Розділ 2

Я ніколи не думала, що хлопець може так сильно тужити за коханою. Але вуста Руслана були такими жадібними, що я повірила. Господи, я повірила та одразу схопила його за обличчя, не вимовляючи ані слова. Дозволила йому поглибити поцілунок.

Ах ні! Це зробила саме я, не потребуючи дозволу, бо ми однаково були готові з’їсти одне одного прямо на місці.

Я уривчасто вдихнула, сподіваючись, що зробила це не надто голосно, та опустила вуста до чоловічої шиї, цілуючи теплу шкіру. Руслан тяжко зітхнув, враз схопив мене під плечі та підняв у повітря. Його сильні руки за звичкою перехопили мою талію та перекинули через паркан. Вмить я опинилася на території Романчуків, начхавши на правила.

Лише хиталася збоку вбік, неначе п’яна, та продовжувала цілувати чоловічі вуста, допоки його пальці твердо проходилися моєю талією під білою футболкою. Зазвичай у середині вересня було холодно, але сьогоднішня ніч виявилася на диво теплою в порівнянні з холодними вечорами останніх двох тижнів.

— Вони точно сплять? — ледь прошепотіла в Русланові вуста, що напухли та видавали уривчасті вдихи та зітхання. Шкіра почервоніла, стала гарячішаю. Розкриті губи змушували моє серце тріпотати та водночас спинятися, прагнучи поновити цей глибокий цілунок.

— Як мертві.

Як же сильно я сумувала за нашими нічними зустрічами. Вдень вони були неможливими через постійний нагляд Андрія та навчання в різних університетах, а останні два тижні я могла лише писати дурні повідомлення людині, яку відділяли від мене тисячі кілометрів.

А тепер я не соромилася різких та жадібних рухів, коли торкалася оголених від майки чоловічих рук чи коли міцно обійняла спортивне тіло, полегшено зітхнувши. Руслан притиснув мене у відповідь, вдихаючи аромат волосся.

— Ти схудла.

— Спортзал.

Абонемент на рік, що подарували батьки на день народження замість ноутбука. Дякую, трясця.

— Мінус п’ять кілограмів та плоский живіт, — похизувалася, заплющивши очі. Прислухалася до шаленого чоловічого серцебиття та спробувала запам’ятати ці відчуття. Я просто не витримаю нових розлучень. Ми бачимося лише пізньою ніччю, а останні два тижні перетворилися на каторгу та страждання.

Мені шматок в горло не ліз, і це також одна з причин схуднення та привабливої фігури.

Руслан несподівано та обережно схопив мене за щелепу, допоки я тихо дихала, заплющивши очі. Він поцілував спочатку праву повіку, що приховувала око з блакитною райдужкою, а тоді ліву — з карою. Гетерохромія завжди змушувала мене почуватися хворою, хоча вона була вродженою та безневинною. Але дивних поглядів однаково неможливо було уникнути. Як-не-як, а люди зазвичай дивилися одне в одному у вічі й часто вважали, що я навмисне вдягала лінзи, щоб бути не такою як усі.

Але я була саме такою. Особливою дівчиною, що знайшла вірного хлопця, з солодким, як мед, голосом. Хлопця, що кохав мене та мої недоліки, називаючи їх особливостями.

І я кохала. Так кохала, що серце тріщало він почуттів, не витримуючи їхню кількість.

— Не вірю, що ти тут. Два тижні…

— Я обіцяв, що не лишуся на навчання у Швейцарії. Плював я на неї з даху хмарочоса, якщо буду вимушений бачити тебе лише по відеозв’язку.

Руслан не бажав йти шляхом, обраним батьками. Принаймні виражав свою непокору дуже обережно. Він ненавидів математику, хоча був вимушений навчатися на спеціальності економіка. Руслан прагнув захоплювався історією та географією, загадками, таємницями й археологією,  але хіба ми мали вибір? За нас все вирішили ще в утробі.

— Я тебе дуже сильно люблю.

— Я тебе також, Поліно. Дихати без тебе не можу.

Сім місяців. Сім місяців тужливих днів, клятого сонця, що аж ніяк не гріло серце, та очікування ночі, аби лише банально поговорити. Щоб вдихнути, відчути, зарядитися енергією на наступний день та чергові страждання. Знову брехня під час сніданку, вигадки про Сашу та інших друзів. Будь-що, але не правда.

На подібне навіть дихання марнувати не хотілося.

Ми ніколи не ненавиділи одне одного. Але зближатися почали лише три роки тому, почавши з дивних позирків. Не завжди теплих, але кожного разу все більше й більше хотіли поговорити, допоки не почали випадково зустрічатися далеко від будинку, таємно бігати в кіно, якомога далі від сторонніх очей, чи шукати понурі кав’ярні, аби ніхто не впізнав.

А коли рік тому я ледь не померла, ми з Русланом більше не мали змоги зустрічатися десь деінде через постійний контроль зі сторони Андрія. І лише пізно вночі, біля паркану, цілувалися. Або говорили. Одразу все. Іскра зацікавленості та симпатії розгорілася в справжнє полум’я любові лише сім місяців тому. До того ми були звичайними друзями, що час від часу могли розмовляти годинами про все та водночас ні про що. Але ця вічна туга, що почала формуватися близько півтора року тому…

Наша симпатія, закоханість та любов під забороною. Лайно! Нам навіть дивитися одне на одного не можна, а я за першої ж нагоди намагаюся запхати свого язика Руслану в горло!

Врешті-решт, це взаємно.

Кохання чи язик вирішуйте самі.

На задньому дворику величезного будинку Романчуків (наш не менший) розташовувалася лавка-гойдалка. Вона ховалася за понурим деревом, а в темряві тихої ночі нас ніхто ні за що не помітив би.