Порятунок на краю

Мирослава завжди любила гори. 
Тут повітря інше — терпке, прозоре, з легкою гіркуватістю соснової смоли та кам'яного пилу. У ньому не сховатися, не розчинитися, але дихати легше. А ще — чути себе.
У місті надто багато голосів, надто багато чужих поглядів, випадкових дотиків, які обпікають шкіру. Там ніколи не буває тиші. А тут... Тут можна просто йти, рахувати кроки, слухати, як вітер чіпляється за скелі, нарешті, відчувати, що ти — це ти.
Але сьогодні чомусь тривожно. Повітря ніби густіше, важче. Стежка під ногами здається менш надійною, ніж зазвичай. Чи це просто невпевненість у собі, навіяна міськими невдачами? Дурниці. Треба слухати дихання, слухати себе.
Мирослава поправила лямку рюкзака, глибше вдихнула й зробила наступний крок.
Таких походів було багато. Гори не змінюються. Тільки ти стаєш іншим. Точно так само, як у місті. Тільки тут не вийде збрехати.
З кожним кроком Мирослава перебирала в голові спогади про попередні походи, наче гладенькі камінчики в кишені, — минулі сходження, ночівлі просто неба, ранковий холод, від якого мерзнуть пальці. Обличчя тих, із ким ходила. Обличчя тих, кого вже немає поруч.
Ось вона із батьком. Їй років десять, але вона вперто пнеться вгору, здираючи коліна, не слухаючи застережень. Він сміється, підхоплює її, а потім на вершині раптом стає серйозним, дивиться в небо і каже щось важливе. Вона не запам'ятала слів, тільки це дивне відчуття — ніби щось усередині розкрилося й впустило світло.
Ось перший самостійний похід. Невміло зібраний рюкзак, надто легкі черевики, які зрадницьки ковзають на камінні. Страх, який змішується із захопленням, і голос подруги: «Не смій падати, я тебе не понесу».
Так і є. Ніхто не понесе іншого. У жодній ситуації. Це тільки в притчах сліди на піску однієї людини, бо постраждалого несе Бог. Насправді ж ти щоразу тягнеш свій хрест в аж ніяк не гордій самоті. Утім, так і має бути. Ми приходимо в цей світ самотніми, голими і беззахисними. Йдемо так само.
А ось останній похід. З людиною, яку вона хотіла забути. Розмови, які застрягли у горлі. І тиша, яка раптом стала не порятунком, а тортурами. 
Досить жорстоко з його боку вибрати для розставання саме такий момент. На вершині. Йому здавалося, що тоді йде наче не в труднощах, а на піку мого досягнення, яке мало б втішити. Але це різне! 
Дихай, Мирославо. Думай про сьогодення.
Гори не змінюються. Тільки ти.
Вона струснула головою, повертаючись у реальність. Справжня стежка — під ногами. Справжній похід — цей. І він надто важливий. Мабуть, навіть важливіший за перші кроки малюка. Тіло можна навчити базових навичок, приручити його, підвладне примітивним інстинктам. З душею набагато важче. Вона зробила ще один крок.
Секунда — і все змінилося. Кажуть, що СВОЮ кулю ніколи не чуєш. Такий снаряд прилітає безшумно, непомітно й невідворотно.
Ні, не так. Спочатку — відчуття. Щось вислизаюче, хитке. На рівні тваринної інтуїції ти знаєш, що ця мить настане, але не можеш нічого змінити. 
Мирослава не одразу зрозуміла, що це, але м'язи вже знали, вже напружилися, готуючись... До чого?
Потім — звук. Глухий тріск, наче щось величезне всередині гори нарешті піддалося, здалося, зламалося. 
І тільки потім прийшло усвідомлення. Під ногами порожнеча.
Немає опори, немає звичної ваги тіла, немає навіть дихання — воно застигає десь у горлі, намертво. Світ наче завмирає, даючи їй змогу розгледіти кожну деталь: у повітрі танцюють частинки пилу, сонце заломлюється в крихітних осколках каменю, тінь від її власного тіла росте на скелі навпроти.
А потім усе руйнується.
Гравітація згадує про неї, різко, жорстоко. Мирослава падає. Хаотично, некеровано, як зірваний лист, як розбитий глечик. Каміння, повітря, спалахи світла, знову каміння. Вона вдаряється боком, відштовхується руками, пробує зачепитися, але пальці ковзають по поверхні, що обсипається, повітря рветься криком — чи це просто вітер?
Дурна, дурна, навіщо взагалі пішла сюди сама? Кому вона хотіла довести? А головне — що саме?
Біль. Колотий, ріжучий, але далекий, немов тіло більше не її. Так, так простіше. Зробити вигляд, що це її не стосується, це не про неї. Тіло просто падає, його кидає з боку в бік, але свідомість відчайдушно шукає вихід, хоч за щось вхопитися...
Стоп. Ривок. Несподівано, всупереч усьому, падіння обривається. Мить — і вона вже не летить у порожнечу, а висить, різко, грубо зупинена. Ремінь рюкзака врізається в плечі, повітря з хрипом проривається в легені.
І це здається навіть болючішим, ніж упасти.
Хтось тримає її. Чиїсь пальці впилися в її зап'ястя. Протверезно.
Теплі. Сильні. Справжні.
Мирослава підняла погляд. І забула, як дихати.
Це неможливо.
Не тому, що їй не вірилося. Не тому, що розум відмовлявся приймати. А тому, що сам час, сама тканина її життя виткалися з болю, з втрати, з неспростовного знання: його немає.
Він загинув. Вона пам'ятає.
Не так, як пам'ятають легкі дитячі страхи, розсіяні ласкавим словом. Не так, як пам'ятають сни, що вранці розчиняються, залишаючи після себе тільки тінь страхів.
А інакше. Пам'ятає холод каміння, в яке вчепилася пальцями, коли його віднесло течією. Пам'ятає, як серце вибило зсередини глухим ударом, коли він зник у вируючій піні. Пам'ятає цю мить — вона  тяглася вічно. Вона розірвала її життя на до і після.
Пам'ятає пошуки. Батько, що стиснувся в сивушну шкаралупу мовчання. Мати, перетворена на живу рану, на запитливий погляд, який шукав, шукав і ніколи не знаходив.
Пам'ятає, як шукали. Шукали до посинілих від холоду пальців, до обвітрених губ, до зірваного голосу. Безліч днів, що розтягнулися в місяці. До останньої сльозинки матері. До сивини батька. 
Пам'ятає, як стояла над річкою через місяці, роки, намагаючись почути щось у її шумі. Нібито він міг відгукнутися. Але він не відгукувався.
Вона вчилася жити далі. Вмовляла себе. Переставала чекати. Зустріла іншого. Переконувала себе, що серце — не камінь, воно не може зберігати пам'ять про когось вічно. Вірила, що може відпустити.
Але той теж пішов. У цих же горах. Тільки сам. Перед самим весіллям. Ніби ці гори прокляті. Або вона сама. 
А тепер... Тепер він тут.
Не тінь. Не мана. Живий. І тримає її за руку.
Ні, не так. Він щойно врятував її! Зробив те, що вона не зуміла одного разу зробити для нього.
— Ти?! — у здивованому зітханні пронісся весь вихор емоцій, що вирував у ній.
Він стояв перед нею — живий. Не тінь, не безтілесний спогад, не обман розуму, який висох від очікування неможливого. А справжній. Тепло його долоні тепер лише ледь торкалося її зап'ястя — несміливо, як колись.
І він усміхався. Не широко, не яскраво, немов зірка Голлівуду. А як тоді, коли вони крадькома ловили погляди одне одного за спільним столом. Коли сміялися, притулившись спинами і вслухаючись у нічну тишу лісу. Коли шепотіли одне одному слова, яким не судилося стати клятвами.
