Довгоочікуване щастя

Лікарняна палата наповнилася теплим світлом вечірнього сонця. Поряд з Лізою на ліжку лежала їхня новонароджена донечка, загорнута в рожеву ковдрочку. Її личко було спокійним, а крихітні пальчики час від часу сіпалися у сні. Макс, ще слабкий, але вже сидячи в інвалідному кріслі, поглядав на них з таким трепетом, немов бачив диво.

— Ти… ти справді моя? — прошепотів він, і голос його затремтів.

Ліза кивнула, обережно підняла донечку та передала її Максу. Його руки тремтіли, коли він уперше взяв дитину на руки. Маленьке тільце вміщалося в долонях, а очі чоловіка наповнилися слізьми.

— Вона така крихітна… така… справжня, — прошепотів він. — І схожа на тебе, Лізо… хоча ні — от цей носик точно мій.

У двері обережно заглянула бабуся з Деніелом на руках. Позаду — батьки Макса. Вони завмерли на порозі, вражені й розчулені. Мама Макса, ще кілька місяців тому така холодна, тепер стояла зі сльозами в очах.

— Це… наша внучка? — прошепотіла вона.

— Так, мамо, — відповів Макс, не відриваючи погляду від донечки. — Це моя дитина. Наша з Лізою.

Деніел смикнувся і побіг до тата.

— Тату, а вона вже вміє говорити? — серйозно запитав він.

Макс розсміявся крізь сльози та підняв сина на коліна поряд із донькою.

— Ще ні, сину. Але вона вже чує, як сильно ми її всі любимо.

Ліза, бліда, але усміхнена, дивилася на свою сім’ю. Її серце вперше за довгі роки було повне — не болем, а щастям.