Розділ 4

Я ненавиділа звернення «мишка» і, певно, якби мені було не байдуже, висловила б свою думку. А оскільки зближуватися з Сергієм я не збиралася… Начхати.

Перерва між другою та третьою парами тривала двадцять хвилин, але замість того, аби тісніше знайомитися з одногрупниками, я схопила свій чорний шопер та хутко попростувала геть від чоловічого гурту.

Як на зло, Сергій також відділився від юрби першокурсників та рушив слідом за мною, переходячи на легкий біг.

Мої пальці міцніше стиснули ручку шопера, накинутого на плече, ноги налилися свинцем, а в очах застиг відчай, бо я не бажала спілкуватися з цим хлопцем цілих двадцять хвилин.

— Поле!

Я не любила, коли мене називали Полею.

Звернувши в черговий коридор, намітила відчинену аудиторію, тому пришвидшила ходу, плануючи причепитися до якого-небудь викладача з дурними питаннями, як типова розгублена першокурсниця, яку жахало все та всі.

Хутко зиркнувши через плече, усвідомила, що хлопець відстав.

Дурень вважав, що я навмисне відмовлялася від його запрошень, бо любила, коли мене благали та вмовляли. Типу хотіла, щоб хлопці упадали за мною.

Але це було не так. Моє «ні» було червоним світлом, коли слід нарешті спинитися.

Я саме оминала один з кабінетів, як раптом щось з потужною силою смикнуло мене вбік, змушуючи заплутатися у власних ногах. Я скрикнула, але на рота одразу лягла важка долоня. Мене втягнули до порожнього кабінету, а тоді незнайома людина вдарила ногою по дверях, враз закривши їх.

Я вхопилася за міцні пальці на вустах, не в змозі осягнути свого жахливого становища. Страх паралізував мої кінцівки, затьмарив розум, а тоді біля самого вуха почулося:

— Вибач, якщо злякав.

Я заплющила очі, сильніше притиснувшись спиною до тіла Руслана, та судомно випустила повітря, коли він прибрав долоню з вуст. Відчула, як щось у шлунку розлилося теплом.

— Руслане… — вихопилося з мене, коли зітхнула, закинувши голову до його плеча. Сухі вуста торкнулися моєї шиї, змушуючи розум розчинитися в цій дії. Руслан був вищим на голову, тому довелося стати навшпиньки. Будь-які питання чи переживання – все це…

Раптом Руслан ледь прикусив мою шкіру на шиї, і це послугувало справжнім ляпасом.

Я миттєво викрутилася з його рук та обернулися обличчям до хлопця, не вірячи власним очам.

— Руслане!? — шоковано випалила й одразу прикрила рота долонею, глянувши на ключі, що стирчали з дверей до кабінету. Хутко прокрутила їх в замку, аби хто-небудь не увійшов. Тоді знову обернулася до Руслана та поклала долоні на чоловічі вилиці, притягуючи до трохи прочинених вуст. Хлопець вмить надавив мені на грудну клітину, втискаючи у двері позаду та посилюючи ненаситний цілунок.

— Боже, що ти тут робиш? — прошепотіла, намагаючись відштовхнути. Одразу після цього схопила обома долонями комір білої сорочки з короткими рукавами, знову тягнучи до себе. Цілувала вуста, вилиці, спускалася до шиї. — А якщо тебе хтось помітив?

Я вчергове божеволіла, розриваючись між здоровим глуздом та бажаннями серця. Наше кохання було таким міцним, що йому просто не можливо було пручатися. Руслан був для мене світом. Я жила ним, дихала ним.

— Хотів побачити тебе при світлі дня.

— Руслане, не зараз.

— Ні. Зараз, — прошепотів мені у вуста та знову поцілував, втричі сильніше, аніж минулого разу. Я не зволікала, провівши пальцями по сорочці, а тоді торкнулася ременя чорних штанів. Охопила його усіма пальцями та притиснула до себе ближче, аби наші тіла втиснулися одне в одного.

Руслан відірвався від моїх припухлих вуст, з яких виривалося уривчасте дихання, та насторожено глянув у манливі вічі. Мій погляд був не двозначним. Він кричав та горів. Палав та жадав, прямо як тіло та тепла шкіра.

— Якщо хтось побачить… — задихано почав Руслан, кинувши швидкий погляд на срібний кулон на моїй шиї. Затримався на тому місці, вивчаючи грудну клітину, під якою шаленіло серце.

Я ковтнула:

— Перерва от-от скінчиться. Якщо нас впіймають, якщо тебе впізнають…

Батьки випотрошать нас.

Руслан відступив від мене, дозволивши опустити напружені плечі. Я провела пальцями крізь русяве волосся та підійшла до найближчої парти, застрибнувши на її поверхню.

Руслан також обперся на неї стегнами. Його волосся скуйовдилося. Тепер я могла вивчати справжній колір ледь загорілої після літа шкіри, насичених коричневих пасом… Ми нарешті бачилися не вночі. До того ж настільки близько. Вперше за майже рік.

Якби була моя воля, ми зробили б це прямо зараз. На щастя, Руслан все-таки мав трохи здорового глузду.

— Батьки їдуть, — виголосив він, і я здригнулася від повноти та насиченості його голосу. Останні місяці доводилося чути самий лише шепіт.

— Як це?

— Сьогодні вночі мій будинок порожній.

У моїх очах плескалося дивне передчуття.

— Порожній?

Чоловіча долоня лягла мені на стегно біля країв спідниці та проїхалася до коліна, де розірвалися капронові колготи.