Мирослава відчувала, як у ній розмикається щось, замуроване роками. Страх, ніжність, зневіра.
Вони буквально жили разом — у цих горах, у цих стежках, у цих річках, у цих скелях. В очах, що були зараз перед нею.
Вона пам'ятала їхні тремтячі пальці, що не сміли до пуття торкнутися одне одного, наче це був найсвященніший дотик на світі. Пам'ятала ночі під зорями, де вони боялися говорити надто голосно, щоб не зруйнувати магію, яка існує тільки для них двох. Пам'ятала обіцянки, які ніколи не давалися, але все одно існували. Пам'ятала, як одного разу вони стояли ось так само, віч-на-віч, і він хотів щось сказати, але не сказав. А потім його забрала річка.
Тепер він тут. І усмішка та сама. Наче нічого не змінилося. Наче не було цих років, болю, його смерті. Наче вони все ще юні. Наче він нікуди не йшов.
— Я.
Коротко, ємко, як уміє тільки він.
— Засранець! — гнівно вигукнула Міра, вліпивши йому дзвінкого ляпаса.
Невдало змахнувши рукою на самому краю, порушила рівновагу. Безглуздо замахала руками-млинами. Він зробив лише один рух. Блискавичний і доленосний. Знову захоплюючи в рятівний полон міцної долоні кисть її руки.
— Трохи дивна подяка, — беззлобно усміхнувся, потираючи другою рукою постраждалу щоку. — Але теж підійде.
Нарочито повільно підтягнув її вище, забираючи від краю. Мирослава судомно сковтнула, нарешті дозволяючи собі зітхнути. Висіти за міліметр від прірви запаморочливо страшно і... корисно. Поглянула на нього захоплено. Цьому незнайомому чоловікові з такими рідними очима не вартувало найменших зусиль утримувати її на краю. Хто ж він... тепер?
Тільки зараз помітила, що Містер перше кохання обзавівся бородою. Жахливою. Чарівною. До неї хотілося доторкнутися. Але було б нахабством настільки порушувати особисті кордони.
— Я думала, ти... — захлинаючись емоціями минулого, що накотилися, схлипнула Міра, боязко роблячи крок у його бік.
Каміння сьогодні ніби змовилося. Зсипалося з-під ніг, як кінетичний пісок із рук малюка — блискавично в'язко.
— Я теж так думав, — кивнув цілком серйозно, глибоко посаджені очі задумливо дивилися на річку за її спиною. — Ходімо, тут не місце для розмови.
Судомно втягуючи повітря, йшла по п'ятах. Раз у раз озиралася. Дивилася під ноги. Клялася собі, що більше в гори не піде ніколи. Крадькома, за першої ж нагоди торкалася його плечей, рук. Хотілося переконатися, що не зірвалася з обриву сама і тому марить в останні хвилини. Або й зовсім — він зустрів її вже там. Але що обидва вони живі.
У його хатині, захованій серед суворих скель, де вітер, здавалося, наспівував давні пісні, Тимофій, задумливо дивлячись у вогонь, почав свою розповідь.
— Я пам'ятаю цей день, — заговорив він тихо, але голос його був глибокий, немов луною відбитий від гірських схилів. — Падіння в крижану воду, як раптовий розрив між колишнім і новим. Річка не щадить. Вона забирає те, що їй під силу забрати, і кидає туди, куди сама забажає.
Він помовчав, ніби знову переживаючи цей момент. За вікном глухо шумів вітер, завиваючи в ущелині. Цікаво, з чого все це зроблено? Як він облаштував тут усе? І невже йому цього вистачає?
— Мене підхопило течією, закрутило, ніби я був не людиною, а тріскою. Я прагнув виринути до повітря, але щоразу крижана вода тягнула назад. Пам'ятаю відчуття, як холод встромлявся в кістки, як тіло німіло, а свідомість повільно згасала, — він провів рукою по коліну, наче перевіряючи, чи на місці воно, чи живий він і зараз. — Я був упевнений, що вмираю.
