Розділ 1. Нова книга (1927)

Щоб відволіктися, Володимир дивився у розчинене вікно. Там вирував, розквітав і розливався на всі боки чудовий травень, наповнюючи серце надією...

А от зелено-сірий коридор, в якому він сидів, тиснув своєю монотонністю. Коли Володимир прийшов і було звелено чекати, то  здавалося, що у повітрі розливається густа туга. Повз проходили люди, і він сподівався побачити хоча б одне добре відкрите лице. Натомість його оточували тіні: зіщулені фігури ховали очі, на обличчях – маски зарозумілості.

Хоча Володимирові, чиї очі бачили жахи війни, було не звикати до людських змін.

Сьогодні замість колишнього редактора – людини з дивовижною бородою (половина була молочно-сірою, а половина чорною) сидів зовсім інший чоловік. Обличчя витягнуте, з рідкою щіпкою вусів під коротким носом.

«Ну, цей, мабуть, пройшов громадянську. З робітників чи селян. Ймовірно, призначили нещодавно», - подумалося Володимиру.

Після звичайного обміну вітальними фразами головний редактор представився:

- Сухенко. Петро Аркадійович.

Він потиснув Володимиру руку і підняв пальця, що, мабуть, означало «хвилинку», а сам узяв трубку телефону.

- Попросіть товариша Спасова.

Поклавши слухавку на значних розмірів апарат, редактор подивився на Світанського і зітхнув. Його клешнюваті руки витягли заповітну синю папку, розгорнули машинописні листки.

В цей час двері швидко відчинилися і увійшов чоловік у чорному костюмі. Його висока постать трохи нахилялася вперед, ніби боячись зачепитися за лампу на стелі. Він сів на стільця, той навіть не рипнув, ніби тіло чоловіка в чорному було невагоме. Коли він входив, то здавався старшим, а зараз перед Володимиром сидів чоловік віком від тридцяти до сорока з гладко поголеним обличчям, яке трохи псував невеличкий шрам.

– Це товариш Спасов, відповідальний член редакційної колегії, – представив високого громадянина головний редактор.

Запанувала мовчанка, але Володимиру ця секунда видалася вічністю.

– Отже, ваші вірші, товаришу Світанський…, – редактор зітхнув. – Ми їх уважно проаналізували. Написано, звісно, ​​грамотно. Але... Що ви скажете, товаришу Спасов?

Спасов, що до цього вивчав крижаними очима Володимира, пронизуючи його наскрізь, сказав:

- Ви не переживайте так, Володимире Євстахійовичу. Вірші ваші гарні. Звичайно, є подекуди плутаність, однотонність, використання одних і тих же стильових засобів, але все ж це сильно не впадає в око. Загалом враження – відкрився чудовий поет. Зі своїм поглядом на світ.

Сухенко не зводив очей зі Спасова.

Володимир дуже знітився, щоки його палали.

Метнувши швидкий погляд на Сухенка, чоловік в чорному додав:

- Книгу ваших віршів ми випустимо, бо робітничо-селянському клясу треба інколи й відпочити, щось легке почитати. Окрім того, з поваги до вашої минулої діяльності на посаді редактора у «Червоному промені»…

- Так, чули, - ніби підхопив естафету Сухенко. - Але хочу попередити вас – зараз важливими є інші теми. Країна на порозі будівництва. Почитайте Маяковського… Або те, що пише Тичина. Це є актуальним. Настав час відходити від цих ваших декадентських тем. Пишіть те, що потрібне народу!

Редактор щось говорив, але Володимир уже був переповнений радістю! Його книга вийде! І це – найголовніше!

***

Відчуття цієї радості було настільки гострим, що йому здалося, ніби трамвай не їде, а летить над містом, ледь чіпляючи верхівки дерев своїми металевими колесами, і перед ним розкинулося нескінченне море дахів і зелені. Він скоро триматиме в руках заповітну книгу зі своїми віршами!

І коли ця довгоочікувана мить настала – а було це вже на початку вересня – книга пахла для нього то фіалкою, то трояндою, наче втілена мрія. Дивно, що місяць, коли він отримав книгу та назва збірки його віршів збіглися!

З книгою під пахвою він поспішив до Всеукраїнського інституту, де читав лекції з української літератури ХІХ століття.

Ще раз погортав книгу, а потім глянув у дзеркало. Світлий легкий костюм облягав струнку постать. Худорляве обличчя, акуратні вуса… Зазвичай сумні темні очі сяяли радістю. Пригладивши волосся, здувши порошинки, він пішов до авдиторії.

Сьогодні його промова була особливо блискучою!

…Володимир уже залишав заклад, коли в холі чийсь голос окликнув його. Він обернувся. До нього прямувала темноволоса кругловида дівчина. Великі блакитні очі, виділяючись на смаглявому обличчі, іскрилися жвавістю. Але, зустрівшись поглядом з Володимиром, вона зніяковіла, і її щоки залилися густим рум'янцем, через що її лице стало ще темнішим.

- Вибачте, товаришу Світанський, що я відволікаю вас... - промовила вона.

- Я вас слухаю… Ви студентка?

- Ні, швидше - я ... ваша прихильниця. Мені дуже подобаються ваші вірші. І я не могла по іншому висловити своє захоплення, як підійти до вас.

Володимир розвів руками.

- Ну що ж, у цьому немає нічого поганого, а я вам дуже вдячний. А звідки ви знаєте мої вірші?