Розділ 4. Стефця

За кілька днів Володимир побачив і самого Спасова. Той стояв на узбіччі, чекаючи на транспорт, з елегантною парасолькою в руці.  Він був одягнений з бездоганною акуратністю: сірий костюм сидів на ньому, як влитий, а чорний плащ надавав вигляду певної суворості та респектабельності.  Дрібний дощ сіяв навколо.

Володимир спочатку завагався.  Змінювати звичний маршрут не хотілося, але й зустрічі було вже не уникнути.  Зібравшись із духом, він підійшов, привітався, відчуваючи у відповідь міцне, упевнене рукостискання Спасова, і вимовив, намагаючись приховати хвилювання за ввічливою посмішкою:

- Я хотів би особисто подякувати вам за підтримку.  Тоді, в той момент, ваше слово стало вирішальним, і моя збірка все-таки побачила світ. 

Спасов, замість відповіді, злегка кивнув і жестом показав на трамвай, що підходив.  Вони сіли поруч у напівпорожньому вагоні, і шум коліс на мить заглушив їхні голоси.

- Ваші вірші, безумовно, талановиті, - промовив Спасов, коли гуркіт трохи вщух.  - Я це помітив одразу.  Вони звернені не стільки до сьогоднішнього дня, скільки в майбутнє.  Їх читатимуть і перечитуватимуть багато часу потому.  Але публікувати потрібно саме зараз, поки є така можливість.  Потім її може й не бути.

- Ви вважаєте, ідеологічний прес посилюватиметься? - з тривогою запитав Володимир.

- І це теж, - ухильно відповів Спасов.  - Але навіть якби справа була тільки в цензурі, справа не тільки в цьому... У будь-якому разі, боюся, у вас буде не масовий читач.  Але зате буде свій, особливий читач.  Ви апелюєте не до злободенних гасел, а до вічних почуттів...  А це не завжди знаходить миттєвий відгук.

Спасов говорив ще щось, але Володимир не все міг розібрати.  Він намагався вникнути в кожне слово, але шум трамваю заважав зосередитися.

- А мій товариш вважає, що я безнадійно відстав від часу.  Що я весь у минулому, - з легкою іронією зауважив Володимир.

Спасов на це лише посміхнувся куточками губ і задумливо дивився у вікно. 

- Боюся, він не зовсім правий, - сказав він нарешті.

Вони вийшли на зупинці й неспішно пішли мокрою, блискучою від дощу вулицею, від якої здіймався терпкий запах опалого листя і сирої землі.

- Знаєте, ви мені навіть наснилися, - зніяковіло промовив Володимир, більше для того, щоб заповнити незручне мовчання.

Спасов на це відреагував несподівано:

- «Сни - піною повні», - здається, це в Гофмана? - процитував він.  - Боюся, нам час розлучитися.  Мені потрібно поспостерігати за цим будинком, - він кивнув у бік непоказної будівлі на протилежному боці вулиці.  - А вам раджу не кидати писати.  І не звертати уваги на критику.  Взагалі.  Загородіться від них глухою стіною.  Ось так!

І Спасов зробив широкий, відсікаючий жест рукою, немов зводячи невидиму перешкоду.

- А якщо вони будуть дошкуляти мені?  Якщо не відстануть? - із занепокоєнням запитав Володимир.

- Скажіть їм прямо, що у вас немає особливих здібностей.  Розведіть руками в удаваному збентеженні.  Після такого зізнання ці «вовки», найімовірніше, втратять до вас інтерес і відстануть.  Поки що пишіть, як то кажуть, «у стіл».  Прийде час, і, Бог дасть, ви випустите нову збірку...

Поет трохи почервонів від хвилювання і вдячності.  Він кивнув на знак згоди.

- І ще одна рекомендація, - додав Спасов, уже прощаючись.  - Поїдьте наступного літа до Волошина в Коктебель.  Можливо, тамтешнє спілкування піде вам на користь, зміцнить ваш дух.  Це місце... особливе.

***

Володимир уже збирався відпочити після напруженого дня, коли легкий шерех біля дверей, а потім тихий, невпевнений стукіт насторожили його. Він завмер, прислухаючись, серце раптом забилося швидше.

- Хто? - запитав він, підійшовши до дверей і намагаючись надати голосу спокою, хоча всередині все стиснулося від неясного передчуття.

- Я.... - почувся з-за дверей здавлений, немов сповнений болю, жіночий голос.

Він відчинив двері і від несподіванки застиг на порозі.

У напівтемряві сходового майданчика стояла Стефанія.  Вона вся зіщулилася, поникла, немов під вагою невидимого тягаря.  На ній був якийсь смарагдово-зелений плащ, що погано приховував тремтячі плечі.  Чорні, кучеряві пасма, що вибилися з-під помаранчевого берета, мальовничо обрамляли її бліде лице, на якому застиг вираз відчаю.  Але найбільше Володимира вразили її очі - великі, виразні, темні й глибокі, зараз вони були сповнені сліз, що блищали, подібно до крапель роси.

- Ви?  Що сталося? - видихнув він.

- Я... Я не знаю, що мені робити... - прошепотіла вона, і голос її здригнувся.

- Проходьте ж, заради Бога, - поспішно запросив Володимир, відступаючи в глиб кімнати. - Як ви дізналися, де я живу?

Стефанія не відразу відповіла, продовжуючи стояти в нерішучості на порозі.

- Вибачте...  Я йшла за вами... від інституту.

- Але це було давно...  Уже стемніло...

- Я стояла... там, унизу... не наважувалася зайти.  Думала... раптом ви не один... - її щоки спалахнули слабким рум'янцем, видаючи збентеження.