Дощ

На вулиці дощ - ні, злива, град і буревій.

Він застає тебе зненацька, коли ти ідеш вулицею.

  І ти біжиш-летиш. Твоє волосся мокре, на одязі - ані сухої ниточки. Хоча, не так вже і багато на тобі того одягу.

Скельця окулярів заливає водою, б'є градом, і ти вже через хвилину-дві зупиняєшся, щоб сховати їх куди подалі.

Світ злегка хитається, перш ніж трохи втратити різкість.

І ти біжиш цією річкою, наче босоніж - хоча маєш взуття, звичайно, маєш.

Поворот ліворуч, прямо два квартали, праворуч, світлофор - зелене світло. Ти смієшся машинам.

Зовсім скоро зупиняєшся - мало не посеред дороги. Наскрізь мокре волосся лізе в очі, і ти здіймаєш обличчя до неба. 
Воно сіре, таке темне. 
Вода не дає нормально бачити, дихати, чути.

У віхах лиш шум дощу. Грім. Спалах - блискавка. Одна з хмар складається у Янгола.

Тобі вже не холодно, а майже гаряче, і ти кружляєш-кружляєш-кружляєш, не зважаючи ні на кого.

Це не твоє Місто, і дощ тут не такий, як там.

Інакший Дощ Інакшого Міста.

Ти з дитинства порівнюєш себе з Дощем.

Теплий, холодний, ледь помітний і злива, що зносить усе на своєму шляху. Блискавка, грім, тиша, шепіт, малесенькі краплинки і град розміром з долоню.

Легесенький літній і стихійне лихо.

І зимовий - сніг. Скільки назв: метелиця, завірюха, віхола, хуртовина, хурделиця, заметіль, сніговій, фуга, завія, сніжниця, хуговій, снігокрутниця, буран, пурга, завійниця, юга...

М'яка сніжинка, шматок льоду. 
Так багато слів у трьох літерах.
Дощ. 
 

Ти посміхаєшся йому. Мокра одежина приємно облягає тіло, а злива - стихійне лихо - не припиняє виливати на тебе річки.

Спочатку важкі краплини, здавалося, б'ють усюди, куди лишень можуть дотягнутись, але зараз лагідно пестять теплими дотиками обличчя, руки, усе тіло.

Дощ - три літери, безліч уявлень і визначень. Для кожного він свій, і водночас нічий.

Ти нічим не відрізняєшся від нього. Щось прекрасне і жахливе водночас, дар богів і їх прокляття Світові. Від щастя під час посівної до Великого Потопу - лише кілька годин. Щось непередбачуване, яке не має конкретного визначення і уявлення у головах людей.

Твій єдиний співрозмовник іде саме тоді, коли потрібен найбільше. Спочатку вщухає град, звуки падіння краплин все тихіше і тихіше, аж доки остання краплина падає точно під оком - як сльоза, якось неправильно підказує свідомість - і самотньо стікає щокою.

Радість - а чи була то справді радість? - зникає, і ти просто стоїш посеред вулиці.

Неприємно притиснутий до тіла одяг стає жахливим нагадуванням про несказані слова.

Ти не пам'ятаєш, як ідеш додому, як стаєш ногами на теплу підлогу, як лишаєш відчиненими хитромудрі двері прозорої квадратної кабінки.

З чимось схожим на посмішку на обличчі ти дивишся вгору, заплющуєш очі і крутиш вентиль на повну. Не Дощ, але мінімальна заміна.

Струмінь теплої - нестерпно гарячої - води б'є по щоках, але зовсім скоро вологі краплини стають лагідними, мов кошенята.

Ти не знаєш, як довго стоїш там. Може, хвилину, а може й усі шістдесят.

Тебе шукають?

Ні?

Не мають.

Ти п-о-с-м-і-х-а-є-ш-с-я. 
Ненавидиш цей вираз усім, що лишилось від душі. Навіть не кричиш.

Дощ був єдиним, хто справді сдухав. Знаходив сам, саме коли треба, дізнавався, розумів, втішав, шепотів на вушко.

Він завжди знає, про що ти думаєш.

Калатає краплинами-руками по зачинених шибках і кличекличекличе.

Ти підходиш - твоє тіло горить від води, а ти навстіж відчиняєш вікно.

Холодно.

Холодно і тихо. 

Дощ шепоче, шепоче багато чого.

Заспокоює, втішає, обіцяє, запевняє, що скоро тобі повернуть дім.

Ти кричиш.

Тебе не чують.

Не чує ніхто, крім Дощу.