Колись мої вечори були зовсім іншими. Ще під час навчання я могла годинами розмовляти з Мією та Хлоєю. Ми телефонували одна одній через найменші дрібниці, обговорювали нові знайомства, невдалі побачення, викладачів, дурні покупки й мрії, які здавалися такими близькими. Наші розмови могли початися з якоїсь безглуздої історії, а завершитися обговоренням майбутнього, страхів і планів. Іноді ми засиджувалися до глибокої ночі, навіть не помічаючи, як минає час.
Тоді я була впевнена, що нічого не зможе змінити нашої дружби. І не помилилася. Змінився лише спосіб, у який ми залишалися поруч. Після завершення навчання робота почала забирати дедалі більше часу. Наші дзвінки стали рідшими: спочатку ми спілкувалися щодня, потім кілька разів на тиждень, а згодом я могла зателефонувати лише тоді, коли нарешті знаходила вільний вечір.
Іноді мені ставало соромно. Я відкривала спільний чат, переглядала повідомлення, на які не встигла відповісти, і обіцяла собі, що наступного разу обов’язково знайду більше часу. Та дівчата ніколи не дорікали мені. У них теж були власні справи, робота, стосунки й турботи. Ми просто дорослішали, вчилися розподіляти час і звикали до того, що не завжди можемо бути на зв’язку.
Проте близькість між нами нікуди не зникла.
— Еллісон, ти взагалі пам’ятаєш, як ми виглядаємо? — якось запитала Хлоя під час відеодзвінка.
Я саме сиділа за кухонним столом із ноутбуком, намагаючись паралельно вечеряти й відповідати на робочі листи.
— Звісно. Мія досі має жахливий смак у чоловіках, а ти досі вважаєш, що твоя думка завжди правильна.
— О, вона нас пам’ятає! — вигукнула Мія, з’являючись у кадрі. — Я вже почала хвилюватися, що твій престижний офіс стер усі спогади про простих смертних.
— Не перебільшуй.
— Ми не перебільшуємо. Ти востаннє телефонувала нам майже місяць тому!
— У мене був великий проєкт.
— У тебе завжди великий проєкт, — зауважила Хлоя.
Я засміялася й відставила чашку.
— Добре, добре. Обіцяю, наступного тижня знайду час і ми нарешті зустрінемося.
— Ми це запам’ятали, — одразу відповіла Мія.
— І цього разу без ноутбука, — додала Хлоя.
— Ви надто багато від мене хочете.
Ми ще довго розмовляли, ділилися новинами й жартували. Після дзвінка я ще якийсь час сиділа з усмішкою на обличчі. Мені подобалося знати, що попри всі зміни в житті є люди, з якими не потрібно починати знайомство заново. Я любила цих двох і була вдячна, що вони досі залишалися частиною мого світу.
***
З особистим життям усе складалося значно складніше.
За ці п’ять років я не раз намагалася побудувати нові стосунки. Знайомилася з чоловіками, приймала запрошення на вечері, ходила на побачення й іноді навіть погоджувалася на другі зустрічі. Не хотіла назавжди зачиняти своє серце через одну невдалу історію. Принаймні саме так пояснювала собі власні спроби.
Був хлопець, із яким ми познайомилися на професійному заході. Він працював у сфері маркетингу, мав гарне почуття гумору й умів підтримати практично будь-яку розмову. Ми кілька разів зустрічалися, ходили до ресторанів, багато спілкувалися. Здавалося, усе складалося непогано, але згодом я зрозуміла, що не відчуваю до нього нічого особливого.
Інший був надзвичайно уважним. Надсилав квіти без приводу, запам’ятовував мої вподобання, цікавився роботою й завжди знаходив час для зустрічей. Він робив усе правильно, проте поруч із ним мені чомусь бракувало відчуття близькості.
Був іще один, із яким я познайомилася через спільних знайомих. Він подобався мені зовні, ми мали схожі погляди на багато речей, але навіть після кількох побачень я не могла позбутися відчуття, що чогось не вистачає.
Так відбувалося щоразу.
Один був надто спокійним, інший — надто балакучим. Хтось не вмів слухати, хтось не розумів мого почуття гумору, а комусь бракувало тієї рішучості, яку я так цінувала в чоловіках.
Я знаходила недоліки навіть там, де їх, можливо, й не було. Мені здавалося, що просто стала вибагливою. Після всього пережитого я нібито добре знала, чого хочу від стосунків і яким має бути чоловік поруч зі мною.
Та я не помічала очевидного.
Мені не підходив жоден із них, бо я несвідомо шукала не нову людину. Я шукала Джеймса.
Коли хтось сміявся, я мимоволі прислухалася до його голосу. Коли чоловік дивився на мене, хотіла побачити знайомий відтінок блакиті. А коли хтось проводив рукою по волоссю, перед очима виникав той самий неслухняний темний чубчик, який Джеймс постійно намагався пригладити.
Навіть його вічно насуплені брови залишилися в моїй пам’яті.
Господи, як же вони колись мене дратували. Він міг просто мовчати, а я вже хотіла запитати, чому знову такий невдоволений. Іноді одного його погляду вистачало, щоб зрозуміти, про що він думає, навіть без жодного слова.
Я пам’ятала ці дрібниці значно краще, ніж хотіла б.
І щоразу, коли чергове знайомство закінчувалося нічим, я списувала все на несумісність характерів, різні погляди чи відсутність іскри. Навіть не здогадувалася, що сама порівнюю кожного чоловіка з тим, кого давно немає поруч.