Розділ 6. Батько і донька

Жовті й помаранчеві квіти на клумбах здавалося плакали разом із ним. Він не міг довго залишатися на одному місці, не знаходив собі спокою, вийшов з дому шваґерки поблукати Вінницею.

Тут було багато охайних будиночків, довкола яких природа набувала чистих, щемливих для душі золотавих і жовтих барв. Густі сади осипалися грушами, яблуками, сливами, утворюючи на землі килими зі стиглих плодів.

Така щедра природа — багата, повна життя й достатку, а в його житті панує смерть, що нахабно відібрала Ізольду — вірну дружину, багаторічну подругу, матір його дитини.

Відійшла ти з померхлого світу

В тайну західних меж,

І розвіяв вечірній вітер

Пахноту твоїх чистих одеж.

І спочило місячне сяйво

На пониклім колоссі вночі,

Як голівка твоя русява

Спочивала мені на плечі.

Десь струмиться в незнаній країні

Огневої ріки течія.

Прийде час, і забуду в пустині

Милий голос, кохане ім’я.

Вийду з кола твого золотого.

Та не згасять ніколи роки

Зорнє світло круг серця мойого,

Слід небесний твоєї руки.

Дивовижно — він розлучився з Ізольдою, їхній шлюб здався зруйнованим назавжди, але, як виявилось, він і досі її кохав — несподівано навіть для себе.

Це запізніле, гірке кохання накрило його з головою, мов хвиля.

З Ізольдою він познайомився несподівано. Тоді навчався у Кам’янець-Подільському університеті й писав свою першу поему — «Див — озеро». Якось, захоплений образами ще недописаного твору, розгублено блукав вулицями і зайшов до букініста. І саме там побачив її. Точніше — її високу, струнку постать: вона стояла на драбині, майже під самісінькою стелею, роздивляючись книжки на горішніх полицях. Обличчя її він не бачив.

Вона вибрала якусь книжку й  пробувала злізти. Він подав їй руку — й одразу відчув ніжне, тепле доторкання пальців.

Вона кинула на нього суворий, пильний погляд, але руки не відняла, спустилась униз і ледь-ледь усміхнулась — тією тонкою, майже невловимою усмішкою, яка однак освітила його, мов поодинокий промінь у хмарний день.

Такою він і зберіг її у пам’яті — зовні стриману, майже сувору, та з невидимим полум’ям у душі, яке спалахувало при одному лише погляді чи легкому натяку на усмішку. Її блакитні, близько посаджені очі світилися тихою, незгасною іскрою — мов дві краплі полинової зорі.

А перед нею стояв вродливий, тендітної статури чоловік із пишним темним чубом і тонкими, ледь вигнутими вусиками. На смаглявому обличчі — очі темні, замислені, сповнені глибокої довіри. Одягнений він був просто, але надзвичайно чисто й охайно: білосніжна вишиванка була так бездоганно випрасувана, що здавалася майже новою.

Вони вийшли від букініста разом: вона тримала в руках томик Кобилянської, він — збірку Ґете. Вже в тій випадковій зустрічі, в тих книгах, було щось символічне, якесь тихе провіщення їхньої спільної — хай недовгої — дороги.

Ізольда була жінкою з глибиною — принадною, але непростою, із примхливою емоційністю душі. А Володимир, навпаки, з природи своєї — делікатно мовчазний, стриманий, замкнений у власній тиші. Він більше слухав, ніж говорив, і замість слів часто дарував усмішку — теплу, стриману.

 Та коли читав вірші — мовби огонь загорався в ньому. Очі палали, голос набирав сили, і в ту мить він був по-справжньому прекрасний — натхненний, одухотворений.

Він мав щиру любов до природи. Часто вони разом виїжджали за місто — до пахучих трав, квітучих лук і сонячних узлісь. Там він лягав у траву, мов дитина, й довго лежав мовчки, вдивляючись у небо, ніби слухаючи щось потаємне. Казав, що в ці хвилини набирається сил і ніби творив у собі тишу.

Володимир знав багато українських народних пісень. Часом, сам для себе, наспівував їх півголосом — просто, але щиро, з трепетом у кожному слові. І зупинити в собі захоплення таким чоловіком Ізольда не могла.

Та у буденному житті він залишався надто вразливим. Інколи, наче тінь, огортала його зневіра, і тоді він потребував підтримки — лагідної, мов нічний спокій, без якої душа його тихо згасала…

З плином часу Володимирові їхнє подружнє життя почало здаватися надто суворим і сухим — як і сама Ізольда. Бо саме жінка, як він вірив, найчастіше визначає лад у домі. Її педантичність, увага до дрібниць сягала подекуди залізної чіткості, мовби й удома вона не скидала маски наставниці.

Він не прагнув, аби в оселі панувала шкільна дисципліна. Йому хотілося тепла, душевного спокою, дружньої ніжності у побуті. Та їй було важко змінитися: її натура опиралася м’якості, тяжіла до ладу й передбачуваності.

Згодом Володимир почав улаштовувати маленькі «втечі» з дому — бодай на кілька годин побути на самоті, розчинитися в безлюдді. Він шукав спокою в довгих міських блуканнях, у тиші читальнь, у неквапних словесних суперечках із приятелями — лиш би відтягнути мить повернення до холодної буденності.