Розділ 2: Гість із потойбіччя скла

  Голос за дверима не був погрозливим — він був... надто правильним. Наче кожне слово було відшліфоване на тому самому верстаті, що й склопакети на її заводі. Вона підійшла до дверей і глянула у вічко. На майданчику стояв чоловік у бездоганному темно-сірому пальті, яке здавалося занадто чистим для їхнього під'їзду. Його обличчя було худим, а очі — закриті темними окулярами, попри те, що в під’їзді панували вічні напівтіні. 

— Хто ви? Ви не працюєте на заводі— голос Насті здригнувся, але вона намагалася надати йому заводської жорсткості.

— Так, дійсно, я не майстер, Анастасіє. Я — той, хто перевіряє цілісність, — чоловік трохи схилив голову. — Ви робите занадто гарні вікна. Вони такі прозорі, що через них починають проходити речі, яким місце по той бік. Тіні, іній...руни зі звуком.

  Настя різко відчинила замок. Не тому, що довіряла, а тому, що знала: зачинені двері для нього — така ж умовність, як і скло.

— Звідки ви знаєте про руну? — вона відступила назад, впускаючи його в свої «джунглі».

  Гість зайшов, і повітря в квартирі враз стало сухим і колючим. Він окинув поглядом монстери, затримався на прозорих квітах гіппеаструма і нарешті подивився на саму Настю. 

— Сни мають властивість протікати, якщо їх не заклеювати вчасно. Ви не просто сновидиця, ви — конструктор. Але зараз ваша конструкція тріщить. І я знаю, чому. Ви шукаєте у снах те, чого немає тут. 

  Він підійшов до вікна, торкнувшись рами кінчиками пальців. 

— Ви бачите його там, чи не так? Того, хто зараз серед справжнього заліза та справжньої крові.

Слова гостя вдарили під дих сильніше, ніж зміна на заводі. Дмитро....

 Його обличчя миттєво спалахнуло перед очима Насті. І згадалося їх випадкове знайомство, коли він був на ротації, в селищі де вона тоді жила . Він тоді жартував, що її очі кольору льоду можуть заморозити навіть розпечене скло. Потім були вечори з пивом, довгі розмови про все на світі, і ні про що, і його обіцянки навчити її плавати. 

 Він не встиг. Зараз він був там, де замість лаванди пахло порохом, а замість скла розбивалися долі. Вони переписувалися короткими повідомленнями: «Все добре. +», «Я тебе закодую від твоїх квіточок)», «Ти молодець, хазяїчка».

— Його звуть Дмитро, — тихо сказала Настя, стискаючи пальцями руну. — І він не має відношення до ваших «тіней».

— О, ви помиляєтесь, — гість повернувся до неї. — Саме ваш біль за нього — це той алмаз, який ріже скло між світами. Ви так сильно хочете витягнути його з пекла війни, що створюєте портал. Але через нього до вас приходить не лише він.

  Чоловік раптом зняв окуляри. Замість очей у нього були дзеркала. Настя побачила в них власне відображення, але воно було іншим — вона стояла в цеху, а навколо замість стін були окопи.

— Ви хочете побачити, де він зараз? — прошепотів Гість. — Тільки обережно. Якщо ви розіб’єте це вікно, ви обоє можете ніколи не прокинутися. 

 Настя відчула, як підлога під ногами стає м’якою, наче болото. Запах лаванди зник, поступившись місцем важкому запаху вогкої глини та розпеченого металу. Вона хотіла крикнути «ні», але цікавість і страх за Діму були сильнішими.

Вона заплющила очі...

Сон-видіння: Скло та Окоп

Вона знову на заводі. Але верстати тепер випускають не вікна, а протитанкові їжаки. Скло на конвеєрі — червоне, гаряче, наче кров. Настя бере одну пластину, намагаючись вставити її в раму, але бачить у відображенні не себе. Вона бачить обличчя Дмитра. Він сидить у вузькому бліндажі, притиснувши автомат до грудей. Навколо нього — темрява, яку розрізають лише спалахи вибухів десь далеко нагорі. Його губи ворушаться.

— Настунь... — шепоче він. — Ти знову прийшла. Тут так вогко. Навіть твій холод тепліший за цю сирість.

Вона намагається доторкнутися до нього крізь скло. Її пальці ковзають по прозорій поверхні, але між ними — товщина, яку не здолати. Вона бачить, як над бліндажем збирається величезна Тінь — та сама фігура в плащі, яку вона бачила в лісі. Тінь тримає в руках довгу скляну нитку, що тягнеться прямо до серця Діми. 

— Дім, тікай! — кричить вона, але звук її голосу перетворюється на брязкіт розбитого посуду.

 У цей момент у сні починається обстріл. Земля здригається. Скло в її руках вкривається павутиною тріщин. Настя бачить, як одна з тріщин пролягає прямо через обличчя Діми у відображенні.

Він здригається, хапається за плече, і вона відчуває гострий, реальний біль у своєму власному плечі, наче її вдарило струмом.

— Не випускай мене, — просить він, дивлячись прямо їй в очі крізь шар магічного скла. — Твої сни — це єдине місце, де я ще відчуваю себе людиною. Але щось іде за мною, Настю....

 Настя різко розплющила очі. Вона сиділа на підлозі своєї кухні. Гостя не було. Двері були зачинені на всі замки.

 Вона подивилася на своє плече. На сірій кофті проступала маленька червона плямка. Кров. Справжня. Але на шкірі не було рани — кров наче просочилася крізь пори. Руни на столі наче й не було, а телефон на підвіконні засвітився повідомленням.

"Настю, щойно було гаряче. Я в порядку...Але мені здалося, що ти поруч, навіть якщо це лише глюки в моїй голові від утоми."

 Настя стиснула телефон так міцно, що почула, як скрипить захисне скло. Вона зрозуміла: Гість не брехав. Її сни — це вікна. І зараз ці вікна відчинені для ворога, якого не спинить жодна броня.