Втома

Світ втомлюється швидко.

Минає 2-3 місяці, і зникає паніка, страх, розпач.

Ні, все це лишається, але воно вже не таке, як перші дні.

Через три місяці люди перестають ховатись у бомбосховищах, і натомість відсиджуються вдома.

Через чотири - спокійно йдуть по своїх справах у повітряну тривогу.

І все це - незважаючи на те, що число днів війни перевалило за сотню, а у них в головах їх і досі не більше семи.

Люди звикають до війни.

Люди не хочуть звикати.
 

Хтось все ще веде інформаційну війну, хтось просто гортає стрічку рекомендацій.

Хтось не може спати від розуміння самої кількості вбитих цивільних - вбитих дітей - а комусь всеодно на новини.
 

Є й такі, що ніби на два фронти - співають, як добре жити у вільній Україні, а потім зустрічають окупантів з хлібом-сіллю. 
 

На таких дивитись соромно. 
 

Ви колись бачили, як втомлюються люди? 
 

Ні, не так, як після важкої роботи, інакше. 
 

Р-раз - і на все життя. 
 

Їх руки опускаються. 
 

З очей втікає життя. 
 

Вони ідуть поволі, а їх думки - щось дивне. 
 

Вони дрейфують десь між свідомістю і сном, і часто навіть не в змозі скласти слова в речення. 
 

Такий стан - від кількох хвилин до доби, ба навіть більше. 
 

Втома, вона як пес: якщо вже приблукав, то не піде. 
 

Спочатку їй треба декілька днів постійних вибухів, жахливих новин, а потім заспокоєння. Тільки тоді людина може втомитись і дрейфувати у ній.
 

Потім все набагато простіше: одна новина, один сплеск емоцій - неважливо, хороших чи поганих - і от вона, як вірний собака, уже поряд і нікуди не піде. 
 

Першими ламались ті, хто думав, що це скоро скінчиться.
Потім - ті, хто не вірив, що це завершиться хоч колись. 
Доживали - і то не всі - лише ті, хто просто знав, що колись все стане мирно.
 

А люди ж ламаються тихо. Ти навіть не помітиш, в який саме момент замість людини заговориш з її тінню.
 

Світу важко сфокусувати увагу на чомусь довше, ніж на два-три місяці. 
 

Він знову повертається до своїх справ, і всеодно, що люди з міст-привидів - люди-тіні з наскрізними ранами - кричать їм, кажуть їм. 
 

Мало хто чує - у них є і свої справи. 
 

Ніхто не думає про те, що буде далі. Що буде завтра, через тиждень, місяць, рік. 
 

Хтось щоночі молиться, щоб встати завтра, а хтось ігнорує крики на допомогу дивом живих людей. 
 

Світ втомлюється повільно, але ти завжди бачиш, коли.
 

Навіть різні Міста однієї Країни втомлюються по-різному. 
 

Хоча моляться всі. 
 

І кожне Місто живе сьогодні. 
Все просто. Вони можуть і не прокинутись завтра. 
 

Люди у Містах - хто живе, хто виживає. 
 

В окупованих - моляться на воду і дах над головою, на тиху ніч й спокійний день.
 

У вільних люди сміються, кохають, одружуються, живуть, допомагають іншим Містам сьогодні.
 

А завтра, може, не стане і їх.