Розділ 1

Присвята

Ромео та Джульєтті.

∗☽✧

— Приїхали, — буркнула мати, обережно відсунувши фіранку на вікні. — Минуло два тижні, а здається ніби день.

Я мимовільно скинула брови, наколовши на виделку шматочок помідора з остиглого омлету.

На противагу матері, це були найдовші два тижні в моєму житті, але я все-таки промовчала, вирішивши, що зараз не час виказувати власну думку.

Мама надпила трохи кави з білосніжного горняти, а тоді різко завісила кухонну фіранку, обернувшись обличчям до тата, що сидів навпроти мене. Він мовчки гортав стрічку новин, забувши про холодний сніданок на тарілці.

— Божевільні, — підсумувала мама, шоковано дивлячись то на батька, то на мене. — Це вдруге за останні два місяці. Ну не може в них бути настільки багато грошей!

Загалом ми мали не менше. Просто Романчуки розпоряджалися ними інакше.

— І схоже в цих придурків нова машина!

Якщо вони змогли придбати нову машину, перед цим з’їздивши до Швейцарії, то не такі вже вони й придурки.

— Артуре! Агов! Я кому розказую?

— Так, Маріє. Весь район уважно тебе слухає.

Деякий час на кухні панувала напружена мовчанка, під час якої мама свердлила тата до жаху невдоволеним поглядом. Врешті-решт другий здався, обережно взявши своє горнятко з кавою:

— Ми також придбали машину два місяці тому. Чудову та нову машину, яка обійшлася в цілий статок.

Еге ж бо. А я тим часом вже три місяці чекаю на новий ноутбук для навчання.

Ніби в нас і без того не було машини.

— А їх син? Цей малий шмаркач, — завела нову пісню мама, знову крокуючи до вікна. Сонце здіймалося все вище, огортаючи район з приватними будинками примарним осіннім теплом. — Виростили з нього бог знає кого. Ходить, дивиться на наш будинок, ніби обдумує, як би забрати. А як дивиться! Вважає, що якщо з обличчя вийшов гарний, то може тут нам погрожувати. Розбишака та гультяй. Знову почне лазити по ночах зі своєю компашкою. Якого біса він взагалі тут? Вони ж відвезли його на навчання до Швейцарії!

— Взагалі-то… — почала я, але вмить замовкла. Мати глянула на мене обуреними очима, допоки батько продовжував читати новини. Простір навколо затопила напруга.

І навіщо я тільки відкрила свого клятого рота?

Довелося прочистити горло й продовжити, напружено засовавшись на стільці:

— Саша, моя одногрупниця, казала, що цей Руслан поки що не хоче навчатися за кордоном. Спочатку завершить другий курс, а тоді вже полетить. Хоча це також не відомо. Ну… тобто він… дивний.

— Отож! — полегшено вигукнула мама, крокуючи до раковини. — Розбалувала мати хлопчика! Бачте, не хоче він за кордоном навчатися. У Швейцарії! Все цим Романчукам мало. До останньої крихти збирають й однаково мало!

Мама увімкнула воду, а тато тим часом зиркнув на мене, продовжуючи пити каву. Його діловий костюм був новий та випрасуваний, темне волосся порядно зачесане назад, а риси обличчя гострі та напружені.

— Що за Саша? Звідки їй знати щось про Романчуків?

Я ледь підняла виделку, але різко спинилася, задумливо прокрутивши столовий прилад у пальцях.

— Її найкращий друг знайомий з Русланом. Але ми, звісно, не спілкуємося. Навіть не перетинаємося. Вони обидва належать до звичайної компанії хлопців, що розпивають все підряд та б’ють модні тату. Ну а Саша — надійне джерело. Вона як стрічка новин: знає все й про всіх.

— Ага, — буркнула мати, витираючи руки об рушник. — Чомусь місяць тому вона не сказала нам про те, що Романчуки їдуть відпочивати до Туреччини. Довелося шукати інший готель, бо інакше відпустка була б зіпсована!

— Ну вона знає не все, — додала тихше, що сама заледве почула, та продовжила наколювати омлет на виделку. — А може знала, але не сказала.

Саша така вже людина.

Любить сюрпризи.

— Не знаю такої, — раптом виголосив батько, почавши рухатися. Перевірив час на настінному годиннику, взяв з підлоги свою чорну сумку та підвівся. — Але тримайся від неї якомога далі.

— Так! — підтримала мама, перекинувши довге русяве волосся за плечі. Одразу покрокувала слідом за батьком, підхопивши своє темно-зелене пальто, допоки тато брав ключі від будинку з тумбочки біля виходу. — Будь обачнішою. Не дай боже ще про нас почне чутки розпускати! Вона неодмінно обговорює тебе само, як і інших.

Певно, якби Саша почула це, вона б образилася.

На щастя, її навіть не існує.

∗☽✧

В моєму житті існувало кілька правил.

Коли батьки до жаху заможні, а тобі вже стукнуло вісімнадцять, доводиться коритися та мовчати. Інакше опинюся за дверима будинку без готівки та із заблокованими картками.

По-перше, до університету мене відвозив та забирав особистий водій Андрій. Місяць тому мені виповнилося вісімнадцять, і я мала право мати свою машину, але батьків це мало чим хвилювало.