Відстані й мостики до серця

Розділ 2.

Літо 2013 року принесло теплі дощі й сонячні світанки, але в душі Марії панував неспокій. Вона довго вагалася, перш ніж надіслати той лист Томасу. У думках роїлися сумніви: чи відповість він, чи захоче повернутися до тих спогадів? Можливо, все залишиться просто частиною минулого? Але водночас її серце шепотіло: ризикуй.

Томас, який тепер жив у Парижі, отримав листа прохолодного вересневого ранку. Він прочитав його тричі. Відчуття було таким, ніби хтось торкнувся струн його душі. Марія. Вона знову увірвалася в його думки, немов свіже повітря, немов забута мелодія. За ці роки він намагався не думати про неї, але зрозумів: вона завжди була десь поруч, у його підсвідомості. Томас обережно склав аркуш і поклав у кишеню свого пальта, перш ніж вийти з дому. Увесь день він думав тільки про те, як відповісти.

Увечері, сидячи в невеликому кафе на Монмартрі, він набрав сміливості. Руки трохи тремтіли, коли він писав:

«Маріє, твої слова змусили мене замислитися. І ти права: я теж шукаю тебе. Я завжди шукав. Але скажи, чи впевнена ти, що ми готові до цієї зустрічі? Можливо, нам потрібно спершу знайти себе? Але якщо ти відчуваєш, що час настав, давай спробуємо. Я хочу побачити тебе».

Марія отримала відповідь через три дні. Її серце калатало, коли вона читала його слова. Тепер усе було в її руках. Вона запропонувала зустрітися в Римі, де все почалося, і Томас погодився. Вони домовилися зустрітися на тій самій Пьяцца Навона через місяць. Це дало їм обом час підготуватися — морально, емоційно, навіть фізично.

Дні до зустрічі тягнулися нескінченно довго. Марія згадувала свої прогулянки з Томасом: його улюблені куточки міста, його розповіді про архітектуру, його сміх. Її охоплював страх — а що, як вони стали надто різними? Що, як ця зустріч лише підтвердить, що їхній час минув?

Томас також не знаходив собі місця. Він багато працював, але його думки поверталися до Марії. У пам’яті спливали її очі, сповнені цікавості до світу, і теплий голос, який колись був для нього як муза. Париж із його величними фасадами здавався холодним без неї.

---

Настав день зустрічі. Сонце Рима заливало місто золотим світлом, яке підкреслювало його красу. Марія прийшла на площу раніше, ніж домовлялися. Вона нервово поглядала навколо, вдихаючи знайомий запах свіжозвареної кави та старих каменів. Минуле й теперішнє переплелися в цій миті.

Коли Томас з’явився, її серце підскочило. Він змінився: виглядав більш дорослим, упевненим, хоча в його очах все ще був той самий спокійний вогник.

— Привіт, — сказав він із легкою усмішкою.

— Привіт, — відповіла вона, відчуваючи, як її голос трохи тремтить.

Вони сіли за той самий столик у кафе. Спочатку розмова йшла обережно, ніби вони боялися зруйнувати цю тендітну зустріч. Говорили про те, що відбулося за ці роки: про їхні роботи, міста, у яких вони жили, про книги, які вони читали. Але поступово слова стали природнішими, і вони почали сміятися, як раніше.

— Ти все ще шукаєш? — запитав Томас у якийсь момент, серйозно дивлячись на неї.

Марія замислилася, а потім відповіла:

— Знаєш, можливо, я вже знайшла. Просто не знала, що це був ти.

Її відповідь застала Томаса зненацька. Він узяв її руку в свою.

— Тоді давай більше не втрачати, — тихо сказав він.

---

Наступні дні вони провели разом, знову відкриваючи місто, одне одного й себе. Вони побували в маленьких кав’ярнях, на пагорбі Авентіно, звідки відкривався чудовий вид на місто, і навіть у старих бібліотеках, де Томас показував Марії свої улюблені книги.

Коли настав час прощатися, вони вже знали: це не кінець, а лише початок нової глави їхньої історії.

— Ти повертаєшся до Берліна? — запитав він.

— Так. Але тепер я знаю, що не хочу жити там без тебе.

Томас кивнув.

— Тоді знайди спосіб. А я знайду тебе.

І хоча їх розділяли кілометри, вони більше не боялися втратити одне одного. Їхня історія була переповнена обіцянками, які тепер стали реальністю. Вони зрозуміли, що іноді, аби знайти себе, потрібно знайти когось, хто буде шукати разом із тобою.

На цей раз доля була на їхньому боці.