Крізь перешкоди

Розділ 3. Те, що будується з уламків (5)

Здавалося б, за ці роки я мав би звикнути до життя без неї. І, мабуть, так і сталося.

У мене була робота, власна справа, люди, які покладалися на мене, плани на майбутнє. Дні були заповнені настільки, що іноді я навіть не помічав, як швидко минає час.

Після від'їзду Еллісон я довго не міг змусити себе повернутися до озера. Навіть думка про це викликала дивне відчуття всередині. Надто багато спогадів було пов'язано з тим місцем. Я пам'ятав, де саме ми сиділи, як вона дивилася на воду, про що говорила. Здавалося, варто лише опинитися там знову — і все, від чого я так старанно намагався віддалитися, повернеться.

Тому я просто оминав знайому стежку.

Але з часом усе змінилося. Спогади вже не здавалися такими гострими, а бажання побути наодинці з думками почало переважати небажання повертатися до минулого. Одного дня я все ж прийшов туди. Просто сів на наше звичне місце, подивився на воду й залишився трохи довше, ніж планував.

Відтоді почав повертатися.

Спочатку часто, потім рідше. Коли з'явилася власна справа, часу на такі прогулянки майже не залишилося. Два клуби в Боулдері, нові приміщення в інших містах, зустрічі, документи, тренери, постійні дзвінки — робота поступово заповнила майже кожну годину мого дня.

Та навіть у найзавантаженіші періоди я намагався знаходити бодай трохи часу для себе. Якщо між робочими зустрічами або справами випадала вільна хвилинка, сідав у машину й їхав до озера. Іноді мав лише пів години, іноді трохи більше. Мені не потрібно було нічого особливого — просто побути там, де колись було добре.

Часом брав із собою невеликий блокнот та олівець. Малював усе, що потрапляло в поле зору: обриси дерев, берегову лінію, човен на протилежному боці. Я ніколи не вважав себе особливо талановитим у цьому, але сам процес допомагав упорядкувати думки.

Та варто було мені відкласти олівець і просто подивитися на воду, як думки нерідко поверталися до Еллісон.

Згадував, як вона сиділа поруч, як говорила про свої мрії, як іноді сміялася з моїх невдалих жартів. Часом навіть ловив себе на тому, що повертаю голову в її бік, ніби вона й досі могла бути там.

Я не намагався прогнати ці спогади. Не бачив у цьому сенсу. Вони більше не завдавали такого болю, як раніше, але й зовсім байдужим я до них не став.

Я не знав, де вона зараз, чим живе, чи здійснилися всі її плани. Не знав навіть, чи згадує вона іноді про мене. І, мабуть, уже не мав права вимагати відповідей на ці запитання.

Моє життя давно перестало бути тим, яким було після її від'їзду. Я навчився будувати його сам, знаходити радість у роботі, помічати маленькі перемоги й цінувати людей, які залишилися поруч.

Просто іноді, коли над озером починало сутеніти, я знову згадував дівчину, з якою колись ділив цю тишу.

І цього мені було достатньо.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше