Місто

На вулиці злива, а в тебе з собою аж нічого.

Сьогодні неділя, Місто таке тихе. Ти чуєш тільки дощ і де-не-де тихі мелодії вуличних музикантів. 
І тихий джаз з якогось кафе на Дворцовій.

Ти не розумієш, чому місцеві не люблять твоє Місто. Вони бачать у ньому тільки уранові шахти, які небезпечні для здоров'я.

Файно і небезпечно - напевне, найточніший його опис.

Хоча, можливо, ти просто бачиш більше, ніж вони.

Правило перше - дивись вище першого поверху.

І це стосується не лише будівель.
Якщо зайти в Google і бити в пошуку назву міста, найпершими можна побачити статті "провінційне майже-єврейське містечко" і "найзагадковіше місто України".

Ніколи не дивись на перші поверхи. Вони бездушні. Це просто магазини, кафе, ресторанчики і якісь забігайлівки.
Дивись вище. Подивись, як гарно вбране твоє Місто. Поглянь на його архітектуру, зрозумій естетику.

На площі такі старі розлогі дерева - їх гілля підпирають стовпи, щоб не зламалося.

Уже червень. Ти досі дивуєшся зелені - в твоїй голові досі зима, досі дата першого Вибуху. Ти ідеш і молишся, щоб цю красу ніхто не зачепив.

Правило друге - не зважай на людей.

Як правило, люди в маленьких містах не дуже привітні.

Просто іди, роздивляйся, захоплюйся. Навіть не думай дивитись на людей.

Хоча... На площі так багато голубок, а годувати нічим. Ти бачиш якогось хлопчика, і посміхаєшся. Просиш поділитись з тобою насінням.

Голуби сідають тобі на руки, і життя знову набирається барвами.

Зовсім недалеко від Центральної площі є маленька книжкова крамничка. Твоя улюблена. Давненько ти туди не заходила. Востаннє - ще на початку вересня. Хах, здається, архітектурний забирає всі сили.

Ти заходиш за якоюсь антиутопією, але в твоїх руках опиняються "451° за Фаренгейтом" і "Писати як дихати". Ти давно не писала.

Ти майже підстрибуєш і не стримуєш посмішки, коли продавець каже: "Обирай дві закладки, щоб мене не посадили", і оформлює тобі знижкову картку не на 3, а на 5%.

Ти забула глянути його ім'я. Айщ, всеодно.

З книжками у руках ти ідеш кам'яною Вулицею - тією самою, твоєю улюбленою. Ти вже обійшла усе місто.

Правило третє - захоплюйся ним, кохай його.

Місто розуміє емоції. Воно живе. Навіть якщо ти майже не зустрічаєш людей. Бо люди - не дорівнює Місто.

Воно з розпростертими обіймами зустрічає всіх, хто його любить, і відвертається від тих, хто його ненавидить. Кожний будиночок, храм, собор, будь-яка архітектурна спадщина живе своїм життям. Дивлячись на них, ти бачиш їх історію. Тисячі історій.

Ти смієшся і плачеш разом з ними.

А Місто ж маленьке - сорок п'ять хвилин маршруткою з кінця в кінець. І всеодно не знайдеш двох однакових будівель. Ну, окрім хрущовських багатоповерхівок. Ти вже мрієш, як знесеш їх і створиш на цьому місці щось... Прекрасне.

Ти дихаєш містом.

Далі, далі Вулицею - і скоро перед очима з'явиться Театр Кропивницького. Саме звідси почалась історія театру. Саме з твого Міста.

З ним не траплялось нічого поганого - усі трагедії наче оминали його. Навіть Голокост.

Нехай ця війна омине його.

Ти наспівуєш якусь народну пісню - навіть сама не розумієш, яку. Здається, "Ой не ходи, Грицю".

Люди озираються на тебе. А ти повільно ідеш, дивишся вище, ніж усі. Бачиш більше.

Затамовуєш подих, бачиш Місто очами самого Міста.

Книжки сховані під легенькою курткою - вони не мають змокнути. І нехай ти змокла до нитки.

Дощ шумить у вухах. Ти обійшла вже майже всі вулиці Центру. Ти не чуєш людей - їх нема, сьогодні неділя.

Ти чуєш Місто. Воно не змовкає - розповідає тобі, шепоче тобі, своєю власною говіркою. Нагадує про історію. Нагадує про себе. А ти й не забувала.

Краса в очах того, хто бачить.

Мелодія у вухах того, хто чує.

Міста говорять з тими, хто їх слухає.

Слухай його.

Вір йому.

Воно ніколи не бреше.

Чудове місто з жахливими людьми.

Але всеодно таке Кохане.