Глава 2 "Напарник"

Літо. Ранок понеділка. Стабільно, саме цього ранку все іде не так, як мало би бути.

Почався він з того, що Аня проспала і мусіла швидко зібратись. Похапцем забігла у ванну й так само з неї вибігла. Із гардеробу вибрала сині джинси, білу блузку на довгий рукав і такого самого кольору кросівки. Нанесла легкий макіяж, хоча вона і без нього дуже красива. Висока, струнка дівчина із зеленими очима. Розчесала своє каштанове волосся до лопаток і побігла на роботу. Віднедавна, Аня працює у поліції, яка знаходиться в центрі міста. Велика біла двадцяти поверхова будівля із панорамними вікнами, за якими сиділи більше сотні працівників. Начальником її відділення був ніхто інший, як Богдан Іванович. У минулому хитрий мафіозі, який розводив людей та бандитів на величезні гроші. Ніхто не знає, як саме ця людина потрапила у один з головних відділів начальників поліції. Хоча, на нього було багато заявок у суд, але на всі його кримінальні справи закривали очі. Від коли Богдан Іванович став начальником розшукової поліції, він увів кілька головних правил, яких мав дотримуватись кожен працівник. І одне із найголовніших, завжди вчасно приходити на роботу.

Коли вона зайшла у офіс, то помітила, що спізнилась на добрих пів години. Піднявшись на тринадцятий поверх, з надією, що цього ніхто не помітить, дівчина пройшла до свого робочого місця. У кутику біля вікна стояв білий стіл зі всім необхідним для роботи. Також, разом з нею у кімнаті працювало дві напарниці. Одна з них - Наталія або ж простіше Ната. Висока, худа дівчина з темним довгим волоссям та карими очима. Вона завжди добра, із своїми приколами та виглядає на всі сто, хоча досі не знайшла собі пару. Але то і не дивно їй всього двадцять три. Вони удвох гарно ладили та часто пили разом каву. Наразі, вона комусь імпульсивно щось доказує по телефону. Другою була менш приємна особа – Ангеліна. У них часто траплялись сварки на пустому місці. Висока дівчина з надмірним характером та довгим русим волоссям. У її зелених очах можна прочитати : “Я найкраща за всіх і у зворотному ніхто мене не переконає". А ця особа крутилась біля дзеркала і робила, мабуть, соте селфі за весь ранок.

- Всім привіт! – Усміхнулась Аня.

Ната відірвавшись від телефонної розмови обняла її і попередила:

-  Наш начальник не дуже в гуморі, постарайся не попадати йому на очі, ти і так вже спізнилась, - підштрикнула вона.

- Все чого я зараз хочу - це горня кави, - мрійливо відповіла дівчина.

- Тоді іди бігом пий і вертайся. А то як бачиш наразі працюю тільки я, - і вона скосила погляд на нашу напарницю.

- Ну, я хоча б вчасно приходжу на роботу, не те що дехто. – І наші погляди зустрілись.

Аня вже хотіла їй висказати хто вона така і куди має іти, але її перервали.

-  Анна Ігорівна, до кабінету директора.

Аню аж передьорнуло.

- Когось зараз відчитають, - глузливо сказала Ангеліна і засміялась.

- Ой, та закрий вже свій рот і йди працюй, -розлютилась Ната, а та у відповідь тільки фиркнула та пішла. – Ну що ж, щасти. – Звернулась вже до мене.

- Та дякую, але навряд чи твої слова поможуть, - і Аня пішла.

- Можна зайти? – Із опаскою спитала дівчина.

- Заходь.

Кабінет у Івана Богдановича був невеликий, але затишний. По центрі стояв дерев’яний стіл на котрому було багато папок та комп’ютер. Зліва від входу біля стіни була така ж шафа переповнена документами, а справа невелике вікно з фіранками.

Який був сюрприз, коли Аня застала директора не самого. Перед столом стояли два крісла, а на одному з них хтось сидів.

- Ми якраз тебе чекали, - сказав директор. Чоловік середнього росту, років сорока сидів у кріслі. У свої роки вже трохи лисуватий та із сірими очима. Одягнутий у сірий офісний костюм.

Аня сіла поруч із незнайомцем. І змогла його розгледіти. На вигляд звичайний хлопець із загадковим блиском у зелених очах. Від інших його відрізняла блідість шкіри. Хлопець помітив, що вона його роздивляється і усміхнувся.

- Анно, я покликав вас сюди, щоб дати особливе завдання, - почав Іван Богданович із серйозністю. – Це виняткова справа і за неї буде не менш виняткова винагорода.

- Вам вдалось мене заінтригувати, - мовила дівчина.

- Ось папка із справою, переглянь зараз і скажи чи ти згідна.

Вона відкрила документ і вжахнулась, із справи була лиш одна сторінка інформації. Аня пробіглась очима по тексту і зрозуміла, що діло ідеться про вбивство Олени Кирми.

- Це вся інформація яка відома? – Перепитала дівчина.

- На жаль, але так. – Відповів директор. – Скажу відверто. Ніхто не хоче братись за розслідування, оскільки, справа не легка. Тому пропоную це тобі, що скажеш?

- А хто ось ця особа справа від мене? – Змінила тему Аня, все-таки їй потрібно кілька хвилин на роздуми чи зможе вона розкрити таємницю вбивства.

- Ой, я не представив. Це наш можливий новий працівник. Познайомся - Едвард. Наразі, він стажер і згодився бути чиїмось напарником у цій справі.

- Приємно познайомитись, - мовив досі мовчазний хлопець своїм низьким голосом, протягнув руку в честь знайомства та подивився у вічі.

- Навзаєм, - не розгубилась Аня та пожала йому руку, яка була дуже холодною. Це здалось їй дивним, адже зараз середина червня і дуже тепло. Не відпускаючи руки, вона спитала, – А чому ви, згодились на цю справу?

- Більшість бояться взяти на себе відповідальність, якщо не зуміють її розкрити. А якщо бояться значить їм є, що втрачати. Я нічого не боюсь. – Відрубав Едвард.

- Або ж вам немає що втрачати, чи не так?

Холодні колкі очі звузились.

- Можливо і так. – Після мовчання відповів він. – А вам є що втрачати?

- А це вас не стосується. – Відрізала вона і відпустила руку.

- Можливо і так, можливо і ні.

Ця розмова здалась Ані дуже дивною, точніше цей хлопець. Він явно полюбляє говорити загадками. І вона поставила собі за мету дізнатись, що ж саме замислив цей Едвард, він явно не спроста з’явився у поліції, а саме у відділі детективів, як сніг на голову. Але про це вона подумає пізніше.