— Але ти вижив, — тихо зауважила Мирослава з ретельно прихованою сумішшю щастя й осуду водночас.
Тимофій кивнув.
— Річка занесла мене далеко. Коли я прийшов до тями, над головою було сіре небо, а навколо — обличчя, вкриті зморшками, ніби висічені самою природою. Вони дивилися на мене мовчки, без подиву. Люди похилого віку-відлюдники. Вони жили в горах, далеко від усього, що звуть світом. Вони не ставили запитань, не намагалися дізнатися, звідки я. Просто дали тепло, їжу, дозволили дихати.
Він усміхнувся, але ця усмішка була сповнена дивної, глибокої печалі.
— Спочатку я чекав. Чекав, що виберуся звідси, що повернуся. Але з кожним днем це бажання тьмяніло. Гори... вони немов розмовляли зі мною. У їхній тиші було більше сенсу, ніж у тисячах міських голосів. Кожен схід сонця — як відповідь на запитання, які я навіть не встиг поставити. Кожен порив вітру — як нагадування про щось важливе, але давно забуте.
Він подивився на вогонь, і полум'я відбилося в його очах.
— Вони навчили мене багато чого. Але головне — вони показали, що можна просто бути. Без метушні. Без поспіху. Без постійного пошуку чогось недосяжного. Я перестав хотіти повернутися. Я обрав інший шлях.
Провів рукою по дерев'яному столу, за яким сидів. Тепла, міцна деревина, просочена часом.
— Тепер мій дім тут. У горах. Серед тиші. Це не самотність, ні. Це... свобода.
Мирослава зачаровано озирнулася на всі боки під дивовижний тріск розведеного вогню та звук його мірного дихання. Хатина Тимофія була простою, але не убогою. Тут не відчувалося запустіння або безладу — навпаки, все говорило про господаря, який цінує зручність, але не сприймає надмірностей.
Уздовж однієї зі стін тягнулися дерев'яні полиці, вирізані вручну. На них стояли глиняні горщики із сушеними травами, берестяні коробочки, мотки лляних мотузок, кілька старих, пошарпаних книг. Видно, що ними користувалися часто: палітурки потемніли від часу, сторінки зберігали сліди чиїхось довгих роздумів.
У центрі кімнати добротний стіл, вкритий потертим лляним полотном. На ньому — простий глиняний посуд, ніж із різьбленим дерев'яним руків'ям, грубий хліб і глибока миска з чимось ароматним, смачним.
Біля печі — складені стопкою дрова, акуратно наколоті, сухі. Піч масивна, ніби виросла прямо зі стіни, із візерунками, видряпаними на вибіленій поверхні. Не заради краси — просто рука ненароком виводила ці лінії в хвилини роздумів.
Під стелею висіли жмутки сушених трав — чебрець, звіробій, м'ята. Їхній терпкий, трохи гіркуватий аромат змішувався із запахом дерева, теплого попелу, трав'яного чаю.
Спальне місце біля стіни було вкрите простою сірою ковдрою з грубої вовни. Подушка набита чимось щільним, напевно, сіном із запашними травами. Поруч лава, на ній різьблений дерев'яний кухоль і маленький ніж із вузьким лезом, ніби господар любив щось вирізати довгими вечорами.
Усе тут дихало спокоєм. Хатина була не просто укриттям від негоди — це місце, в якому живуть за своїми, неголосними, але важливими законами. 
— Тимо, твої батьки... — дорікнути не вийшло.
Слова застрягли не вимовленими десь у грудях. Вона бачила біль передчасно постарілих людей. Вони продовжували дружити сім'ями. Хоча радше підтримували видимість. Особливо останнім часом. Коли її батьків закрутила метушня барвистих буднів, то його — все ще жили в минулому.
