Щоденник

Першого дня ти не віриш.

Ти не віриш і з жахом дивишся новини... Аж доки вибухи не починають лунати в твоєму Місті. Шибки тріщать, от-от розіб'ються. Двері дрижать.

Першого тижня вибухів ти з сестрою за руку ховаєшся у ванній - бо в твоєму районі немає бомбосховищ, а правило двох стін працює тільки там.

Першого тижня ти тремтячими руками збираєш найнеобхідніше у валізу.

Щойно чуючи сирени, ти завмираєш, і молишся, і тікаєш в імпровізоване сховище, на ходу хапаючи сестру.

Ти ніколи не вірила в Бога.

На перші два тижні  твоє життя:  прокинулась - новини - сирена - укриття - новини - новини - новини - може, цієї ночі я посплю?

Через місяць ти майже звикла. Твій запал нікуди не зник - ти все ще гнівно сваришся в коментарях з кацапщиною, викладаєш пости в підтримку і кричиш у мережі.

Для тебе війна почалась, коли ти почула вибух. Відтоді кожна наступна дата була датою Початку.

Саме тоді твій акаунт почав бути україномовним. Саме тоді оповідання, вірші, новели і роман більше не могли бути написані російською.

Тебе знудило від неї. Ти говориш лише українською. І тобі добре. Ти не розумієш, як можна інакше. Ти тремтиш.

Востаннє ти змінювала місяць і плани на плакаті-планувальнику на початку березня. Воно досі так і висить. Ти не зробила нічого з того. Твоє життя зупинене.

Ти вперше стоїш так близько до Смерті. Саме тоді ти розумієш... Якщо не зараз, то коли? Саме тоді в тебе сплеск, іти пишеш-пишеш-пишеш. А потім викидаєш, бо не те, не так.

Перша твоя думка зранку: "Отже, я живу ще один день."

Дні зливаються у щось одне, непривабливо-тягуче. Ти наче і є, але тебе нема.

Ти проводиш цей місяць, здригаючись від тривог, готова р-раз - і зірватися з місця.

Ти відчуваєш Смерть. З кожним новим Містом - зруйнованим, знищеним, зґвалтованим.

Тобі болить за кожного. Ти нічого не можеш з цим зробити. Ти пам'ятаєш кожне вбите і зґвалтоване немовля, дівчинку, хлопчика, молоду дівчину і хлопця. Кожного військового.

Ти чуєш розповіді очевидців з Маріуполя, які оселились у дядька. За перший місяць ти добряче посивіла.

Другого місяця... Ти не рахуєш дні. Тобі вже спокійніше, але серце і досі калатає десь у п'ятах.  Ти все ще не плачеш.

Ти все ще не можеш робити те, що любиш.

Ти звикаєш. Ти не хочеш звикати.

Запал зник, наче його і не було. Ти просто втомлена. Тебе вистачає тільки на навчання і поділитися постами в "історіях". Ти більше не смієшся з жартів. Разів п'ять на хвилинку втрачаєш свідомість прямо за столом. Ніхто не помітив.

Другого тижня нового місяця ти призвичаїлась до сирен.

Час тече якось то повільно, то швидко...

Ти дивуєшся зелені. Для тебе ще зима, ще лише Початок. А зараз уже квітень. Чорти б їх побрали.

А далі...

Тобі всеодно на сирени. Ти рідко читаєш новини. Ти пуста. Тобі просто всеодно. Ти все ще не плачеш. І не будеш.

У травні ти засинаєш під гул сирен. У травні ти просто чекаєш Перемоги.

Ти ненавидиш травень.

Травень дав тобі і Смерті зустрітись тет-а-тет.

Смерть сниться тобі. У тебе щоночі кошмари. Ніхто не знає, чудово.

Ти втрачаєш свідомість у транспорті. Упс. Ви знали, що коли втрачаєш свідомість, можна почути церковний спів? Ти не помічаєш, коли і як саме це сталось.

Тобі нагадують про це вже місяць. Краще б ніхто не знав.

В кінці травня ти йдеш Містом під гул сирен. Ідеш швидко, міцно тримаючи сестру. Швидше додому.

На початку червня ти повільно ідеш Містом, цього разу сама. Сирени стали для тебе колисковою. Такою ж, як колись мамине "Чом ти не прийшов".

Хоча літаків ти в досі боїшся.