Глава 1 "Вбивство"

Тієї ночі вісімнадцятирічна Олена верталась пізно ввечері додому після дивовижної вечірки, одягнута у надто відкритий одяг. Середньо росту блондинка із волоссям до плечей, була п'яна і ледве стояла на ногах. Посеред темного провулку дівчина подвонила подрузі.

- Алло? Ти мене чуєш? Алло?? Трубку підніми!

У відповідь мовчання. Цієї миті на неї накинулись троє хлопців віком приблизно двадцяти п'яти. Олена намагалась вирватись і втекти, але високоградусний алкоголь вдарив у голову і дівчина втратила свідомість.

Дівчинка отямилась у невеликому підвальному холодному приміщенні, де сильно пахло сирістю та не було жодних меблів. Дівчина сиділа на холодному бетоні, у неї сильно боліла голова, руки і ноги були натуго зв’язані, а на роті бува зав’язана ганчірка. Так що, кричи не кричи, ніяк не почують. Десь за дверима почулися кроки, було зрозуміло, що йде не одна людина. Олена встигла зреагувати і прикинутись, що досі непритомна. І вчасно це зробила. Перед нею стояли три постаті від яких сильно тхнуло перегаром та сигаретами.

- Артуре, ти маєш рацію, ця дівка дуже подібна на Алісу!

- Я казав, що не обманюю. - Почав гордо другий хлопець. - Зараз прийде ВІН і вирішить, чи підходить вона.

- Ти що, звичайно підходить, вона така вродлива, що аж шкода її, - почав жаліти дівчину перший хлопець.

Олені було приємно чути компліменти, навіть від незнайомця.

- Саша!? Не дивуй мене. Тільки не кажи, що та дівка тобі сподобалась!? - Докорив хлопець.

Сашу спасло, що хтось рипнув дверима. До підвалу зайшов ще один чоловік, на вигляд йому років сорок п'ять. Одягнутий у стару чорну мантію. На ньому був довгий чорний капішон, але з-під нього виднілися темний вбивчий погляд.

- До мене! - Скомандував якись чужий і грубий голос. - Де вона?

Хлопці всі, як один показали на дівчину.

- Ви хоч далеко не розумні, - почав ВІН, - але розбираєтеся у дівчатах. Мені прийдеться поговорити з деким особливим. - І не промовивши більш ані слова, вийшов голосно примнуши дверима.

Настільки сильно гримнули двері, що дівчина аж підстрибнула і відкрила налякані очі. Хлопці звичайно помітили це та зняла ганчірку, яка закривала уста Олени.

- Ей як тебе звуть? Звідки ти? Кажи правду! - Вимагав другий хлопець на ймення Артур.

Олена з переляку аж протверезіла, вона вирішила відповісти, але голос зрадницьки бринів.

- Я вам нічого не скажу! І не збираюсь! Взалагі, ви у своєму розумі? Викрали мене, зв'язали, говорите якісь не зрозумілі речі і до повного щастя допит мені влаштували! Я вас питаю : " Ви у своєму розумі?".

Хлопці замовкли і дивились на неї з великими очима. Перший перервав пауза Саша.

- Ого, не очікував таких слів від вродливої дівчинки. 

- Та яка вона вродлива, більше не нормальна, - пробурчав Артур.

- Заспокойтеся обидва, ви дорослі люди, а поводитеся, як діти! - Сказав третій хлопець, який до сих пір мовчав.

- Люди? - Засміявся Артур. - Росмішив звичайно. 

Незнайомець не звернув увагу на слова хлопця.

 - Ладно, скажи, як тебе звуть? - Почав від делікатнии голосом. 

Перш ніж відповісти Олена оглянула своїх співрозмовників. Першим на кого вона подивилась був Артур. Він був високо росту із темним, як ніч волоссям та такими самими очима у яких читалась лють. Другим був Саша, на вигляд із всіх наймиліший і найдобріший. Блондин середнього росту із небесно-голубими очима та чарівною усмішкою. Третій незнайомець це високий шатен із зеленими очима та серйозним поглядом. Хоч всі троє були вдягнуті у старий потертий одяг, але це нікому не мішало, оскільки вони аж надто вродливі і з підтягнутими фігурами. Єдине, що всі троє були не природно бліді.

Незнайомець помітив, що дівчина їх оцінює по своїх критеріях і лише ухмильнувся. 

- Ну так, що? - Не витримав він.

- Я скажу своє ім'я, але буду розмовляти тільки з одним із вас.

- І з ким?

- З тобою.

- Як ти смієш? - Зірвався Артур і вдарив її по голові.

Олена швидко зреагувала і прикинулась непритомною.

- Ти у своєму розумі? - Закричав досі незнайомий хлопець. - Вона тільки отямилась.

- Так їй і треба! Сама винна! - Почав виправдовуватись Артур і схрестив руки на грудях.

- Вийшли звідси, обидвоє! - І відразу гримнули двері.

- Вставай, я знаю, що ти у свідомості.

- Що? Що ти від мене хочеш? Що?- Почала вона плачучи.

- Тихо, спокійно, як тебе звуть?

- Олена. Олена Кирма.

- Я Едвард. Звідки ти?

- З Швейцарії.

- Погано, дуже погано... Аліса, також була із Швейцарії.

- Хто така Аліса? Я її знаю?

- Ні,але вона твоя родичка, - відрубав хлопець відвернувшись, але продовжив. - Ти її...

- Хто?

- Внучка, - прошепотів він.

Сказати, що Олена була в шоці - це нічого не сказати.

- Навіщо я вам? Що зробила Аліса?

- Ти згодом дізнаєшся. Йди спи, через годину нам потрібно йти.

Хлопець вже був біля дверей, але його кликнули.

- Агов, чекай!

- Що?

-Я до сих пір міцно зв'язана і мене дуже тиснуть мотузки.

- Зараз, - хлопець трохи розпустив вузли. - Все, спи. Я скоро вернусь.

Із цими словами знову гримнули двері. Олена лягла і не помітила, як заснула.

Рівно через годину двері відчинились і зайшов один з хлопців.

- Вставай, давай! - Гаркнув знайомий голос. Він підняв її накричав та відразу впустив.

- А-а-а! - Олена відразу проснулась і впала на цемент сильно вдарившись.

- Як ти посмів?! - Почувся ще один злий та настирливий голос. - ВІН казав не чупати її, чи ти забув?

- Ні.

- А тепер, негайно вийди. Тобі не соромно знущастись над нею?

- Мені? Соромно? - Артур голосно розсміявся. - Та ніколи в житті.

Із цими словами хлопець вийшов, але ніхто вже не побачив, як він похнюпившись пішов геть.