Глава 5 "Злість"

Хлопці та чоловіки часто говорять, що дівчата та жінки збираються годинами. Але Едвард не міг такого сказати про Аню. Як на диво, їй знадобилось всього лиш п’ятнадцять хвилин для того щоб сходити в душ, змінити одяг із брудного на чистий. А саме одягнула світло-сірі джинси та такого ж кольору футболку. Поверх футболки одягнула чорну шкірянку, тому що на вулиці вже вечоріло. Замість білих кедів, взула чорні кросівки. Дівчина навіть встигла заплести французьку косу, а макіяж наносити не стала.

- Дивно. – Сказав Едвард.

- Що саме? – спитала Аня, коли вони виходили з квартири та йшли у сторону ліфта.

- Ні разу не бачив, щоб котрась дівчина настільки швидко збиралась.

- Пунктуальність – це моє третє правило, - з гордістю сказала вона.

- А яке перше?

- А це, тебе це не стосується. – Холодно відрізала Аня. – Тобі достатньо знати тільки цю інформацію.

- Добре, - розтягнув хлопець, - а скільки правил взагалі?

- Аналогічна відповідь, яка була до першого питання. Тебе це не стосується. – Повторила вона із крижинками у голосі.

Едвард зрозумів, що нічого Аня йому не скаже і це його насторожило. Тому вирішив якось іншого разу випитати, все одно ця інформація хлопцю необхідна, оскільки він має правильно розіграти карти та вийти сухим із води. Аня ж у свою чергу тримала вигідну позицію, чим менше Едвард про неї знає, тим краще для неї.

До машини дійшли мовчки та всю дорогу їхали не зронивши ні слова. Вони приїхали на окраїну міста. Аня помітила, що у цьому районі завсім не було людей. Між старими будинками був темний невеликий провулок. Там стояв хлопець одягнутий весь у чорний одяг, віком років двадцяти п'яти. Якби не його блондинисте волосся, то у темряві його б ніхто і не помітив би. Він стояв із серйозним обличчям та явно когось очікував. 

Аня з Едвардом вийшли з машини та направились до незнайомця. Як тільки незнайомець побачив Едварда, то легко усміхнувся. Хлопці привітались та відразу перейшли до справи.

- Де вона? – Різко спитав Едвард.

- У НЬОГО. – Аж тут, погляд незнайомця перейшов до дівчини і знову усміхнувся однією із своїх наймиліших усмішок. – Невже ти знайшов заміну Олені? – На це Едвард послав блондину вбивчий погляд, але змовчав. - Добрий вечір мадам, дозвольте представитись. Олександр.

Хлопець хотів поцілувати тильну сторону дівочої руки, але Аня висмикнула руку.

- Обійдемось без офіціальностей. Наскільки я зрозуміла то, це твій дружок вампір і саме він був з Оленою в лісі. - Сказала дівчина настільки холодно, що у Саші аж очі на чоло вилізли.

- Вірно. Саша, познайомся, це … - почав Едвард.

- Без імен! – Закричала дівчина. – Я сама вирішую коли представитись. – Тепер слухаємо мене, - серйозно заявила вона. – Негайно мені пояснюєте, що відбувається або це буде останній раз, коли ви бачите один одного.

Саша був приголомшений цією заявою, а Едвард лише поплескав його по плечі, ніби хотів сказати : “Не переживай, це нормально.”.

- Кхм, я її напарник по-справі Олени. Тому краще відразу їй все розповісти, а якщо ні, то вона все-одно дізнається, що захоче. – Запевнив шатен.

- Чому це?

- Просто повір.

- Я все ще чекаю пояснень, - нагадала про себе дівчина.

Після п’ятнадцяти хвилинного пояснення у Ані з’явився план.

- Це все звичайно прекрасно, але є одна деталь, - перервала дівчина мовчанку, - як ЙОГО звуть?

- Емм… - Едвард знітився і з надією подивився на Сашу.

- Чесно кажучи, ви дещо не знаєте, навіть ти, Едвард – тихо почав блондин.

- Слухаю, - із кригою у голосі сказала Аня, а шатен просто змовчав.

- Я ЙОГО син… - опустив очі Саша.

- Стоп, на секунду зупинимось. Потрібно дещо уточнити, - задумливо мовила шатенка. – Ви хочете сказати, що ви чуть не вбили Олену; ВІН її тато; ВІН, так би мовити, дух; ВІН розмовляв із духом Аліси, яка насправді є мама Олени і ти, тільки зараз кажеш, що ти ЙОГО син? Мені здається, я нічого не пропустила.

- Та… прийомний син, - відповів блондин. – Я не пам’ятаю себе простою людино. Ніби я все життя вампір. Знаю лише, що мої справжні батьки попали в автокатастрофу, а семирічного мене віддали у дитячий будинок. Не пройшло і пів року, як мене забрав ВІН і зробив своєю маріонеткою. І з тих пір я завжди був поруч з НИМ. – Тихо закінчив він.

Аня замовчала, обдумуючи наступні кроки, які потрібно зробити. Саша не дивився ні на дівчину, ні на свого друга. А Едварда, у свою чергу, почала нервувати вся ситуація.

- Якщо не враховувати все те, що я сьогодні дізнався і мій м’яко кажучи, шок. То все в нормі, дійсно. – Почав він легко. – Але Саша, якого біса? Ми знайомі більше десяти років, - почав він, - ми разом відбували всі ЙОГО покарання та ми разом у клубах були. Ти мені як брат. Якого біса ти мені не сказав? Ти говорив, що ти сирота! Ти нагло обманював мене всі ці роки?

У цю мить зі злості Едвард замахнувся на Сашу, але Аня відштовхнула блондина і удар попав по ній. Дівчину відштовхнуло на два метри і вона на швидкості врізалась у стіну.

- Аня!!! – Скрикнув Едвард і за секунду опинився біля дівчини. – Навіщо ти це зробила?

- М-м-м…

- Аня? Ти нас чуєш? – Спитав Саша, який опинився поруч з дівчиною.

- Та чую я вас, не кричіть на мене, - вона дала шатену сильного під затильника.

- За що? – Спитав він потираючи задню частину голови.

- За те, що чуть не прибив мене! Ім’я хто дозволив говорити?

- Це не тобі при назначалось… Та що такого у імені? - Здивувався він.

- Ну то цей під затильник тобі, особисто від мене! І чим менше твій дружок в курсі про мене, тим краще! Правиль номер два - чим менше про мене знають, тим краще сплять!

Саша дивився на це все і був приголомшений та за мить міцно обняв Аню.

- Дякую тобі, але не варто було того робити. Я ніколи не забуду цього. І ти можеш мені довіряти, - запевнив блондин, - я не підведу, ніколи.