...

– Де це я? – запитала дівчинка. На вигляд їй було не більше десяти. Вона розгублено розглядала все навколо, не розуміючи, де знаходиться.

– Ходімо зі мною, дитя. – сказала невідома постать у чорному, довгому плащі. Його обличчя видно не було. Зате позаду виднілася коса. Він протягнув їй свою кістляву руку.

Дівчинка схвильовано взяла його за руку, намагаючись розгледіти його обличчя:

– А ви...

– Смерть. І не намагайся побачити моє обличчя, злякаєшся.

– Як я тут опинилася?

– Ти, дитя, померла. – промовив чоловік. Здавалося його голос був без емоційним, але якщо прислухатися, то можна почути нотки суму.

– Я... померла...? – вона опустила голову. Дівчинка не плакала, лише насупилася. – Мама буде сумувати... – І лише після цих слів з її очей почали литися сльози.

– Ну-ну, дитя... Не треба плакати... – він опустився на коліно, витираючи сльози. – Ходімо, я проведу тебе.

Вона слухняно послідувала за Смертю, оглядаючись.

Це не була Земля. Темні, сухі дерева без листя. Чорна, покрита попелем, земля. Червоне небо з багряним місяцем. Вони вийшли з невеликого ліску і перед дівчиною відкрилася страшна картина. Всюди вогонь і зламані будівлі. Десь літають демони, десь кричать люди. Їхні стогони болі розлітаються по всюди.

– Ні, будь ласка, прошу.... Не треба!

– Я благаю вас...!

– Відпустіть, будь ласка!

Люди хапалися за демонів, благаючи порятунку, але ті відпихали їх ногами і вони безсило падали на землю.

Демони криво посміхалися, дивлячись на їхні страждання. Вони були різними: з червоною шкірою, з людською шкірою, з чорними, червоними, білими очима, з гострими зубами. Деякі з них мали подобу людей, якби тільки не крила та роги, а деякі були схожі на монстрів. Найстрашніший для дівчинки показався ось той одноокий з гострими зубами і грубими руками, метра 3 заввишки, який пригав на чоловікові і жінці, ламаючи їм хребет, роздавлюючи легені. Вони вже не мали сил навіть кричати.

– Не бійся... Він тебе не зачепить, поки я поряд.

Дівчинка кивнула.

Наймилішим з них дитині показалася три голова собака. Так і кортіло погладити її за вухом, тільки лишень її ріст трішки лякав.

Вона повернула голову вліво. І жахнулася. Демон з подобою вовка, змішаним зі змією, і довгими рогами вгризався іклами в плоть людини. Дитина навіть не могла розібрати чи це жінка, чи чоловік.

Вона почала тремтіти, як її очі прикрила чиясь рука.

– Тш... Все гаразд. Я з тобою.

Дивно було чути це від Смерті, але дитина трішки заспокоїлася, відвертаючи голову. Смерть швидко повів її далі, забираючи від жахливої картини.

Ба-бах.

Дівчинка повернула голову, як в небі вдарила блискавка. А потім сміх. Гидкий, надоїдливий сміх пролунав десь у небі, але, здавалося, ніби сміх лунав в її голові. Вона побачила як на даху однієї багатоповерхівки стоїть демон. Худий, що видно ребра, з сірою шкірою, довгими пазурями він гидливо сміявся, спостерігаючи за стражданнями людей. По тілу дитини пройшлися мурашки.

– Ох, маленька пані, ви така мила. – дівчинка обернулася. Перед нею стояла чорна постать, яка поважно поклонилася їй. Здавалося, ніби у постаті не було навіть тіла, лише очі миготіли червоним. Він широко посміхався, дивлячись на дитя, наклонився майже до її обличчя. Вона схопила Смерть за руку сильніше, прикрившись його плащем.

– Хей, Смерть, віддай її мені. – голос був хрипкий, спокусливий і, на диво, дуже приємний.

– Ні, не віддам. Йди собі, куди йшов. – суворо відповів він.

– Ну віддай. Навіщо вона тобі? А я таких полюбляю. Ох, а їхні нестямні крики страху так будоражать. – він задоволено облизався.

– Я сказав Ні. Втретє повторювати не буду. – Смерть наблизився до постаті, дивлячись прямо у вічі. – Йди, а то пожалієш.

Постать цокнув язиком, але все ж залишив дитину у спокої.

– Хто це?

– Бабай. Любить же він дітей ловити. – холодно промовив чоловік, поки вони прямували все далі.

"Ах...." Її очі розширилися від здивування.

– Тату, тату... – викрикнула дівчинка. В цьому повному хаосі світі вона побачила батька, який стояв посеред дороги. Він тепло усміхався доньці, ніби не звертаючи увагу на все те безладдя навколо. Дівчина була настільки рада, що не помітила, що усмішка його була дещо кривою і не дуже теплою.

– Донечко моя, ходи до мене. – він опустився на коліно, простягаючи руки для обіймів.

Вона вже хотіла кинутися вперед до чоловіка, як Смерть її зупинив.

– Перелесник, припини знущатися над дитям. – сказав Смерть, а тоді повернувся до дівчинки. – Дитя, це не твій батько.

Дівчинка розширила очі від здивування. Їй знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти почуті слова. Вона відвернула голову, витираючи сльози. – Так, я... зрозуміла.

Дух закотив очі, приймаючи власну подобу:

– Навіть розважитися не дав. – він пройшовся по дівчинці холодним поглядом, на мить його очі замиготіли червоним, а тоді невинно посміхнувся. – Яке миле створіння. – він опустився перед дитиною і взяв її за підборіддя. – А твоє світле, м'яке волосся просто прекрасне. – продовжував він, проходячись своїми пазурями по волоссю дівчинки.