Глава 1 "Вбивство"

Тієї ночі вісімнадцятирічна Олена верталась пізно ввечері додому після шумної вечірки. Через випиті міцноалкогольні напої їй було важко йти, а ще високі підбори не полегшували ходьбу. Майже настала ніч, поодинокі зірки почали з’являтися на небі та прохолодний вітер погойдував її блондинисті локони. А вона все йшла та йшла, важкими кроками повз незнайомі вулички. Всі її друзі вже мабуть давно добрались на таксі. Та от, як на зло, жодної вільної машини для Олени не знайшлось.

- Алло? Таксі? Ви мене чуєте?

У відповідь мовчання. Перед очима все плило. Швидше всього білий порошок з вечірки лише почав діяти. Цієї миті на неї накинулись троє хлопців. Олена намагалась вирватись і втекти, але вона була надто слабка для цього. Її зір розфокусувася, голова сильно закрутилась, а після вона відчула біль...

Щось було не так. На язику відчувся гіркий присмак тканини, їй зав’язали рот? Далі вдарило у ніздрі сильний запаз сирості. По ньому та цвилих сірих стінах без вікон не важко було здогадатись, що отямилась у невеликому підвальному холодному приміщенні. Олена сиділа у кутку кімнати, навпроти старих дверей. Коричнева фарба на них від часу полущилася, а ручки і зовсім не було. Холод бетону спровокував шалений біг сиріт по тілу. Та коротка спідниця і кроп-топ не сильно гріли. Руки на туго завели за спину та зв’язали чи то мотузкою, чи старими шнурками. Вона пам’ятала спробу додзвонитися у таксі, а далі... пустота? З кожною спробую пригадати, голова починала розколюватися. Паніка сковувала її тіло разом із наростанням серцебиття. Де вона? Як тут опились? На стелі висіла одна нещасна лампочка, яка ледь-ледь світила та мигала. Десь за дверима відлунням чулося шовгання кроків. Олена встигла зреагувати і прикинутись, що досі непритомна. І вчасно це зробила. Із довгим скрипом двері прочились. Незнайомці принесли із собою запах цигарок.

- Артуре, ти мав рацію. Вона дійсно подібна на жінку з фото.

- Я казав, що мені не здалося. - Почав гордо другий хлопець. - Зараз прийде ВІН і вирішить, чи підходить вона.

- Звісно підходить. Он дивіться, нічогенька - звернув увагу перший хлопець.

Олені було приємно чути компліменти, навіть від незнайомця.

- Сашо!? Не дивуй мене. Тільки не кажи, що та дівка тобі сподобалась!? - Докорив хлопець.

Сашу спасло, що хтось рипнув дверима. До підвалу зайшла ще одна постать.

- До мене! - Скомандував якись чужий і грубий голос. - Де вона?

Хлопці всі, як один перевели погляди на дівчину.

- Похвально, - почав ВІН, - мабуть зупинемось на ній, схожіть стовідсоткова. - Хвилина роздумів. - Мені прийдеться поговорити з деким особливим. - І не промовивши більш ані слова, вийшов голосно гупнувши дверима.

Від несподівано гучного звуку дівчина аж підстрибнула і відкрила налякані очі. Хлопці звичайно помітили це та зняли ганчірку з її губ.

- Робімо наступним чином: ти відповідаєш на питання лише правду, а ми не заподіємо тобі шкоди, домовились? 

Це голос другого хлопця - Артура. Він говорив спокійно, скрипучим низьким тембром. По її тілу вкотре пройшлись сироти, однак не це лякало Олену.  А ось його зовнішність...

 - Ну так що? - Його темна розсічена брова вигнулась дугою. Такого ж відтінку вугілля була його коротке волосся. Бліде обличчя із чітко вираженими скулами та гострим носом. Олена здогадувалась, що його піджаті потріскані губи не свідчили про щось хороше.

 - Артуре, не лякай її, - цей легкий голос належав другому хлопцеві - Саші.

Він присів навколішки перед дівчиною та почав більш м’яко.

 - З початку, привіт! Я Олександр, - тепло усміхнувся, - цей незадоволений всім хлопець - перевів на нього погляд, - Артур, а там - Едвард. А тебе як звуть?

Олена розгубилася. Тут її викрали, почали погрожувати, а в наступний момент - ввічило знайомитись? Вона ще раз оглянула хлопців.

Золотисті кучері Саші недбало розкидані в різні боки і навіть трохи прикривали його блакитні очі. Але усмішка здалась їй щирою. Артур лише драматично закотив очі. А от третій з них - шатен, підпирав стіну своєю спиною та виглядав знудьгованим. Всі троє носили поношений одяг у темних відтінках

- Я-я...я... - серце шалено тукотіло, дівчина відчула як наростає паніка, а на очі наверталися сльози.

- Ну от, ще цього бракувало!

- Спокійно-спокійно, - Саша ніжно взяв її обличчя в льодяні долоні. - Ми не зашкодимо тобі, просто дай відповідь на кілька питань.

- Боягузе, не виходить в тебе роль няні, - брюнет зайшовся безсилим сміхом.

Та був правий. Олена дійсно ще більше розплакалась, не дивлячись що холодні руки хлопця приємно охолоджували розпашіле від сліз обличчя.

- На-навіщо я в-вам?... Я-я нічог-го не зроб-била... Будь лас-ска, люди..

- Люди? - Гмикнув Артур. - Звучить смішно. 

Крізь схлипи дівчини та сміх брюнета почулося тихе:

- Досить...

Світло на мить погасло. Коли знову засвітило, то лишився лише хлопець коло стіни.

 - Заспокойся і поговорімо, як цивілізовані люди - Почав він делікатнии голосом.