Непрожите життя

Їм шістнадцять, коли вони вперше починають згадувати своє життя. І не можуть згадати нічого.

У них немає друзів, немає навіть знайомих.

Немає нікого, окрім сім'ї і книг. І них самих.

Вони намагаються згадати, що ж такого вони могли б розповісти дітям чи взагалі комусь.

Над їх Містом знов і знов лунають сирени, і вони починають розуміти.

Вони можуть  просто не дожити до наступного тижня.

Це зізнання як сніг на голову.

Пусте, нічого не варте життя, яке і життям назвати важко.

Два тижні потому один з них лишає життя позаду, залишивши лише короткого листа і купу ескізів.

"Мені нема чого робити тут. Шукайте далі, а я піду. Зустрінемось пізніше."

Їх багато. Різні імена - в кого вигадані, хто взяв ім'я з кладовища, у когось цілком реальні.

Їм шкода першого, але себе ще більше. Вони шукають себе, справді шукають. Збирають історії між люде, опановують те, на що б і не звернули уваги раніше.

Через кілька днів ракета влучає в колію, і вагон з другим перекидається.

Ще на один менше.

У них з'являється план. Простий, як дрова, трясця їх матері.

"Хоч один з них має стати собою."

Вони шукають і далі.

Вони тікають від знайомих облич, змінюють міста, країни, телефони, мови й імена.

Хтось із них не витримає і повернеться назад, де розчиниться в масах. Ніхто і не згадає.

Хтось буде хоронити себе в роботі доти, доки не впаде без тями через перевтому. Кома.

Хтось не доїде.

Хтось заблукає.

Один з них повертається, але не додому. Його вб'є снарядом, а останньою думкою буде: "Сподіваюсь, так ви зможете прожити на день довше."

Їх лишилось так мало. Нерви рвуться в дзвінкій тиші. Ні, гучно. Надто гучно.

Восьмий кричить в абсолютно пустій квартирі. Він благає про кінець під нестерпне гудіння, що ріже по нервах тупим ножем, і звук артилерійського обстрілу.

На смак як безнадія. На звук як Смерть.

Хтось з них щоночі прокидається в сльозах з образами їх усіх перед очима. Вона втомилась, так втомилась. Втомилась і хоче спати і спокою.

Снодійне.

Їх лишилось троє.

Троє з них дожили до двадцяти. Ніхто з них досі не розуміє, як.

Перша майже дотягнулась, але впала в темний холодний вир. Вона намагалась, правда. Намагалась дотримати обіцянку. І їй майже вдалось. У неї є чоловік і немовля, яке мало пізніше слухати її історії.

Але вода така приємно-тепла.

Двоє сиділи в невеличкій розбитій хатинці Десятої. Тепер тут справді тихо. Лише камін тихо потріскує. Одинадцятий весь в шрамах та опіках, натомість дванадцятий - такий же брудний, тільки всередині.

Останні двоє тихо розмовляють.  Так тихо, що цокіт годинника - і той гучніший. Секунда до півночі. Новий день.
Їх план вдався.

Майже.

У темній вітальні сидів один, і весь час тихо говорив ні до кого.

Насправді, їх ніколи не було більше.