Джеймс
Перші місяці після від'їзду Еллісон були найважчими.
Я не відразу усвідомив, наскільки сильно звик до її присутності. До повідомлень посеред робочого дня, випадкових дзвінків, її голосу, який міг з'явитися в моїй голові навіть тоді, коли навколо було надто тихо. До того, що тепер хтось, окрім мене, знав, як минув мій день, що мене дратує і про що я мовчу. Квартира залишалася тією самою, але без неї здавалася зовсім іншою. Я міг годинами сидіти за комп'ютером, переглядати відео, над якими працював, і ловити себе на тому, що дивлюся в одну точку, не помічаючи, як минає час.
Найгірше було ввечері. Коли закінчувалися справи, телефон переставав дзвонити, а місто за вікном поступово затихало. Тоді думки поверталися до останньої розмови, до її слів, до того, як вона дивилася на мене перед від'їздом. Я міг би звинувачувати її. Сказати, що вона обрала кар'єру замість нас, що не захотіла спробувати ще раз, що залишила мене з усім, що ми колись планували разом. Але правда полягала в тому, що я розумів її вибір.
Вона хотіла більшого. Хотіла довести собі, що здатна побудувати власне життя, досягти того, про що мріяла. І я не мав права вимагати, щоб вона відмовилася від цього заради мене.
Та розуміти — не означало не сумувати.
З часом я перестав прокручувати в голові кожну нашу розмову. Не тому, що забув, а тому, що втомився жити минулим. Я повернувся до роботи, почав частіше виходити з квартири, зустрічатися зі знайомими. Намагався заповнити дні чимось, що не дозволяло б постійно думати про те, чого вже не було. І поступово зрозумів одну річ: якщо я не хочу назавжди залишитися людиною, яка живе спогадами, мені потрібно знайти щось своє.
Щось, заради чого хотілося б прокидатися вранці.