Розділ 8. Вогонь і безсмертя (1941)

На старій, подряпаній лавці сидів юнак і тримав роликові ковзани. Вони кріпилися до черевиків за допомогою тугих ремінців, видаючи характерний скрип при затягуванні.

Раптом повз із залізним шурхотом прокотилася висока, струнка дівчина. Її світле волосся, позбавлене традиційної косинки, розвівалося ніби світлі водорості в чистій і бурхливій воді, залишаючи за собою шлейф свіжого, весняного повітря.

Юнак негайно встав на свої чотири коліщатка, поправив круглі окуляри, які з'їхали на кінчик носа, і помчав за нею по гарячому від сонця асфальту, намагаючись не відставати.

Коли вона пригальмувала біля головної дороги, він наздогнав її, задихаючись, але сповнений рішучості.

— Як вас звати, прекрасна амазонка? — випалив він, намагаючись віддихатися.

— Можливо, вам варто спочатку представитися самому? — її голос був дзвінким і глузливим, а погляд — пустотливим.

— Леонід Кушнір. — Юнак збентежено пригладив своє кучеряве волосся, почервонівши до вух.

— А хто ви є? — дівчина, схрестивши руки на грудях, з цікавістю розглядала його.

— Студент! — гордо відповів Леонід, випрямившись.

— Ось як? Чудово. Я теж вчуся. У педагогічному, — вона кивнула, в її очах промайнув вогник.

— А я вивчаю фізику і математику, — Леонід відчував, як щоки горять, але не міг відвести погляд.

— О, це не для мене, — дзвінко засміялася дівчина. — Ну, я побігла.

 Вона зробила рух, готуючись продовжити шлях.

— Зачекайте! А що ви любите? — Леонід поспішно вигукнув, боячись втратити її.

— Вірші та музику.

Вона обернулася, і на її обличчі з'явилася трохи мрійлива посмішка.

— Я... теж. Зачекайте, я з вами, — він незграбно рушив за нею, ледь не втративши рівновагу.

— Мені вже час. Ось трамвай поїхав... — Вона вказала на вагон, що від'їжджав.

— Ви не сказали, як вас звати, — наполягав Леонід, розуміючи, що це його останній шанс.

— Марійка, — зі сміхом сказала дівчина і стрімко помчала через дорогу, залишивши його стояти в легкому здивуванні і з завмираючим серцем.

***

Володимир отримав листа від доньки під час свого перебування в Ленінграді, коли вони з перекладачем Василем Мисиком, добряче втомившись, оглянули загальносоюзний, грузинський і український павільйони літературної виставки, що вражали своїм розмахом та ідеологічним пафосом.

У радісному настрої від того, що збірка «Поезії» досить добре продається, Світанський повернувся в готель, вдихаючи вже звичне північне повітря. А Мисик ще вирушив побродити по великому місту, вважаючи за краще шум вечірніх вулиць самотності номера.

Прийнявши душ, Володимир розпечатав листа від дочки. Марійка розповідала про своє близьке знайомство з юнаком Леонідом. Поет констатував, як раптово виросла його дочка, а він цього й не помітив! Ця думка копнула його серце гострим уколом запізнілого усвідомлення і легкого смутку.

Своїми переживаннями і міркуваннями він поділився з Оленою Челіщевою, новою знайомою і щирою шанувальницею його віршів. Після важкого розставання зі Стефцею, Володимирові дуже потрібна була якась опора, нова муза. І Олена, разом з її сестрою, стали такою опорою; у них був дуже милий літературний гурток, де панувала атмосфера щирості та любові до Слова.

З листа Володимира Світанського до Олени Челіщевої від 20 червня 1941 року.

...Лено, я раптом злякався думки, що Марійка може віддалитися від мене і буде жити зовсім іншим, самостійним і таким чужим для мене життям. Ця думка не дає мені спокою.

І я вже не буду їй потрібен! Стану лише тінню з минулого.

Втім, напишу про наше існування тут. Ленінградське життя досить дороге, тому гроші тануть з казковою швидкістю, немов пісок крізь пальці. Ймовірно, три дні ми з Василем М. тут ще протягнемо. В крайньому випадку – позичу у Юрія Івановича Яновського, який настільки до мене прихильний, що слухає вірші для нової збірки і завжди згоден допомогти. Його підтримка – справжнє благо в ці непрості часи.

Подейкують про можливість нової війни. Шепіт стає все голоснішим. Занадто велика сила стоїть біля кордону, Європа вся в вогні... Здається, цей вогонь вже дихає нам у спину.

Хожу, дивлюся ті місця, в яких бував років тридцять тому! Як багато що змінилося! Місто виросло, але в ньому, як і раніше, миготять знайомі риси минулого. Згадую свою молодість, в якій було чимало приємного і хорошого.

Вчора було похмуро і холодно, сьогодні вже яскраво, сонячно і тепло. Цвітуть яблуні і конвалії. Повітря напоєне їх ніжним ароматом, створюючи дивний контраст з тривожними думками.

Як шкода, що Вас немає зі мною. Ваша присутність могла б розсіяти цю смутну тривогу.

Всім привіт!

В. С.

***