Бокс ніколи повністю не зникав із мого життя.
Навіть після завершення професійної кар'єри я продовжував тренуватися, наскільки дозволяло плече. Травма правої руки нагадувала про себе щоразу, коли я намагався підняти її вище рівня плеча або виконував надто різкі рухи. Я вже не міг дозволити собі навантаження, до яких звик раніше, але відмовитися від спорту остаточно не виходило.
Одного дня мені зателефонував знайомий, який володів невеликим боксерським залом у Боулдері.
— Джеймсе, маю до тебе одну пропозицію, — почав він замість привітання.
— Уже звучить підозріло.
Він засміявся.
— Мені потрібна допомога з дитячою групою. Тренер, який займався ними, переїжджає, а знайти йому заміну поки не вдалося. Знаю, що ти зараз не виступаєш, але твій досвід міг би стати в пригоді.
Спочатку я відмовився. Не був упевнений, що зможу працювати з дітьми, та й узагалі не розглядав тренерство як щось серйозне для себе. Мені здавалося, що після стількох років на рингу я вже не зможу знайти в боксі нічого нового.
Але він не відступав.
— Просто спробуй. Якщо не сподобається, ніхто не змушуватиме тебе залишатися.
Я погодився.
Перше тренування запам'ятав надовго. У залі зібралося шестеро дітей віком від семи до дванадцяти років. Хтось сором'язливо тримався біля стіни, хтось безперервно розпитував мене про боксерські поєдинки, а один хлопчик настільки поспішав одягнути рукавички, що мало не переплутав їх місцями. Я звик до зовсім іншої атмосфери. До гучних трибун, напруження перед боєм, суперників, які чекали найменшої помилки. Тут усе було інакше.
Діти не прагнули перемогти будь-якою ціною. Вони хотіли навчитися правильно бити, швидше рухатися, не боятися пропускати удари й, найголовніше, отримувати задоволення від тренувань. Я почав із найпростішого: пояснив правила безпеки, показав правильну стійку, навчив тримати руки й пересуватися по залу. Доводилося повторювати одне й те саме по кілька разів, але мене це зовсім не дратувало.
Навпаки.
Мені подобалося бачити, як поступово зникає невпевненість у їхніх рухах. Як дитина, яка на першому занятті боялася навіть підійти до груші, через кілька тижнів уже самостійно виконувала комбінації. Як вони раділи найменшим успіхам і приходили на тренування з бажанням навчитися ще чогось нового.
Згодом група збільшилася. До нас приєднувалися нові діти, батьки приводили молодших братів і сестер, а деякі хлопці та дівчата залишалися навіть після того, як переходили до старших груп. Я й сам не помітив, коли почав чекати на ці тренування.
Уперше за довгий час у мене з'явилося відчуття, що я займаюся чимось справді важливим. І справа була не в грошах чи визнанні. Я бачив результат своєї роботи, відчував, що можу передати комусь те, чому сам присвятив більшу частину життя.
Можливо, я більше не міг виходити на професійний ринг, але це зовсім не означало, що бокс для мене закінчився.