Крізь перешкоди

Розділ 4. Випадкові збіги (4)

Джеймс почув кожне слово.

Спочатку він намагався переконати себе, що йдеться лише про випадковий збіг. Аварії траплялися щодня, а Лас-Вегас був великим містом. Жінка, яку госпіталізували, могла бути будь-ким.

Та коли Мія назвала час останнього повідомлення, усі інші думки відійшли на другий план.

01:27.

01:30.

Три хвилини.

Він поклав чашку на стіл. Пальці мимоволі стиснулися, і лише тоді він помітив, наскільки напружив руки.

— Джеймсе, — Марк відклав документи. — Щось трапилося?

— Не знаю.

Він дістав телефон і відкрив новинну стрічку. Потрібна стаття знайшлася майже одразу. Той самий заголовок, та сама фотографія, ті самі кілька рядків, які нічого не пояснювали.

Лас-Вегас. Центральна частина міста. Перша тридцять. Жінку госпіталізовано.

Жодного імені.

Жодної інформації, яка могла б підтвердити або спростувати його підозри.

— Це пов’язано з тими дівчатами? — запитав Марк.

Джеймс на мить заплющив очі.

— Можливо.

— Хтось із їхніх знайомих?

— Так.

Він не став пояснювати більше. Не був упевнений, що зараз узагалі здатен говорити про це спокійно.

На екрані телефона залишався відкритим контакт, який він зберіг усі ці роки.

Еллісон.

Її номер давно не з’являвся серед останніх викликів. Він не писав їй і не намагався дізнатися, як склалося її життя після від’їзду. Колись це здавалося єдиним правильним рішенням — не втручатися, не нагадувати про себе, дозволити їй рухатися далі.

Але тепер усе це втратило значення.

Він натиснув кнопку виклику.

Телефон підніс до вуха й завмер, прислухаючись до гудків.

Раз.

Другий.

Третій.

Нічого.

Дзвінок перейшов на голосову пошту.

Джеймс повільно опустив руку.

— Я маю дещо перевірити, — сказав він Маркові.

— Звісно. Зустріч можемо перенести.

— Вибач за це.

— Не переймайся. Якщо справа серйозна, розберемося з роботою пізніше.

Джеймс кивнув і почав збирати документи. За сусіднім столиком Мія та Хлоя теж уже збиралися йти. Вони домовилися продовжити пошуки вдома, де зможуть спокійно перевірити інформацію та зателефонувати до лікарень.

На мить Джеймс подумав, чи не підійти до них. Запитати, що саме вони знають, чи не отримували інших повідомлень від Еллісон, чи є хоч якась інформація.

Але він не зробив цього.

Не хотів втручатися в їхню розмову, не маючи нічого, окрім власного страху. До того ж не знав, як вони відреагують на його появу після стількох років.

Коли дівчата вийшли з кав’ярні, Джеймс знову відкрив новину.

Він перечитав її від початку до кінця, ніби між рядками могла приховуватися відповідь.

Потім знову набрав номер Еллісон.

Цього разу він не відводив погляду від екрана, поки телефон гудів.

Але вона так і не відповіла.

Джеймс залишився стояти біля столика, тримаючи телефон у руці. За вікном продовжувалося звичайне ранкове життя Боулдера. Люди поспішали у своїх справах, автомобілі рухалися вулицею, хтось сміявся біля входу до кав’ярні.

Світ навколо не змінився.

Змінилося лише те, що тепер він знову боявся втратити людину, яку колись уже відпустив.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше