Близько одинадцятої я нарешті завершила основну частину макетів. Залишалися фінальні правки, перевірка форматів і презентація, яку потрібно було зробити максимально зрозумілою для клієнта. Я вже відчувала втому в кожному русі, але зупинятися було не можна.
Кілька разів ловила себе на тому, що перечитую одне й те саме речення, не розуміючи його змісту. Очі почали пекти, а від яскравого світла монітора розболілася голова. Я зняла окуляри, потерла перенісся й відкинулася на спинку крісла. У голові неприємно гуло.
— Ще трохи, — прошепотіла я сама до себе.
Ці слова останнім часом стали моїм своєрідним девізом.Ще трохи попрацювати. Ще одну чашку кави. Ще один завершений проєкт. А потім обов’язково відпочити. Тільки це «потім» постійно відкладалося. Близько пів на першу мені зателефонував директор.
— Як справи?
— Основні матеріали готові. Зараз завершую презентацію.
— Чудово. Якщо все піде за планом, завтра зранку зможемо передати клієнтові повний пакет.
— Якщо клієнт знову не вирішить щось змінити.
— Сподіваюся, цього не станеться. Ти молодець, Еллісон. Не забудь хоча б трохи поспати.
Я ледь помітно всміхнулася.
— Постараюся.
Після дзвінка я ще раз переглянула список завдань. Більшість пунктів уже була позначена як виконана, але кілька залишалися відкритими. Я могла продовжити роботу в офісі до самого ранку, проте думка про ще кілька годин під холодним світлом ламп викликала майже фізичну відразу. Мені потрібен був душ, чистий одяг і хоча б трохи часу у власному ліжку. Вирішивши завершити презентацію вдома, я зберегла всі файли й надіслала собі необхідні матеріали. Потім почала збирати речі. Коли підвелася з крісла, у голові на мить запаморочилося. Я схопилася рукою за край столу й заплющила очі, чекаючи, поки неприємне відчуття мине.
— Чудово, — пробурмотіла собі під ніс. — Саме цього мені не вистачало.
Кілька секунд постояла нерухомо, а тоді випрямилася. Мабуть, просто давно не їла. Або випила забагато кави. Я не стала шукати пояснень і тим паче не збиралася через це змінювати свої плани. У коридорі було майже темно. Більшість працівників давно розійшлися, а за скляними дверима кабінетів виднілися лише порожні столи. Мої кроки відлунювали в тиші, коли я прямувала до виходу.
На вулиці мене зустріло прохолодне нічне повітря. Я зупинилася біля входу, вдихнула на повні груди й на кілька секунд заплющила очі. Після задушливого офісу холод здавався приємним, навіть трохи бадьорив. Дістала телефон. На екрані було кілька сповіщень, серед них — повідомлення від Мії, яке я так і не прочитала.
«Ти вже вдома? І тільки не кажи, що знову сидиш на роботі».
Я мимоволі всміхнулася.
«Ще ні. Уже їду. Завтра розкажу, як усе пройшло».
Відправивши повідомлення, я сховала телефон у сумку й попрямувала до автомобіля. Стоянка майже спорожніла. Під ліхтарями залишалося кілька машин, а решта території тонула в темряві. Десь неподалік проїхав автомобіль, розрізавши нічну тишу коротким шумом шин по асфальту. Я відчинила дверцята, поклала сумку на пасажирське сидіння й сіла за кермо. У салоні було прохолодно. Я потерла долоні, пристебнула ремінь і натиснула кнопку запуску двигуна. Знайомий звук мотора трохи заспокоїв мене.
На дисплеї засвітився час.
01:17.
Я подивилася на цифри й важко видихнула. Завтра потрібно було бути в офісі рано-вранці, а до того ще доведеться завершити презентацію. Чудовий план, нічого не скажеш.
Увімкнула обігрів, налаштувала дзеркала й поклала телефон у підсклянник. На екрані знову з’явилося сповіщення, але я навіть не стала перевіряти його. Музику вмикати не хотілося. Голова й без того була переповнена звуками, думками та цифрами.
Я повільно виїхала зі стоянки.
Місто майже спало. Вулиці, якими вдень поспішали сотні людей, тепер були порожніми. Лише поодинокі ліхтарі освітлювали дорогу, а світло світлофорів відбивалося на темному асфальті. Їхала знайомим маршрутом, намагаючись не думати про роботу. У голові крутилися уривки незавершених завдань, слова директора й обіцянка зустрітися з дівчатами наступного тижня.
Треба було просто дістатися додому.
Я позіхнула й міцніше стиснула кермо.
Повільно моргнула.
Потім ще раз.
Очі наче налилися свинцем. Я трохи прочинила вікно, і холодне повітря торкнулося обличчя, змусивши мене здригнутися.
— Зберися, Еллісон, — тихо сказала я.
Попереду дорога розходилася на кілька смуг. Я знала кожен поворот цього маршруту, кожен світлофор і кожну нерівність на асфальті. До квартири залишалося не так багато.
Ще десять хвилин.
Можливо, п'ятнадцять.
Я спробувала зосередитися на дорозі, вдивляючись у білі лінії розмітки. Та думки ставали дедалі повільнішими, а навколишні звуки ніби віддалялися.
Телефон коротко завібрував.
Я на мить перевела погляд на підсклянник, але не стала брати його. Не зараз.
Дорога знову опинилася переді мною. Я випросталася в кріслі, сильніше натиснула пальцями на кермо й змусила себе не кліпати надто довго.