Розділ 2. Він і зовнішній світ

Літературний вечір добігав кінця. Володимир майже весь вечір просидів мовчки у своєму кутку, слухаючи виступи колег. Йому здавалося, що його вірші, деякі з яких він прочитав на цьому вечорі, пролунали в дисонанс з творами інших і здалися дещо старомодними та неактуальними.

Інші автори наповнювали свої рядки пафосом, плакатністю, зустрічалася й екзотика, крім того, були сміливі експерименти зі стилем. На їхньому тлі він здавався скромним і неяскравим, хіба що більш ліричним. Серед безлічі знайомих облич він помітив і Спасова, того самого, з редакції, який сприяв появі його збірки. Утім, подивившись його виступ і ще кількох інших поетів, Спасов швидко зник.

Наприкінці вечора Світанський відчував себе глибоко розчарованим. Він і сам за вдачею був сором’язливий і мовчазний, насилу сходився з людьми. Йому здавалося, що ось вийшла його збірка віршів і вона... нікому не потрібна. Крім, хіба що, кількох любителів.

Одразу після вечора до нього підійшов його приятель прозаїк Мишко Нечай, обійняв його і ляснув по плечу. Мабуть, Мишко вже встиг прикластися до вина.

- Ну - ну-ну-ну... Не сумуй, Володько. Ну чого ти понурився? Головне - ти, самородок, рівного тобі немає! У тебе влучне око і красиві метафори. А це чимало. Ти нас тягнеш у Європу, бо поезія - вона... дама, така собі, більше європейська, а ми усе тупцюємо на місці.

Вони йшли в шумі вечірнього листя і говорили. На вулицях ще було досить жваво: поспішали перехожі, дзеленчали трамваї.

Вересневий вечір огортав місто м'якою прохолодою, немов оксамитовим покривалом. Небо над дахами будинків було глибоким синяво-чорним, усипаним розсипом яскравих зірок. Іноді по ньому пробігали пір'ясті хмари, які підсвічувалися знизу вогнями міста і здавалися примарними кораблями, що пливуть у нічній височині.

Ліхтарі, що витягнулися вздовж бруківки ланцюжком бурштинових намистин, відкидали довгі, тремтячі тіні. Долинали уривки розмов, сміх, звуки патефона, приглушені відстанню і легким вітерцем.

На перехрестях стояли газетярі, вигукуючи вечірні новини, а з відчинених дверей кав'ярень і ресторанів лунали звуки джазу і приглушені голоси відвідувачів. Це місто, з його неповторною атмосферою, здавалося Володимиру декорацією до незнятого фільму, де кожен перехожий - актор, який грає свою роль у вечірній виставі.

- Ну-ну - ну... Ти мене зовсім не слухаєш, - зауважив Михайло, блиснувши очима на задумливе обличчя Володимира.

- Та ні, все я чую… Просто на хвильку задумався: вийшла моя збірка, а що далі? Про що писати?

- Ну... Життя підкаже, Володю. Зараз стільки тем...

- Якщо я писатиму на багато з них - це буде не від душі...

- Ну-ну - ну... Припини! Іноді необхідно написати і про те, чого від тебе чекають згори. Виконати соціальне замовлення. Виконав - і пиши про щось своє, вистраждане.

- Вистраждане є, але воно якесь нескінченне. Думаю, як перейти на інші теми. Якщо вийде, звісно.

- Вийде! - упевнено сказав Михайло. - Давай у вихідний трохи розвіємося. Поїдемо за місто, пофехтуємо. Я рапіри візьму.

Володимир знизав плечима.

- Давай. А то одному вдома сидіти нудно. Я ж не можу писати за наказом. Навіть за внутрішнім. Змусити себе не можу. Пишу тільки коли палаю!

Володимир погодився поїхати на природу, бо останнім часом жив сам і сумував. Із дружиною Ізольдою вони розлучилися. Вона поїхала до сестри у Вінницю. Він тужив за і за нею, і за донькою, але жити з ними не міг.

***

Вони зійшли з потяга. Дорога вилася серед вибоїн і жорстких зморшок колій, повз смарагдові трав'янисті поля, до примарного серпанку лісу на горизонті. Небо було заповнене білястими хмарами, крізь які пробивалися багряно-лимонні промені сонця, забарвлюючи пейзаж у нереальні тони. Володимир уже ловив нетривкі образи для вірша, але Михайло, з непроникним виразом обличчя, ніс за плечима довгий чохол із рапірами, і це відволікало, нагадуючи про майбутній поєдинок.

Рапіри зараз було не знайти; після революції ставлення до «буржуазних» видів спорту, включно з витонченим фехтуванням, було, у кращому разі, настороженим. Але у Михайла цей аристократичний інвентар зберігся з давніх часів; у їхній родині, яка пишалася своїм корінням, активно займалися фехтуванням дід і батько, які служили в царській армії.

На лісовій галявині Володимир і Михайло, спочатку досхочу натренувавшись, зійшлися для дуелі на рапірах. Легкі, немов дотик вітру, стрімкі випади Володимира змінювалися непробивним, майже презирливим захистом Михайла. Рапіри схрестилися в мовчазному танці, відбиваючи відблиски дня, і кожен випад супроводжувався тихим, зміїним свистом повітря.

Раптово Михайло перейшов у контратаку, його рапіра описала коротку, небезпечну дугу, і точний, як удар долі, штрик досяг мети. Володимир відступив, з гіркотою визнаючи поразку, а Михайло, з ледь помітною, холодною посмішкою переможця, опустив зброю.

Незважаючи на те, що укол був тупим кінцем рапіри з кулькою на вістрі, Володимир відчув удар, наче лезо встромило його плоть, обпалюючи зсередини. Важко дихаючи, він повільно опустився на замшілий пень, відчуваючи, як прохолодна вогкість проникає крізь тканину штанів.

- Ти переміг, галілеянин! - з усмішкою видихнув Володимир, намагаючись приховати легку досаду від поразки.