Він трохи схилив голову набік, ніби вивчаючи її. І раптом вимовив:
— Ти змінилася.
Мирослава фиркнула.
— Ти теж.
— Не думаю, — хитнув головою, і в його усмішці знову промайнуло те знайоме, майже хлоп'яче світло. — Я все той самий засранець, якого ти любила.
Вона різко видихнула. Не можна використовувати настільки заборонені прийоми!
— Чи була я не права, вліпивши тобі ляпаса?
Він усміхнувся.
— Абсолютно права.
Вона відчула, як усередині щось знову здригнулося, наче камінь, що довгі роки тиснув на груди, зрушився з місця.
— Вони шукали тебе. Ми шукали, — вимовила з натиском. — Чому ти не дав про себе знати? Чому дозволив їм страждати, а мені робити помилки?
— Це ти про хлопчину, якого притягла на нашу вершину? — розуміюче усміхнувся.
— Ти знав?! — ахнула здивовано. — Ти стежив за мною?
Тимофій невдоволено поморщився.
— Наглядав. Якби не це, ти б сьогодні...
— Тімо, ти знав! Але чи не тому він...?
Чоловік відвів погляд. Винувато. Як хлопчисько, що нашкодив.
— Почекай... — приголомшено простягнула Мирослава, не в силах повірити своїм здогадкам. — Не може бути! Це ти велів йому... кинути мене?
Дівчина схопилася зі свого місця. Стала нервово ходити по невеликому приміщенню. Як він міг? Вирішити все за неї! Двічі. У найважливіші моменти її життя. На що він узагалі сподівався? І чому в його дивній хатині, забутій Богом серед скель, набагато затишніше й тепліше, ніж у міській квартирі нареченого?
Вкотре крутнулася на місці, збираючись промарширувати в протилежний кут. Але натрапила на широкі чоловічі груди, що перегородили дорогу.
Повільно підняла голову, ковзаючи знудженим поглядом по ледь знайомій дорогій людині.
— Ти — негідник, — процідила крізь зуби, зустрівшись із його очима.
— А ти б вийшла за нього? — уточнив, приховуючи емоції.
— Я б... — розгублено заметушилася поглядом по простих предметах побуту. — Я б...
Він дивився на неї, не рухаючись, але Мирославі здавалося, що повітря між ними згущується, стає гарячим, натягнутим, як тятива лука.
Вона запнулася на півслові. Лише один його крок — і дихання перехопило. Ще один — і серце збилося з ритму, нерівно забилося в грудях.
А потім... потім його долоня лягла на її щоку — гаряча, тверда, впевнена. Провела по вилиці, зачаїлася на секунду, ніби Тимофій дозволяв собі цей жест уперше.
Мирослава не встигла ні обуритися, ні відступити. Не встигла навіть подумати, що зараз станеться.
Бо він поцілував її.
Глибоко. Ненаситно. Жадібно — так, ніби чекав цього все життя, ніби гнав геть пустельні роки без неї. Але в цій жадібності не було грубості. Лише тепло і щось, що змусило її тремтіти — не від страху, а від упізнавання.
Як багато в цьому поцілунку було почуттів.
Глуха туга, що таїлася в ньому всі ці роки. Гнів — на себе, на неї, на долю, що розкидала їхні життя по різних берегах. Провина, що росте всередині, як нестерпний біль. Надія. Обережна, невірна — але така справжня.
Мирослава не помітила, як пальці стиснулися на його сорочці. Не помітила, як важко видихнула йому в губи, відповідаючи на цей поцілунок із запеклою пристрастю, що наростала.
Її обпікав його смак, його дотики, його дихання.
І, можливо, вперше за довгі роки Мирослава зрозуміла, що означає по-справжньому дихати.
