Розділ 7

Я заледве бачила.

Напухлі очі байдуже вдивлялися у вікно. Там, на дворі сидів Андрій. Сьогодні його робочий день проходив на канапі. Він дивився за тим, щоб я часом не вилізла з вікна.

Мені лишалося лише глядіти на двоповерховий будинок навпроти та чекати, коли хто-небудь вийде за його межі. Я знала, що панькатися зі мною не будуть, але такої жорстокості аж ніяк не очікувала. Мати заносила мені їжу, але одразу виходила та зачиняла двері, лишаючи в замку з протилежного боку ключ, аби я не вийшла. Врешті-решт я попросту нікуди не виходила, бо вбиральня була спільною кімнатою з моєю спальнею.

Лишалося лише дихати ранковим повітрям крізь прочинене навстіж вікно, відчуваючи, як голову затоплювало болем.

Руслан мав рацію. Це їхня давня ворожнеча, в яку вони вплели своїх дітей. Ми не мусили ставати жертвами цієї дурості, батьківського егоїзму, дрібних сварок та сліпої ненависті через якийсь тупий випадок десять років тому!

Ганьба їм! Сором!

Я опустила погляд на срібну зірку, що пестила в холодних пальцях цілу ніч.

Едельвейс. Квітка вічності.

Мій час ніби спинився.

Коли подивилася зранку в дзеркало, побачила самі лише фіолетові мішки під очима, які перекривала розмазана туш та тіні.

То мала бути наша ніч. Незабутня ніч. Коли стосунки нарешті вийдуть на новий рівень. Батьки Руслана не мали повертатися так рано. Не мали бігти на другий поверх взутими. Вони ну ніяк не могли знати про моє перебування в ліжку їхнього сина.

Я перевела розчавлений погляд з прикраси на Андрія на дворі. Стиснула щелепи, борючись зі сльозами.

Хтось плів павутину, зачаївшись в куточку, як справжній павук. З виду малесенький та безневинний, проте хитрий та хижий.

Але це не міг бути Андрій. Як він міг дійти до подібних висновків, якщо навіть не чув нашої розмови в кабінеті? Його не було в університеті чи вночі, щоб помітити мою втечу. Андрій ніколи не ночував у нашому будинку, жив дуже далеко, а такі рішучі звинувачення…

Моя спина вирівнялася, плечі розправилася. Вуст торкнулася легка усмішка.

Ну звісно.

Не важко здогадатися, хто причаївся під дверима кабінету та тихенько слухав, як остання погань.

Бачив би ти Сергію до чого призвела твоя ідіотська поведінка та потворна рішучість. Моє серце мало от-от луснути від тих емоцій, що затопили серце! В очах плескалася туга, душу дряпали кішки.

Руслан навіть не міг вийти на двір та банально махнути мені рукою, показуючи, що все добре. Він знав, що я не стримаюся та видам себе перед Андрієм. Не хотів, щоб наражала себе на небезпеку. Можливо, він і не боявся своїх та моїх батьків, проте розумів, що я не така відважна та рішуча.

Або була…

Руслан був величезною частиною мого серця, яку отак нахабно відірвали, неначе шматок хліба.

А я не зможу жити без серця.

∗☽✧

Минув день.

Про університет ніхто не говорив. Я була покарана. Лишилася без телефону, доступу до новин та подвір’я. Сподівалася, що Руслан мені нічого не писав, бо телефон у батьків, і стане втричі гірше.

Минув другий день.

Я читала підручники з університету, божеволіючи. Дивилася, як в будинок Руслана то заходять, то виходять його батьки. Чекала, але не бачила свого коханого.

Більше не плакала, бо сліз не лишилося.

∗☽✧

Близько шостої вечора до кімнати увійшла мати, а слідом за нею батько. Їх нещодавні слова викликали в мені саму лише печію, від батьківського вигляду мені хотілося блювати.

Я обійняла себе за плечі, відходячи в дальній куток кімнати. Жирне та заплутане волосся частково затуляло напухне обличчя. Пальці роздирали шкіру під нігтями.

— Збирай валізу, — виголосила мати, кивнувши на шафу.

Ми переїжджаємо.

Всередині ніби почали проростати паростки надії, бо це шанс. Не все загублено. Де б я не жила, я однаково зможу бачитися з Русланом. Ми знову таємно зустрічатимемося, кохатимемося та будемо разом.

Я мовчки попростувала до шафи. Відчинила дверцята та, шмигнувши носом, витягла білу валізу. Полегшено видихнула, ледь усміхнувшись крізь сльози, що виступили на очах. Протерла напухле обличчя долонями, приводячи себе до тями.

Вогник надії розпалився та пробудив у мені жагу до життя.

— Літак за три години, — виголосив батько. — Відтепер будеш навчатися та жити в Канаді.

Я панічно схопилася за грудну клітину, обертаючись до дверей, що з гуркотом зачинилися. У шлунку наче камінь впав.

— НІ! — серце збільшило кількість ударів, рот розкрився, випустивши судомне ридання. — Мамо!

Я підлетіла до дверей, б’ючи по ним долонями.

— Мамо! Мамо, будь ласка! Мамо! МАМО! — я закашлялася, вхопившись за змучене горло, що досі боліло після тієї судної ночі. — Мамо! Мамо, я не хочу за кордон! Мамо!