Глава 6 "Емоційні події"

- Де вона? – Грубим голосом спитала дівчина, а Едвард завмер.

- Аня, це я, Саша, - почав спокійним голосом хлопець. – Опусти свій кинджал, все у нормі.

- Саша не лізь! Все під контролем! – Вона на мить повернула голову до Саші і він побачив, що у неї очі поблискували легким голубим відтінком.

- Аня, ти… бути не може…

Едвард не на жарт перестрашився. Хоч він і є безсмертний, але кинджал внушав жах.

Аж раптом, у дівчини потемніло у очах і вона знепритомніла, а кинджал голосно дзвякнув об землю.

- Вона?! – Едвард не мав слів.

- Ти що, ні звичайно. Мабуть перевтома, багато інформації і вона просто втратила свідомість.

Едвард хотів взяти кинджал, але його перервали.

- Не чіпай! – Саша дьоргнув хлопця у сторону. – Ти смерті хочеш?

- Та ні, лиш хотів глянути…

- Ти теж бачив її очі? – Перевів тему блондин.

- Я не дивився у вічі, чесно, а що з ними?

- Ммм, може здалось… На скільки я зрозумів, то вона не твоя, та? – Едвард скептично подивився на Сашу. – Тоді вона буде моєю, - мрійливо усміхнувся хлопець.

- У чергу став, будеш після мне, - розізлився Едвард, - а ще краще не підходь до неї. – Він взяв блондину за комір кофти і притягнув до себе із вбивчим поглядом.

- А ти мені не указ, що хочу, то і роблю, - заусміхався Саша.

Хлопці почали сильно сваритись і не помітили, як Аня опритомніла. Вона сіла на землю та поставила руки на коліна. Деякий час дівчина слухала їхню перепалку, але їй надоїло. Аня непомітно витягнула із Едвардової кишені ключі від авто, незабувший взяти свою зброю, та втекла від хлопців на машині. Вампіри отямились лиш тоді, коли почули двигун Едвардової машини.

- АНЯ! – У один голос крикнули хлопці.

Едвард помітив, що у нього не має ключів.

- Вона забрала ключі, поїхала у офіс мабуть. А то і не дивно, сьогодні має розмову з директором, зараз вже дев’ята доходить, - притулився він до стіни. – І коли встигла їх забрати?

- Пішли, де там ваш офіс?

Аня їхала по місту на чорному BMW і явно разів три перевищила швидкість. А паралельно говорила по телефону із Наталею. Її подруга була в курсі про всю справу і про те, що хлопці є вампірами.

- Та придурки вони, ось хто, - ще раз повторила Аня.

- Та ладно тобі, - посміялась дівчина, - може не все так погано?

- Звичайно, два придурки-вампіри стоять посеред темного провулку і один доказує, що він кращий від іншого. А той інший тримає першого за комір і погрожує. Дійсно все прекрасно, і я на землі без свідомості. Що може бути краще? – саркастично спитала вона, а Наталя голосно засміялась.

- Ань, тобі ще довго їхати? Директор питає, - перевела тему дівчина.

- Якщо порушити ще кілька правил, то буду за кілька хвилин, - мовила Аня та проїхала на червоний.

- А якщо без порушень?

- Не той випадок, відкривай двері я майже на місті, - і поклала слухавку.

Дівчина проїхала ще кілька світлофорів на червоний, підрізала якогось водія і чуть не збила пішохода. І у відповідь почула від нього кілька не пристойних реплік. Ну подумаєш, чуть не збила, але ж НЕ збила!

Аня забігла у офіс, коли на годиннику показувало за дві хвилини дев’ята і застала Івана Богдановича у дверях. А половина працівників стояли неподалік і їм явно було чути їхню розмову.

- Пунктуальності тобі не займати, Аня, - замість привітання сказав директор.

- А ось вам терпеливості можу позичити, - блиснула зубами дівчина. – Договорювались на дев’яту вечора, а зараз, - вона подивилась на годину, - якраз за хвилину дев’ята. Тож, пройдемо у кабінет? Чи так і продовжимо стояти і щоб на нас всі дивились? – Блиснула очима Аня і побачила серед людей Натку та підморгнула їй.

- Ходімо. – Коротко відрізав Богдан Іванович.

Саша з Едардом прийшли у офіс о пів на десяту. Хоч вони і були вампірами, і бігали швидко, але подумали, що Аня сама зможе розібратись. Коли хлопців зайшли, то Едвард найшов очима дівчину на виході, яка мабуть знала Аню.

- Хей, ти ж подруга Ані, чи не так? – Спитав хлопець.

-  О це ж ви, - дівчина роздивилась шатена і блондина, - два придурки-вампіри, які довели мою Аню? Як ви ще на ногах стоїте? Один Бог знає.

- Ти знаєш про нас? – Здивувався Саша.

- Звичайно, Олександр якщо не помиляюсь, - вона змірила його надмірним поглядом. – Так, що ви хотіли? Я б вже хотіла йти.

- Де Аня? – Спитав шатен.

- Досі у директора. Судячи по крикам і шуму там не все у нормі.

- Він її бив? – Втрутився Саша.

- А я звідки знаю? Ніхто не насмілився заглянути до них. Коли у них перепалка, то краще не лізти. Хоча, коли вони крайній раз сварились, то розгромили три кабінети і коридор. Що вже говорити про їхній зовнішній вигляд. Вона тоді ледве синяки змогла замазати, та й він з фінгалами красувався місяць. – Наталя відвела очі.

У Саші похолола кров, а Едварда аж трусило від люті. Він бігом влетів у кабінет директора та побачив дивну картину.

Кабінет виглядав жахливо, від того порядку, який мав Богдан Іванович нічого не лишилось. Порвані фіранки, перекинутий робочий стіл, потрощена шафа, а всі документи були розкидані та порвані. Вікно розбите, мабуть у нього викинули одне з крісел, яке було у кабінеті. Сам Богдан Іванович, який стояв біля вікна, виглядав не краще. З його піджака були зірвані рукава, і тепер піджак виглядав як безрукавка, штанини в дірках, галстук висів на фіранці, а під лівим оком красувався фінгал.

Аня ж у свою чергу виглядала прекрасно. Вона сиділа на другому кріслі без жодної подряпини. Можна було б подумати, що вона у нормі, але її видавав вбивчий крижаний погляд зелених очей.

- Едварде, закрий двері із другої сторони, - сказала дівчина, яка сиділа до нього спиною.

- Ні, розказуйте, що сталось?

- Едварде, ти не кіт, у тебе не дев’ять життів. Бігом вийшов із кабінету або я поможу тобі вийти звідси.