Трохи пізніше, лежачи до нього спиною на твердому ліжку і дивлячись на вогонь, що догорав, Міра знову запитала ледь чутно:
— Чому ти ніяк не дав про себе знати? Ти втратив пам'ять? — намагалася знайти виправдання випробуваному ними болю.
Тимофій похитав головою.
— Не міг говорити?
Знову відповідь негативна.
Вона засопіла сердито, стала ворушитися, повертаючись у кільці його рук, щоб опинитися віч-на-віч.
— Тоді що завадило тобі? — зажадала Міра.
— Моє місце — тут, — сказав, як припечатав.
Дівчина нерозумно заморгала.
— Так просто? Ми всі думали...
— Я знаю.
Він відкинувся на спину, закриваючи однією рукою очі, а іншою продовжуючи міцно тримати її. Немов боявся, що зараз втече.
— Коли я досить зміцнів, попросив нашого зв'язкового дізнатися про батьків. Про тебе.
Міра затамувала подих, усвідомлюючи, що зараз підібралися до найважливішого.
— Він їздить у місто. Обмінювати здобуте тут на необхідне нам. До того моменту мене давно поховали...
Тимофій сів на твердому ложі, підтягнув до себе коліна, використовуючи широко розставлені ноги як надійну опору. Обхопив їх руками, зчепивши ті в замок. 
Міра втягнула прогріте повітря носом. Відповіді знову не було. Іноді цей жах бачила й сама уві сні. Тоді прокидалася в холодному поту. Обіймала батьків, тягалася за ними відданим цуценям цілий день. Поки затиск у грудях не починав відпускати. Як огидно здатні страхи керувати людиною! Роблячи нас то ближчими, то занадто далекими одне від одного.
— Але ж я була тут і потім.
— Щороку.
— Ти бачив?
— Я сподівався побачити. Щоразу. І я чув, що ти говориш мені. Тому, який залишився навіки в річці...
— То в чому ж справа? — знову розлютилася, сердячись, що не бачить його обличчя в такий момент.
— У тому, що я злякався! — гнівно вигукнув Тимофій, встаючи й одягаючись.
Поривчасті рухи змушували промахуватися, плутати петлі й ґудзики місцями.
— Через два роки я вже був надто далекий від вашої реальності. Через три взагалі не уявляв, навіщо мені повертатися. Що я буду там, хто, навіщо? Ти розумієш?
— Ні, — зізналася пошепки. — Тому, що чекала на тебе.
— Так сильно, що зібралася заміж? — фиркнув ображено.
— Так само сильно, як ти на мене... — парирувала Міра, ображено відповзаючи в кут ліжка й підтягуючи вище ковдру.
Він сказав, що чув. Дівчина задумливо дивилася на нього з-під чола, поки нагрівав воду, готував. На вилицях його ходили жовна. Він перебував у напруженому, зосередженому мовчанні.
Чи означає це, що чув і прохання, звернене до загиблого друга? Прохання дати знак, чи правильне прийняла рішення, погоджуючись вийти заміж за нелюба, коли коханий давно мертвий? Та й чи кохання це? Боже мій! Він чув занадто багато... 
— Ти маєш сказати батькам, — заявила твердо, прямо дивлячись йому в очі, коли здивовано обернулася, мало не обпікшись гарячим посудом.
— Що сказати?
— Що ти живий.
— Через стільки років?!
— Краще пізніше...
— Ніколи!
Мирослава примирливо посміхнулася, встаючи й кутаючись у ковдру. Попрямувала до нього.
— Як, по-твоєму, я дивитимуся їм в очі, коли повернуся додому? Чи пропонуєш теж збрехати? — вкрадливо уточнила.
— Повернешся? — раптово захриплим голосом вимовив з недовірою. — Навіщо?
— Там мій дім, — просто знизала плечима, навмисно нагнітаючи атмосферу швидкої розлуки.
Адже вона й справді не може залишатися тут назавжди. Там її близькі. Її робота. Налагоджений побут, житло. Але тут... він. 
