Розділ 3

— Наволочі.

Я округлила очі, але одразу кліпнула, прикривши вуста чашкою з чаєм. Часом мама називала їх і гірше, а я мовчала, бо останній рік боялася говорити в стінах цього будинку.

Батько не зреагував, читаючи новини та попиваючи свою каву.

— Коли вони нарешті з’їдуть!

Мама люто смикнула фіранку, крокуючи до раковини.

— Вони живуть тут одинадцять років… — приглушено почала, стримавши легке тремтіння в голосі. — Не думаю, що колись з’їдуть.

— Тоді з глузду з’їду я! — рявкнула мати, увімкнувши воду.

Я непомітно зітхнула, вдаючись у сум. Наколола на виделку шматок помідора з салату та сперлася скронею на кулак.

З повернення Романчуків минуло два тижні, які особливо нічим не відрізнялися від інших. З одногрупниками я не зближалася, а тим паче не гуляла, бо поруч завжди був Андрій, а якщо вони зрозуміють, що я мала постійний контроль — триматимуться осторонь. Як завжди, ми з Русланом бачилися вночі, а вдень обережно листувалися в соціальних мережах.

Часом я ставила собі питання, чи не залежна від цього Романчука. Мені так не здавалося, принаймні тому, що я мала хобі малювання, якому приділяла багато уваги, та кількох друзів часів школи, з якими зустрічала раз на місяць. А Руслан узагалі славився компанією хлопців розбишак.

Сьогодні я вдяглася в стильну білу футболку, яку заправила в коротку чорну спідницю зі складками, а під неї натягнула капронові колготи. Також чорний в’язаний кардиган, щоб не змерзнути зранку. По обіді обіцяли сонце.

Легко нафарбувалася, приховавши сліди недосипання, а русяве волосся, що сягало середини плеча, просто розчесала, бо прокинулася надто пізно.

Так хотілося втекти з Русланом куди-небудь вночі, але будинок мав бути поруч, якщо батьки раптом прокинуться. Раніше це не стало б великою проблемою, але тепер, після того злощасного випадку на вечірці, мене жорстоко покарають за втечу вночі. Якщо раптом батьки спробують відчинити двері до моєї кімнати (які, до речі, заборонено замикати на ключ), я мала діяти хутко. Жахливий ризик, але останні пару місяців до мене ніхто не навідувався.

Руслану не так страшно. Він старший від мене на рік, і не опинявся в лікарні з передозуванням та не ходив до психолога.

Мати продовжувала лаятися, кидаючи слова по типу «нелюди», «покидьки та сучий син», але на мій подив до мене раптом звернувся батько:

— Звідки в тебе ця підвіска?

Мене пробило струмом, але зовнішньо я все так само колупалася в салаті, намагаючись налаштувати голос, який неодмінно буде писклявим та різким. Не таким ніжним та зрідка гонористим, як у Руслана, коли той пояснював батькам причини своїх неслухняних дій.

— Подарунок.

Я не мала права збрехати. Це буде летально, бо мене завжди та повсюди супроводжував водій-охоронець-доглядач Андрій. А останнім часом я нікуди, окрім університету, не ходила.

— Від кого? — у голосі батька відчувала смішинка впереміш зі здивуванням. Але я відчула лише напругу та недовіру. Бачила його серйозний та беземоційний погляд карих очей та зморшки від частої звички хмуритися.

— Від Максима.

Якого, звісно ж, не існувало.

— У нас є спільна лекція з робототехніки.

 Моя виделка гучно зачепила край тарілки, і я здригнулася від такого різкого та небажаного звуку, яке спричинило хвилювання. Так було останній рік. Я просто боялася, що навіть правду батьки приймуть за брехню та покарають. Будь-як. Після того випадку на нічній вечірці мене не щадитимуть.

А я так палко жадала носити з собою щось від Руслана. Хотіла, щоб підвіска гріла моє серце та нагадувала про те, що десь на світі існувала людина, що бажала бачити та чути мене.

— А ну дай я подивлюся, — мати протерла руки рушником, крокуючи до мене. Серце загупало у вухах, а шкіра сполотніла. Я ніби боялася, що на кулоні прямим текстом написано «РУСЛАН». — Ай, яка краса.

Я спробувала усміхнутися, але губи затремтіли, тому лише кивнула, глянувши на настінний годинник. Брехня ніби випаровувалася з мене. Відверто не хотілося, щоб мама чи тато торкалися мене або навіть підходили настільки близько.

— Хто його батьки? — буденно продовжила мама, рушивши по своє пальто. Тато підвівся, беручи до рук чорну сумку.

— Ви їх не знаєте, але в них, здається, мережа кав’ярень, — ляпнула перше, що спало на думку.

— А як там навчання взагалі? — знову спитала мама, і від такої кількості питань у мене затремтіли нутрощі.

— Яке навчання, Маріє, — байдуже простягнув батько. — Підлітки в її віці живуть від вихідних до вихідних.

Від ночі до ночі, тато. Я живу від ночі до ночі, потребуючи свого кисню та води.

Постійно, вічно, безупинно.

∗☽✧

Я сиділа на задньому сидінні машини, допоки сорокарічний Андрій мовчки віз мене до університету. Він мав темне волосся та щетину, в яких виднілися кілька сивих волосин, наполеонівський ніс та вічно вдягав діловий костюм. Андрій мене не лякав. Лише трохи напружував, бо був надто уважним та стежив за кожним зайвим рухом. Переслідував повсюди вже майже рік.