Розділ 8

Я шмигала червоним носом, допоки Андрій вантажив мою валізу та інші сумки до багажу чорної машини, в якій завжди возив мене до університету чи інших місць. Батьки стояли осторонь, не бажаючи навіть обійняти свою дитину наостанок.

Моє серце боліло. Так боліло, що я не могла витримати страждань. Повільно перевела затуманені очі на будинок Романчуків, шукаючи погляд блакитно-зелених очей. Намагаючись почути пухнастий голос, що лоскотав мою шкіру. Відчути руки митця, які ще кілька днів тому торкалися мене повсюди, викликаючи найрізноманітніші відчуття.

Андрій прочинив задні дверцята, і мені не лишалося нічого, окрім як притиснути до рота носовичок та заплющити очі. Я глянула на батьків востаннє. Затримала погляд, сповнений жовчі, намагаючись уразити їх настільки сильно, щоб ті страшенно страждали.

Я хотіла цього.

У цьому житті мала мучитися не тільки я та той, кого кохаю. Нехай страждають ті, хто став перепоною до щастя інших. Нехай вони не зловтішаються, а відчувають біль, який заподіяли нам.

Як фізичний, так і моральний.

Вклавши всі ці слова в єдиний погляд, я пірнула на заднє сидіння машини. Кинула невеликий рюкзак поруч. У мене був новий телефон, але поки що там не було навіть інтернету чи банальної SIM-карти. Він був… шматком непотрібно металу. Андрій дасть мені SIM-карту лише в аеропорту, коли крокуватиму до літака.

На щастя, в невеликому рюкзаку були всі мої заощадження впереміш з непотребом, який попався під руку.

Я напишу Руслану, як тільки випаде можливість. Викажу все, що думаю стосовно цих створінь з гнилою душею. Про батьків, Сергія та цього проклятого Андрія — безсердечного песика мами. Але наразі я навіть не знала, чи не відправили Руслана за кордон та як він почувався взагалі. Те, що сталося тієї ночі, травмувало нас обох… Той жах, ті крики, коли навкруги панувала особлива атмосфера.

В сутінках ночі машина рушила з місця. Деякий час я намагалася заспокоїтися, змикаючи тканину сірого вкороченого світшота з довгими рукавами, але коли остаточно усвідомила, що це не жарт, і ми наближалися до аеропорту, схопила себе обома руками за рота та обернулася до вікна, стримуючи ридання.

Понурі плечі затремтіли. Я так хотіла бути рішучою та впевненою у своїх діях, але натомість просто сиділа, боячись вибігли з машини чи сказати що-небудь цьому сучому сину Андрію.

Я не жадала собі такої долі дитини-підданої, яка була в моїх батьків. Чи знав Руслан, що я їду? Де він взагалі? Невже увесь цей час сидів вдома. Мене нудило через той факт, що батьки прочитали весь наш чат з листуванням та дізналися про довжину таємної дружби, а пізніше кохання.

Але водночас я зловтішалася. Нехай вони побачать, яка щаслива їхня дитина з ненависним хлопцем. Хай зрозуміють, що я кохаю його сильніше за них. Поважаю, довіряю та не боюся отримати ляпас.

Рот судомно вхопився за повітря, і я сперлася скронею на вікно, вглядаючись в нічне місто, вогники якого пливли перед змоклими очима.

∗☽✧

Валіза тихо їхала за мною, допоки я байдуже вивчала блискучу підлогу. Люди сиділи на лавках, перемовляючись та обговорюючи деталі поїздок. Усміхалися чи поглядали на годинник. Ми всі летимо нічним рейсом прямісінько за океан.

Я заперечно захитала головою, затуливши рота долонею. Таблетки від головного болю поступово допомагали, але мені знадобиться багато заспокійливих, щоб банально заснути. Не знала, чи буде в літаку безплатний Wi-Fi. Навіть не розібралася в деталях, засліплена власним горем.

Заряджу телефон, а тоді напишу Руслану в інстаграм чи телеграм. Але ж мій старий телефон досі в батьків… Повідомлення оновлюватимуться, тому, схоже, доведеться створити нові облікові записи.

Андрій переді мною спинився, і я підвела голову, не розуміючи, куди йти далі.

— Прийшли.

Мої очі важко заплющилися.

— От-от почнеться посадка. Дорога до Лондона довга.

Я різко обернулася обличчям до Андрія. Скривилася від болю та здивування й заледве спромоглася прохрипіти:

— До Лондона?

Андрій був, як завжди, серйозним та просто понуро кивнув.

Отже, батьки змінили плани. Добре, Лондон це набагато краще та ближче, аніж Канада за океаном.

— Запізнюється, — Андрій невдоволено глянув на наручний годинник.

— Що? — я знесилено захитала головою і враз почула:

— Поліно!

Тіло інстинктивно крутнулося на вигук. Я ледве не заплуталася у власних ногах. Широка усмішка стрімко поширювалася обличчям, коли помітила чоловіка в чорній куртці, що біг до мене.

— Руслане… — прошепотіла, скам’янівши. Не повірила власним очам, застигла, зачарована цим дивом, а за мить буквально злетіла в повітря, обійнявши чоловіка за шию. Руслан міцно притиснув мене до себе, піднявши вгору. Завів пальці у волосся, вдихнув запах шкіри та легко розсміявся. В цьому сміхові відчувалося щось істеричне, але водночас важко було не помітити полегшення та спокій. — Лайно, боже, Поліно! Боже, ти тут. Скажи, що з тобою все добре.

Руслан сильно вилаявся, допоки я просто обіймала його, витаючи в повітрі.  Моє серце гупало надто гучно, коли ставала на ноги, міцно стиснувши рідні долоні Руслана. Розсміялася крізь сльози, глянувши його в теплі й червоні від сліз очі. Не могла повірити, що дивилася на такі знайомі риси обличчя та знову чула срібний голос.