Сама себе загнала в пастку, з якої виходу не видно, з якого ракурсу не подивися. Якщо тільки не дивитися разом.
Але варто бути об'єктивною. Те, що сталося... Те, що він зробив... Усе це може бути жестами голодного мисливця, і тільки. Тугою за минулим, яке не повернути.
Тимофій зустрів її слова похмурим мовчанням.
— Я не стану тримати, — нарешті прорік невдоволено.
— Ти ВЖЕ тримаєш! — спалахнула вона.
— Тоді залишайся.
І знову тиша. Напружена, як затишшя перед бурею.
Міра раптово обм'якла, визнаючи власне безсилля. 
— Я хочу. Але... мені страшно.
— Тоді ти розумієш, що відчуваю я, — кивнув чоловік, сідаючи на лаву. — Міро, вони не пробачать мені...
— А ти? Якщо не встигнеш, ти пробачиш себе? Якщо я поїду, ти пробачиш себе? — різала по живому, нещадно колола очі правдою. — Бо кілька годин тому я йшла за тобою і присягалася собі, що більше ніколи, ні ногою в ці прокляті гори, які забрали в мене все! А, виявляється, це зовсім не гори. Це ти...
Тимофій у жаху відсахнувся, ніби вдарила його з розмаху. Ляпас замість привітання тепер здався невагомим.
— Це не чесно, — прошепотів приголомшено.
— Це ти чиниш нечесно, — відрізала Міра, змахуючи зрадницькі сльози розчарування, надії та страху. — Уранці я поїду. З тобою або без тебе, — сухо констатувала, прямуючи знову до ліжка. — І дякую за старання, але я не голодна, — кивнула в бік приготованого нехитрого частування.
Влігшись обличчям до стіни, уявила свою кімнату. М'яке ліжко і теплу ковдру. Гарячу суцільно зернову каву на сніданок із підсмаженими хрусткими тостами. Свій автомобіль, який помчить на улюблену роботу. Увечері вона заїде до батьків на чай, привезе улюблені смаколики. Вони тепло обіймуть і розцілують її.
У цій ідилічній картині завжди не вистачало тільки його. Але тепер він є. І якщо залишиться, то забере все інше.
Ледь не загарчавши від безсилля, закусила стиснутий до побілілих кісточок кулак.
Ще вранці вона мріяла про те, щоб він був живий, його можна обійняти. Фантазувала, як склалося б їхнє життя, якби він опинився  живим. Але ось же він! 
— Міро, — обережно торкнувся її  плеча, сідаючи поруч.
Вона втягнула носом повітря, насичуючи легені його запахом. Губи затремтіли від ридань, що накотилися черговою хвилею.
— Я не хочу говорити, — буркнула ображено.
Тимофій тепло посміхнувся, почувши її голос.
— Добре. Спи, — погодився легко, вкладаючись поруч.
Цього вечора був голодний і одночасно неймовірно насичений.
— Зачекай! Мені не почулося? — не вірячи своїм вухам, Міра завмерла, не донісши ложку зі сніданком до рота всього кілька сантиметрів. — Ти згоден повернутися?
Тіма поморщився.
— Не зовсім повернутися.
Рішення далося йому надто важко. А мозок, який незвично не отримав сну, відмовлявся працювати на повну силу.
— Тоді що? — примружилася в очікуванні.
Повернула ложку в тарілку. Якщо йому так важко, то чи не повинна вона тоді залишитися? Зрештою, можна взяти відпустку, нікому нічого не пояснюючи. Це ніби як і не брехня буде. Пожити тут разом. А потім... Що потім? Буде менше не так боляче від неминучого розставання?
— Мені потрібен час, щоб підготуватися до... повернення, — неохоче пояснив чоловік.
— У якому сенсі? — красномовно обвела поглядом хатину, змусивши його усміхнутися. — Ти збираєшся цілий рік збирати ці речі? На пам'ять просто?
