У Римі, серед давнини й мрій

Весною 2006 року Рим був наповнений тим особливим світлом, яке робить це місто абсолютно незабутнім. Люди, ніби міфічні істоти, гуляли вулицями, оточені величчю тисячолітньої історії, але кожен із них також був частиною живого, дихаючого теперішнього. Тут, серед колон, фонтанів і обвітрених стін, доля звела її з ним.

Марія приїхала до Рима за програмою обміну. Хоча вона мріяла про такі подорожі з дитинства, цього разу все було не так, як вона уявляла. Навчання в університеті, нові друзі, екскурсії, вечірки — усе це було чудово, але в її душі залишалася порожнеча, яку важко було заповнити. Порожнеча від самотності, яка часом приходила навіть у найжвавішому й найяскравішому натовпі.

Томас був місцевим студентом-архітектором, який, здавалося, знав це місто краще за всіх. Але для нього Рим був одночасно домом і лабіринтом. Він народився тут, у цій вічній, переповненій людьми, каменем і історією метрополії, але так і не навчився знаходити своє місце в її безкрайніх просторах. Томас, на відміну від інших, не прагнув до високої моди чи вечірок. Йому подобалося блукати вулицями, фотографувати старовинні будівлі й куточки міста, яких ніхто не помічав.

Одного дня, як це часто трапляється в Римі, їхні шляхи випадково перетнулися. Марія сиділа в кафе біля Пьяцца Навона з ноутбуком на колінах і чашкою кави в руках. Вона щойно закінчила робити нотатки про бароко й думала про те, що її життя в цьому місті не таке вже й відмінне від старовинних картин, які вона вивчала. Вона почувалася частиною чогось великого й вічного. Але все одно їй бракувало чогось — якогось невловимого відчуття, яке не давали ані наукові дослідження, ані прогулянки містом.

Томас підійшов до неї, побачивши відкритий ноутбук, і на мить подумав, чи не запитати, про що вона пише. Але замість цього просто сказав:

— Привіт, можна сісти поруч? Усі місця зайняті.

Марія підняла погляд, і, як це часто буває у великих містах, їхні очі на мить зустрілися. Її здивувало, як він виглядав. У його погляді було щось незвичне, ніби він не хотів бути тут, але все ж прийшов. Ніби шукав щось або когось. Він був просто одягнений — у стару джинсову куртку й потерті черевики, але в ньому було щось таке, що відрізняло його від інших.

— Звичайно, сідайте, — відповіла вона, відчуваючи, що не може відмовити.

Вони сиділи мовчки, а потім розмова якось сама собою зав’язалася. Спочатку вони говорили про Рим, улюблені місця, про те, як легко загубитися в його вуличках. Томас розповів, що вивчає архітектуру, і Марія відразу зацікавилася, запитуючи про давньоримські споруди, які завжди її зачаровували. Вона питала про ті, що їй були невідомі, а він відповідав із таким захопленням, що було видно — він може годинами говорити про своє місто. Але згодом їхня розмова перейшла на інший рівень.

— Ти часто блукаєш цими вулицями, — зауважила вона, — але чи не відчуваєш ти, що це місто належить тобі?

Томас замислився, його погляд став серйозним.

— Це схоже на те, якби ти жив у будинку, але не знав, хто ще там живе. Іноді здається, що ти — господар, але завжди лишається відчуття, що ти просто один із багатьох, хто загубився тут.

Марія мовчала, у її серці щось відгукнулося. У її житті теж було це відчуття пошуку, якоїсь бракуючої частини, але вона ніколи не могла точно описати, що саме. І ось, у цей момент, вона відчула дивний зв’язок із цією людиною, яка також шукала щось важливе у своєму житті.

— Мені здається, що ми тут не просто так, — тихо сказала вона. — Я… часто думаю, що життя — це пошук чогось. Можливо, ми шукаємо себе в інших людях, у інших місцях, у інших епохах…

Томас усміхнувся.

— Можливо. Рим теж у пошуку. Він завжди таким був і залишиться. Але як думаєш, що ми шукаємо тут, у цьому місті?

Марія задумалася. Вона подивилася на нього, потім на маленьку площу, старовинні будівлі й людей, які кудись поспішали.

— Може, ми просто шукаємо щось, що не можемо знайти. Щось, що для нас або надто велике, або надто маленьке.

Томас кивнув. І якось, майже не усвідомлюючи, вони обоє відчули, що в цю мить щось завершилося, а щось інше тільки починалося.

Через кілька тижнів вони вже не могли розлучитися. Студентські роки промайнули непомітно: прогулянки нічним Римом, розмови про життя, історії про мрії та страхи. Коли настало літо, Марія повернулася до Берліна, у Німеччину. Вона була трохи засмучена, що не змогла залишитися в Римі, але розуміла, що життя йде вперед, і її місце тепер удома. Томас продовжував жити в Римі й навчатися.

Вони обмінювалися листами, але з кожним місяцем переписка ставала все рідшою. Кожен із них поринув у свій світ: Марія намагалася знайти себе в Берліні, а Томас усе більше заглиблювався у вивчення архітектури та фотографію. Іноді їхні розмови на відстані зводилися до банальних запитань про те, як минув день, і якось непомітно вони стали думати, що, можливо, їхні шляхи більше ніколи не перетнуться.

Минуло кілька років. Марія закінчила університет, влаштувалася працювати в галереї, займалася організацією виставок. Томас поїхав на стажування до великої архітектурної фірми в Парижі. Усе йшло своєю чергою. Вони обидва стали дорослішими, набралися досвіду, але так само відчували, що в їхньому житті чогось не вистачає. І ось, одного разу, коли вже не було впевненості, що вони колись зможуть знову бути разом, Марія написала Томасу листа.

«Я часто думаю про тебе. Іноді мені здається, що я все ще шукаю тебе. І ось я вирішила — якщо ти теж шукаєш мене, можливо, нам варто знайти одне одного?»

Цей лист став відправною точкою для їхньої нової зустрічі. Але доля не поспішала. Це був лише перший крок на шляху до усвідомлення, що те, що було втрачено за ці роки, не зникло — воно продовжувало чекати свого часу.