Глава 2 "Напарник"

Літо. Ранок понеділка. Стабільно, саме цього ранку все іде не так, як мало би бути.

Почався він з того, що Аня проспала і мусила швидко зібратись. Похапцем забігла у ванну й так само з неї вибігла. Із гардеробу вибрала сині джинси, білу блузку на довгий рукав і такого самого кольору кросівки. Нанесла легкий макіяж, хоча вона і без нього дуже красива. Висока, струнка дівчина із зеленими очима. Розчесала своє каштанове волосся до лопаток і побігла на роботу. Віднедавна, Аня працює у поліції, яка знаходиться в центрі міста. Велика біла двадцяти поверхова будівля із панорамними вікнами, за якими сиділи більше сотні працівників. Начальником її відділення був ніхто інший, як Богдан Іванович. У минулому хитрий мафіозі, який розводив людей та бандитів на величезні гроші. Ніхто не знає, як саме ця людина потрапила у один з головних відділів начальників поліції. Хоча, на нього було багато заявок у суд, але на всі його кримінальні справи закривали очі. Відколи Богдан Іванович став начальником розшукової поліції, він увів кілька головних правил, яких мав дотримуватись кожен працівник. І одне із найголовніших, завжди вчасно приходити на роботу.

Коли вона зайшла у офіс, то помітила, що спізнилась на добрих пів години. Піднявшись на тринадцятий поверх, з надією, що цього ніхто не помітить, дівчина пройшла до свого робочого місця. У кутику біля вікна стояв білий стіл зі всім необхідним для роботи. Також, разом з нею у кімнаті працювало дві напарниці. Одна з них - Наталія або ж простіше Ната. Висока, худа дівчина з темним довгим волоссям та карими очима. Вона завжди добра, із своїми приколами та виглядає на всі сто, хоча досі не знайшла собі пару. Але то і не дивно їй всього двадцять три. Вони удвох гарно ладили та часто пили разом каву. Зараз вона імпульсивно щось доводила комусь по телефону. Другою була менш приємна особа – Ангеліна. У них часто траплялись сварки на пустому місці. Висока дівчина з надмірним характером та довгим русим волоссям. У її зелених очах можна прочитати : “Я найкраща за всіх і у зворотному ніхто мене не переконає". А ця особа крутилась біля дзеркала і робила, мабуть, соте селфі за весь ранок.

- Всім привіт! – Усміхнулась Аня.

Ната відірвавшись від телефонної розмови обняла її і попередила:

-  Наш начальник не дуже в гуморі, постарайся не попадати йому на очі, ти і так вже спізнилась, - підштрикнула вона.

- Все чого я зараз хочу - це горня кави, - мрійливо відповіла дівчина.

- Тоді іди бігом пий і вертайся. А то як бачиш наразі працюю тільки я, - і вона скосила погляд на нашу напарницю.

- Ну, я хоча б вчасно приходжу на роботу, не те що дехто. – І наші погляди зустрілись.

Аня вже хотіла їй висказати хто вона така і куди має іти, але мрія про капучино була сильною. Добре, що у них на поверсі був автомат. Потрібно було лише чергу відстояти. Аня зайняла місце в очікуванні та оглянулась. Все як при понеділку. Їхній поверх був повністю облаштований премудрою технікою та не однією сотнею проводів. Це була одна з причин, чому на цілому поверсі знесли стіни. Лишився лише окремий кабінет керівника відразу коло ліфта. У всі стіни вмонтували панорамні вікна для кращого освітлення моніторів. Спецільно для цього відділу найняли найкращих хакерів та взломщиків. Поверх поділяється на двох типів працавників. Ті хто практично живе за моніторами днями і ночами, і такі як Аня та її колеги, переважно мають паперову та організаційну роботи. Лише зрідка їм доручають інші обов’язки.

Дівчина ще не встигла познайомитися із всіма на поверсі, але вже помітила цікавих персон. Наприклад, ті, у кого на робочих столах переважно безлад та відкриті сотня вкладок на двох-трьох моніторах - це досвідчені розшукові групи. Ще не було такої справи, яку б вони не розкрили. Якщо їх не має на місцях, то вони явно коло автомату з кавою. Ніхто вже не робить зауваження щодо їхнього спортивного стилю. Кому буде зручно чотирнадцять годин провести у сорочці чи напастованих мештах сидячи у крісі??? Робота точно буде не ефективною. Переважно це юні хлопці Аніного віку. Однак є і кілька дівчат. Все одно на поверсі є ті, хто носить строгі спідниці та піджаки. Але у більшості випадках вони співпрацюють із іншими відділами або ж мають інакші завдання від керівництва.

- Ви робитимете собі напій? - Почулося зліва.

Аня і не помітила як підійшла її черга.

- О, так звісно, просто задумалась, - вона мило усміхнулась високому худорлявому хлопцю та ввела корективи.

- Недавно тут працюєте?

Дівчина вернула погляд на співрозмовника. Приємна, однак втомлена усмішка викликала неї бажання підтримати розмову.

- Пів року, ще звикаю. А ви?

- Думаю по мені видно, - щиро засміявся хлопець та провів рукою по обличчю.

- Хм, - він був десь її віку, однак темні круги під очима та легка щетина додавали йому років і його біла футболка знатно помнулась від довгого сидіння перед моніторами, - на свої тридцять п’ять досить не погано збереглись!

- Ой, як смішно, - незнайомець пробував здаватися серйозним, але тривало це не довго. Його дзвінкий сміх поглинув гул працівників. - Знаєте, я вже кілька днів пробую познайомитись із однією дівчиною з нашого відділу...

Автомат пропікав про готовність напою.

- Є! - Аніному щасті не було меж, - будь ласка, ви хотіли. - Уступила місце.

 - О, ні дякую. От пробую познайомитись і все ніяк не можу її зловити. Коли є я, то немає її. Або ж роботи забагато. Вже тиждень стережу її коло цього автомату. І як думаєте, - він пригладив неслухняне волосся та зніяковів, але продовжив, - вона б погодилась повечеряти зі мною?