Переплетені шляхи

Розділ 3.

Лист, який Марія відправила Томасу, був більше ніж просто кілька речень на папері. Це було визнання — передусім собі, що минуле й досі живе в її серці. Її думки про Рим, про дні, проведені з Томасом, завжди були поруч, навіть коли вона переконувала себе, що рухається вперед. І тепер, коли рішення було прийнято, вона відчула незвичний спокій.

Кожен новий день приносив напругу очікування. Вона намагалася тримати себе в руках: працювала з головою занурившись у виставки, організовувала інтерв’ю з художниками та розмовляла про мистецтво так, ніби це було єдиним, що її цікавить. Проте щоразу, коли вона перевіряла пошту, серце завмирало. Чи буде серед купи рекламних листів і звітів той, якого вона так чекає?

Минув тиждень — тиша. Потім другий — і сподівання почали згасати. Вона міркувала, чи вчинила правильно, чи не була її сміливість лише слабкістю, спробою втекти від реальності? Можливо, Томас вже давно забув про неї?

На третій тиждень вона перестала чекати щодня, але думка про нього залишалася поруч, як тінь, що завжди йде слідом. Пізнього вечора, коли вулиці Берліна були залиті світлом ліхтарів, а літнє повітря пронизувала легка прохолода, вона знайшла конверт у своїй поштовій скриньці. Сіра обгортка, знайомий запах паперу, і перші слова, що застрибали перед очима:

«Твої думки завжди були зі мною...»

Вона повільно розпечатала листа, намагаючись заспокоїти подих. Далі було:

«Я шукав тебе. І якщо ти ще не забула, де ми зустрілися вперше, я буду там через місяць, у перший день осені. Пьяцца Навона — наша точка відліку».

Її руки тремтіли. Вона перечитувала ці рядки знову і знову, намагаючись усвідомити їхню простоту й вагу. Це був лише короткий лист, але в ньому відчувалася вся сила слів, що накопичувалися за роки мовчання. Його голос зазвучав у її уяві, і вона згадала кожну деталь того дня, коли їхні шляхи перетнулися вперше.

Рим, залитий весняним сонцем. Кафе на краю Пьяцца Навона. Її ноутбук і чашка кави. Погляд незнайомця, який став знайомим усього за кілька хвилин. Вони говорили про історію, про місто, яке живе крізь віки, і про пошуки себе. Вона згадала, як тоді їй здалося, що вони обоє загублені, але тепер — тепер вона знала, що це не зовсім так. Вони шукали щось більше, і цей пошук не закінчився.

Серце билося, ніби хотіло вирватися з грудей. Вона відчула хвилю радості, змішаної зі страхом. Що буде, коли вони знову зустрінуться? Чи впізнають вони одне одного? Чи зможуть віднайти те, що було втрачене? Але відповідей не існувало. Був лише лист і запрошення повернутися туди, де все почалося.

Усю ніч вона не спала. Вікно було відчинене, а місто шуміло, ніби відчувало її хвилювання. Вона спостерігала за вогнями Берліна й думала про фонтани Рима, про ті вулиці, які колись вели її до Томаса. Відчуття сподівання змішувалося з передчуттям нового початку.

Перший день осені. Це стало її метою. Досі все в її житті було подібним до старовинної картини: красивим, але нерухомим. Тепер же вона мала причину рухатися. Її життя набуло нового змісту — не тому, що вона знайшла Томаса, а тому, що знову почала вірити у можливість чогось більшого.

Вона заплющила очі, і Рим ожив у її уяві. Що б не сталося, вона знала одне: дорога завжди веде вперед.

Минулі роки навчили Марію контролювати свої емоції, але зараз вона більше не могла залишатися спокійною. З кожним днем, що наближав її до зустрічі з Томасом, очікування ставало частиною її реальності. Вона готувалася до цієї подорожі, немов до чогось значно більшого, ніж просто повернення до міста. Рим був не лише місцем, а станом її душі, де сплелися спогади, мрії та невимовне відчуття, що все це має значення.

Вона сіла за лист і почала писати відповіді. Перші слова ковзали повільно, важко:

«Я отримала твій лист. Я пам’ятаю Пьяцца Навона. Я пам’ятаю, як ти вперше заговорив зі мною, і як наші розмови про місто стали розмовами про життя. Я відчувала щось тоді, але боялася визнати. Час змінює нас, Томасе, але не руйнує те, що було справжнім. Я приїду. Ми зустрінемося в тому місці, яке завжди чекало на нас».

Вона не знала, чи варто надсилати цього листа. Можливо, він був зайвим, адже її присутність скаже більше, ніж будь-які слова. Вона залишила його на столі, дозволяючи собі час на роздуми. Рим вже був у її серці, а зустріч із Томасом тепер здавалася неминучою, ніби вони обоє рухалися до точки, де доля давно призначила їм побачення.

Дні минали швидко. Вона вирішувала практичні питання: бронювання квитків, пакування валізи, повідомлення колег про коротку відпустку. Але все це було лише тлом для головного — її внутрішньої подорожі назад до себе, тієї, що завжди чекала на цей момент.

---

Уранці першого дня осені, коли літнє тепло ще не покинуло вулиці, але вітер уже приносив із собою натяки на прохолоду, Марія стояла біля вокзалу з невеликою валізою. Вона подивилася на свій відбиток у склі вагону: погляд зосереджений, але глибоко всередині ховалася тінь сумніву. Чи було це правильним рішенням? Її серце говорило: так, і саме це мало значення.

Потяг рушив, і з кожною милею дорога повертала її до Рима, до міста, яке тримало в собі ключ до минулого й майбутнього.