Глава 11 "З чого все розпочиналось"

На настпупний ранок компанія сидить у Аніній квартирі.

Едвард накінець-то відмивав стіну від кави, Саша помагав йому. Хоча досить довго бурмотів, що у шатена явно не все в порядку з головою, якщо він отак розбив кружку об стіну. Андрій на кухні баняками тарабанив. А Аня, яка лежала на дивані у вітальні, пробувала придумати що ж робити дальше. Вона мала теплий сірий плед і подушку під головою, але розслабитись не виходило. Їй знову снились нічні жахіття і вона майже не спала. Та коли дівчина заснула, то в черговий раз прокинулась із криками та істерикою. На щастя, Аня ізолювала свою кімнату магічним куполом, який не пропускає звук, тому ніхто не чув її ранішньої пригоди. Але хоч вона вдає, що в неї все гаразд, всі троє хлопців бачать, що це не так. 

Її погляд упав на сині джинси, які валялись поруч із ліжком. У кишені щось виднілось. Аня витянула маленький папірець складений удвоє. Розгорнула і прочитала: "Ми скоро зустрінемось моя люба, Анет.". Підпису не було.

По спині пройшли мурашки. Від кого це?

За кілька хвилин з'явився Андрій із підносом, на якому ніс чотири кружки. Дівчина встигла сховати дивне повідомлення у складки дивану.

 - Я зробив нам зеленого чаю, він допоможе розслабитись, - сказав він і розставим кружки.

Вампіри на заставили себе довго чекати, тому приєнались до них на диван.

 - Анет, пий. - Зробивши ковток наказав кореєць, на що вона скривилась.

 - Ти знаєш, що я не п'ю зелених чаїв. Мені вони огидні, - скалала дівчина руки на грудях і навіть не торкнулась напою.

Едвард із Сашею, також, не спішили пити чай.

 - Тим більше, - продовжила Аня, - не я одна вимахуюсь. - Вона кивнула у бік вампірів.

Ті, натомість, отримали від Андрія злий холодний погляд.

 - Ну що ж, - перевів тему кореєць, - із якого саме початку ми почнемо нашу розповідь?

Дівчина відвела погляд. Вона побачила перед очима ту себе у різних життєвих ситуаціях і згадала ті не пролиті сльози. В мить очі зрадницьки заблищали, але Аня не придала цьому велике значення.

 - Від нашого приїзду до Лондону, - сказала вона.

Андрій задумливо кивнув, все ще п'ючи свій чай. Едвард із Сашею здивовано перезинулись, але змовчали. Дівчина все ще дивилась у пустоту, ніби подумками перенеслась у ті часи. Аня труснула голово і розпочала свою розповідь.

 - Як я вже казала, ми познайомились три роки тому по дорозі до Велико Британії. Не буду вдаватись у подробиці, тому що все досить банально...

 - Ей! - Перебив Андрій із злорадською усмішкою. - Ти забула згадати, що ледь не потрапила на п'ятнидцять суток.

 - Що вона зробила? - Спитав Саша та Едвард у один голос, на що Аня завернула очі.

- Вона, ніби-то, пронесла із собою зброю у аеропорт і коли проходила через металошукач, - він прижмурився, від чого його очі стало подібні на дві тоненькі лінії, - він зрадницьки запікав.

 - Ти прекрасно знаєш, що я нічого не проносила, - загарчала Аня.

 - Хоч це і було підтверджено, Анет, - Андрій схилив голову на бік, - але це ще нічого не означає.

На долю секунди його очі стали жовті, як у кота, і засвітились, але враз погасли. А на лиці корейця застигла легка усмішка, яка була предназначина для Ані. Едвард підірвався і закричав.

 - Він тільки що...

 - Я знав, що щось все-таки тут не чисто, - пробурмотів блондин.

 - Якщо ви закінчили, то я продувжу, - вона обпалила Андрія крижаним поглядом і повела далі. - Коли ми приземлились у Лондоні, то для початку вирішили знімати квартиру разом, щоб було дешевше. Опісля постало питання із роботою. Якимось чудом, у один із клубів були потрібні працівники : бармен і офіціцантка. На той час, це ще не був дуже популярний клуб, він лише відкрився і називався... 

 - "Барабарис" - догадався Саша.

 - Вірно. Ми знали, що це лише тимчасова робота, але все одно получали гроші за неї і, як на диво насолоджувались нею. Поки Андрій обслуговував гарненьких дівчаток алкогольними коктелями...

 - Я був найкращим барменом зі всіх, - із ностальгією втрутився кореєць, - а від мого "Санрайзу" всі дівчата сходили з розуму.

 - Там просто забагато "Тикіли" було, тому не вимахуйся, - кольнула його Аня.

Едвард пирхнув, а Саша засміявся.

 - Вмієш все зіпсувати, - пробурмотів хлопепць.

 - Я у свою чергу вивідувала у клієнтів всі слабкі місця цього міста. Хоч і не особисто, але я знала про кожного бізнесмена, шахрая, покидька і злочинця, які проживали тут. І всім тим, чим вони займались протягом довгих років, а закони були не для них. Тому їх всі боялись... - Вона зрибила маленьку паузу. - До певного моменту...

 - До поки не прийшли ми і не засадили їх на довічно за решітку, - із гордістю заявив кореєць та зробив ковток чаю.

 - І як ви це зробили? - Не витримав блондин.

Андрій вже відкрив рот, але на цей раз Аня його перебила.

 - Все по-порядку! - Андрій похнюпився. - Пройшло півтора року від того часу, як ми влаштувались на роботу. І я розговорила цікавого клієнта, - дівчина блиснула своєю білосніжною усмішкою. - Я дізналась про декого, хто правив цим всім збіговиськом.

 - Іван Богданович, - знову допустив Саша.

 - Так точно. У той день, він привів свого семирічного сина навчити грати у більярд. І коли той син пив сік, у нього впав стакан і він порізався. Та й я допомогла хлопчикові, мені що, важко? Як на диво Іван Богданович був у гарному гуморі, бо мені розказували, що він безжалісніший у своїй справі ніж інші. І він запропонував мені роботу...

 - Не чесно, - обізвався кореєць та голоосно поклав кружку на стіл, - тебе відразу на роботу, а я пів року стажування проходив. - Схрестив він руки на грудях.

 - Тому що, це ти, а це я. - Вона нагло усміхнулась

 - Це називається, - задумався Едвард, - допомогти потрібній людині у потрібний час.

На це Аня кивнула, а Андрій пирхнув від обурення.

 - Мені так ще не везло, - прокоментував Саша.