— Міро, — стримано засміявся він. — Ми займаємося видобутком. Далеко не такі бідні, як ти вирішила. Тільки тут немає потреби в позерстві. Мені не потрібні Ролекс, щоб показати, що багатий. Або Ролс-ройс, щоб повести тебе в кіно.
Вона миттєво уявила собі нинішнього Тимофія в описаному антуражі, і мимоволі стиснулася, охоплена раптовим нападом ревнощів до неіснуючих суперниць.
Вони не чекали його роками. Не шукали. Не оплакували. Не сподівалися. Але неодмінно купляться на дорогі брязкальця, які він зневажливо назвав позерством. А потрібна вона йому тоді буде?
— Я не можу жити в місті на шиї батьків. Або на твоїй милій шийці, — знову усміхнувся, спостерігаючи за її реакцією і радіючи здивуванню, що проступило на обличчі. 
Вона навіть не здогадується про те, скільки отримає можливостей із ним. Але, може, буде краще й надалі залишати кохану в деякому невіданні? Так солодко бачити, що кохає вона саме його. А не як дочка ватажка, за здобуте. Адже й тут далеко не так гладко, як він описав їй. Усюди, де з'являються люди, народжується ієрархія. Усюди, де з'являється бартер і будь-яка з валют, один стає багатшим за іншого.
— Мені доведеться анулювати власний похорон, відновити ім'я. Або почати спочатку. А це не так уже й просто, вірно?
Мирослава заворожено кивнула, силкуючись собі уявити цього гірського мешканця, який цієї секунди тільки з нею, в оточенні міських джунглів і довгоногих амазонок. 
— Заслужити прощення батьків. Створити прийнятні умови для проживання. Розібратися краще з тим, у що ще можна вкласти заощадження, щоб вони працювали більш інтенсивно... І мені важливо... Міра, у мене є умова.
— Яка? — уточнила приголомшено.
— Я хочу раз на рік повертатися сюди. Із тобою.
— Я згодна! — вигукнула, кидаючись йому на шию, ніби робила пропозицію руки й серця.
Схаменулася. Стягла з обличчя щасливу усмішку. Винувато глянула на коханого.
— Для тебе це дуже важко, так? — запобігливо зазирнула в його очі. 
Ще до її пробудження він встиг поголитися. І тепер на неї дивився все той же Тіма. Тільки дуже зрілий, досвідчений погляд видавав вік. Та ще кілька зморшок на лобі й у куточках очей. Адже він зовсім не старий. Та Боже мій! Їм немає й тридцяти п'яти. Але вони пройшли ціле життя, щоб зустрітися так несподівано і пройти разом ще одне.
— Якщо ти будеш ось так само посміхатися мені вранці... — задоволено промуркотів, стискаючи у своїх ведмежих обіймах.
— Обіцяю, — урочисто присягнулася, не зводячи з нього закоханого погляду.
Дбайливо цілуючи Міру в куточок губ, втомлено прикрив очі. Йому належить вирішити занадто багато питань, щоб знайти свободу від цієї свободи. І щоб повернутися в минуле, де його немає. Але заради неї він готовий іти по розпеченому вугіллю своїх помилок, страхів і розчарувань. Тільки б наприкінці цього шляху Мирослава все ще тримала його за руку без ненависті в погляді, коли пізнає його краще. Його справжнього.
— Я кохаю тебе, — уткнувшись носом їй у шию, промовив.
Міра завмерла на мить у його руках. А потім обійняла міцніше, схиляючи голову до його плеча.
— Боже мій, я стільки років мріяла це почути. Потім фантазувала, вважаючи, що ти... А тепер...
— Я запізнився?
— Я б померла, якби ти прийняв зараз інше рішення, — безапеляційно заявила Мирослава, викликаючи в нього задоволену посмішку. — І я чекатиму на тебе, Тімо. Тільки ти більше не зникай. Не залишай мене саму. Гаразд?
— Ніколи.