Розділ 7. Арешт (1936)

Сьогодні випав перший сніг. Він огорнув місто прозорою пеленою кришталевої тиші. Земля, ще вчора брудна, нині обернулася на сліпучо-біле, чисте полотно, що іскрилося міріадами крихітних зірок. Сніг лягав рівними, м’якими смугами, ніби хтось додав світові свіжості, легкості й майже казкової чистоти.

Світанський вийшов з редакції «Літературного журналу», де він працював останнім часом після закриття газети «Червоний шлях». Йому пощастило знову повернутися до літературної праці після появи статті Спасова «Розширімо межі критичного реалізму», в якій той обстоював право поетів, письменників і художників обирати будь-який творчий метод, писати на довільні, навіть абстрактні теми, «аби лишень не було розпусти й контрреволюції». Дехто після тієї публікації вважав за краще промовчати, хтось відкрито підтримав Спасова, а дехто з люттю метав у нього стріли критики. Та самому Спасову, здавалося, було байдуже до всіх нападок — він лишався сміливим, спокійним, навіть холоднокровним, дотепним у відповідях. У статті він виступив на захист інтелігенції, справедливо зазначивши, що редакції радянських газет і журналів щільно заповнені малограмотними вихідцями з робітників та селян, тоді як справжні літературні фахівці позбавлені можливості працювати.

На Спасова обрушилися з усією «раппівською» люттю. Можливо, його таки загризли б, якби не підтримав його сам Горький. Після всього цього Володимира Світанського знайшли в інституті й запропонували посаду редактора в газеті.

Він ішов вулицею, милуючись німою красою оновленого світу, поскрипуючи снігом і спостерігаючи, як на тлі білосніжного полотна чітко вирізнялася постать точильника, що вигукував звичне:

— Ножі — ножиці точу!

Володимир поспішав на зустріч зі Стефцею. Смерть Ізольди стала для нього тяжким потрясінням, і на якийсь час він занурився в бездонну прірву відчаю, обірвавши всі зв’язки — зокрема й стосунки зі Стефцею.

Та два роки поспіль його зненацька охопило гнітюче відчуття самотності. Частина друзів і знайомих кудись щезла, когось було засуджено, Мишко Нечай несподівано «відряджений» керувати книжковим видавництвом у Свердловськ. Відтепер жив там і писав рідко. Володимир відчував, що це «відрядження» непросте, воно більш схоже на заслання, тому старався в листах ні про що детально не розпитувати, щоб додатково не нашкодити товаришеві.

У зошиті поета з’явилися такі рядки:

Неминучій долі будь покірний

День твій згас, його не верниш ти.

На останні відблиски вечірні

Упадає попіл темноти.

Відновлення роману зі Стефцею не було для Володимира ані способом заглушити біль, ані звичайною спробою втішитися. Це був спалах нового, всеохопного почуття, здатного прорвати задушливу пелену скорботи й самоти. Той факт, що Стефця була заміжньою, додавав усьому присмаку моральної роздвоєності та привид неминучої небезпеки.

Стосунки зі Стефцею могли б стати цілковитою протилежністю його шлюбу з Ізольдою — вільнішими, пристрасними, непередбачуваними, позбавленими побуту, рутини й суспільних умовностей.

Вони стрічалися потай від Марійки, оберігаючи її вразливу душу від тривог і, можливо, від осуду.

Марійка тим часом підросла. Із кволої, бліденької дівчинки, якою вона була по недузі, вона обернулась у дзвінке, жваве дівча з рум’янцем на щоках і, допитливими очима, в яких іскрилася жагуча охота до життя. Її світлі коси тепер спадали майже до пояса, а кожен рух був сповнений невгасимої енергії.

У неї з’явилися нові подружки та друзі, з якими вона проводила майже весь вільний час. Їхній дзвінкий сміх часто линув кімнатою, коли вони щось малювали; спалахували суперечки, коли гуртом схилялися над завданнями в зошитах; кипіла жвава бесіда, коли тримали в руках книжки.

А коли надходили зимові місяці, на них чекали інші радощі. Сміючись і штовхаючись, вони бігли на ковзанку, де, тримаючись за руки, незграбно, проте із запалом, під бадьорий «Лунний вальс» ковзали по іскристому льоду, лишаючи за собою химерні візерунки.

Коли ж сніг укривав місто м’якою, пухнастою ковдрою, вони натягали лижі й вирушали до найближчого парку, залишаючи за собою рівні, паралельні сліди, досліджуючи засніжені алеї.

***

Якось під час лекції в інституті Володимира покликали до телефону. Дзвінок був несподіваний, а в грудях раптом стисло від якогось невиразного передчуття.

— Товаришу Світанський, — озвався голос головного редактора Сухенка. — Зможете зайти сьогодні?

Серце поета шалено калатало в передчутті, не наважуючись до кінця повірити.

 Невже ж таки видадуть його омріяний новий збірник? У глибині душі він розумів, що навряд чи наважились би на це… але ж інколи трапляються дива!

…Сухенко трохи розповнів, широко усміхався, а за широким вікном його кабінету завмер синій сніговий полудень. Крізь шибу видно було як на обрії небо сяяло пронизливою морозною блакиттю.

— Якими іноземними мовами володієте? — запитав Сухенко, примружившись і пильно спостерігаючи за реакцією Володимира.

— Ну, знаю грецьку, латинь, іспанську, німецьку. Трохи англійську, — перерахував Володимир, здивований таким запитанням.