Розділ 5. Незвичні знайомства (1928)

Дихалося йому легко, на повні груди. Здавалося простір над морем був напоєний пряною млостю степових трав, натоплених сонцем, і тією особливою, прозорою свіжістю, що приходить тільки від солоного вітру. Хвилі з шепотом накочувалися на берег, залишаючи на піску мереживні облямівки з піни, й одразу ж відступали, змиваючи з собою рештки тривог і даруючи натомість тишу.

Феодосія, давня Кафа, лежала пригорнута до пагорбів, наче східна красуня в полуденному сні.

Приїзд Стефці — короткий, мов подих — став для Володимира несподіваним чудом, наче лист із позабутого дитинства. Кожна хвилинка поруч із нею була просякнута ніжністю, крихкою й тонкою, як морське скельце, обмите хвилями й відполіроване часом.

Вони неквапом блукали звивистими вуличками, що піднімалися вгору кам’яними хвилями мостової, і вслухалися в шерех минулого, який жив у кожному подвір’ї, у кожній тіні. Купували фрукти просто з лотків — ті були налиті сонцем і пахли так, що паморочилось у голові: дині — мов щойно розкриті вулики, абрикоси — оксамит і мед, кавуни — сама суть літа, солодка, холодна, мов джерельна вода.

Вони сфотографувалися у вуличного фотографа з колоритом справжнього мандрівника епох. Той стояв біля громіздкої камери «Арфа» на тринозі, а на його плечі — немов актор у німому кіно — сиділа ручна мавпочка. Вона лущила насіння, пильно й розумно споглядаючи на перехожих — наче знала про світ більше, ніж вони самі. Той знімок став для них чимось більшим, ніж просто згадка — маленькою, веселою притчею про ті дні.

Але найбільшим дивом для Володимира, безперечно, було море. Вранці воно ставало ніжно-блакитним, майже прозорим біля самого берега, а вдень набирало глибокого, насиченого синього кольору, що іскрився мільйонами сонячних зайчиків.

Щоранку, щойно на обрії займалася перша зоря, Стефця й Володимир, сповнені передчуття, поспішали до пляжу.

Ранкове повітря ще зберігало прохолоду, а сонце лише починало золотити верхівки струнких кипарисів. Вони йшли вздовж лінії прибою, де морем відшліфовані камінці, мов розсипи самоцвітів, мерехтіли всіма барвами веселки під першими променями й шелестіли під ногами лагідним, заспокійливим шурхотом.

Близько десятої ранку пляж уже повністю оживав, наповнюючись особливою, неповторною атмосферою південного узбережжя. Дзвінкий дитячий сміх змішувався з пронизливими криками чайок, що ширяли над головами, і з неголосними, розслабленими розмовами відпочивальників.

Хтось зі сміхом розбігався й з розмаху пірнав у прохолодні хвилі, здіймаючи навколо себе фонтани бризок. Інші з азартом ганяли м’яча просто по крайці прибою, їхні постаті чітко вирізнялися на тлі лазурового моря. А дехто, як Володимир і Стефця, просто лежав, підставивши обличчя лагідному сонцю, відчуваючи на шкірі його тихе тепло й насолоджуючись кожною миттю цього ідеального відпочинку, відганяючи геть думки про майбутнє.

Увечері, коли денна спека поволі згасала, вони зазвичай багато гуляли.

Їхні розмови, починаючись з легких, невимушених тем, ставали дедалі глибшими, щирішими. Вони говорили про поезію, про мрії, про страхи, про надії, яким не судилося збутися — ділилися найдорожчими думками, що зазвичай ховаються від світу. Кожна така вечірня прогулянка, під акомпанемент цвіркунів і далекого шепоту прибою, ставала для них маленьким, інтимним ритуалом.

У ті години сонце починало хилитися до обрію, повільно занурюючись у море. І тоді синя морська гладінь преображалась — спалахувала барвами: від вогняно-золотого до ніжно-рожевого й глибокого фіолетового, віддзеркалюючи у хвилях палке, прощальне сяйво заходу. То було видиво, сповнене меланхолійної краси — ніби сама природа натякала: щастя, як і день, не може тривати вічно.

А ночі… Ті млосні, гарячі ночі були сповнені ніжності й любові, що розквітала в їхніх обіймах. Кожен дотик був просякнутий жагучим прагненням єдності, кожен шепіт — зізнанням, кожна секунда — відчайдушною спробою спинити час. У ці години вони забували про все на світі, крім одне одного — їхні тіла й душі зливалися воєдино, вгамовуючи спрагу за простим людським теплом і глибокою близькістю.

Але, як і кожен сон, це диво наближалося до свого кінця. І ось настав день, коли Стефці довелося вирушати в дорогу. Для Володимира той день став найсумнішим, найспустошенішим. Її від’їзд, її вихід із тимчасового раю, знову повертав його до суворої реальності самотності. Кімната, ще донедавна наповнена її живим теплом, тепер здавалася незвично порожньою й холодною.

Залишалася лише одна втіха — єдиний якір у розбурханому морі смутку: писати. Його перо ковзало по папері, залишаючи за собою чорнильні сліди пам’яті. Воно малювало картини їхніх зустрічей, їхнього сміху, ніжності й прощань — переплітало тонкі нитки мрій і туги, намагаючись утримати на білому аркуші те, що невпинно вислизало з реального життя — щастя.

Як білий привид знялися гори,

І повно блиску в небесній сині.

І кипариси немов прозорі

І кипариси сіяють нині.

Печаль оберну в тінь золотую,

Порину в шемріт морської ріні…

Десь мули близько, дзвіночки чую…

Печаль оберну в тінь золотую.