Забуте життя

Вона прокинулася в лікарні без пам'яті, без минулого, без імені, яке раптом стало чужим. Їй кажуть, що вона — Кіра, що у неї є чоловік, друзі, життя, але все це здається ілюзією. В аварії, яка забрала її спогади, загинули люди... і щось у цій історії не складається. Чому її чоловік виглядає таким напруженим? Чого він чекає? І головне — чи можна йому довіряти?
Тонка грань між правдою і брехнею стирається з кожним днем, а Кіра має вирішити: прийняти нав'язане минуле чи ризикнути почати спочатку і з'ясувати, ким вона була насправді. 

Я прокинулася від того, що тиша була надто гучною. У кімнаті пахло ліками й чимось стерильним, холодним. Слабке світло пробивалося крізь жалюзі, залишаючи на білих простирадлах сірі смуги. Голова здавалася не своєю, тіло — ватяним, а в грудях ніби розлилося щось важке і в'язке.
Спробувала зрозуміти, що зі мною. Змусила себе поворухнути пальцями, потім — рукою. Долоня натрапила на край простирадла, яке я зібралася вивчати в пошуках відповідей. У цей момент двері відчинилися.
—    Ви прокинулися, — голос був м'яким, але з відтінком професійної суворості. Жінка в білому халаті наблизилася, уважно вивчаючи мене поглядом. Запанікувала. Я не знаю її. Хто це?
Дивилася на неї й не могла зрозуміти, що відбувається. Запитання роїлися в голові, але не знаходили дороги до губ.
—    Я ваш лікар, — представилася вона, схиливши голову набік, чіпким поглядом вивчаючи мене. — Ви в лікарні. Важка автокатастрофа. Але вам пощастило. Операція пройшла успішно.
Серйозно? Я ледве можу поворухнути рукою. Нічого не розумію і відчуваю себе в невагомості. Сумнівне везіння.
Автокатастрофа. Слово глухо відлунило в порожнечі свідомості. Я насупилася, намагаючись вихопити хоч один образ. Машина. Дорога. Удар? Щось промайнуло — яскравий спалах, шум, але одразу потонуло у темряві. Звідкись спливла впевненість. У мене немає машини. Я ніколи не сідала за кермо.
Добре. Значить, винна не я.
Лікарка продовжувала говорити, але я вже не чула. Усередині мене розростався крижаний клубок жаху. Щось зі мною не так. Зовсім не так.
—    Ваша пам'ять постраждала, — голос лікаря пробився крізь паніку, ніби здалеку. — Це нормально після такого удару. Але не переживайте, з часом усе налагодиться. Не всі пасажири взагалі вижили. Тож вважайте, що ви в сорочці народилися.
Кивнула, беручи сказане до відома. Ні погодитися, ні спростувати не можу. Підняла на неї погляд.
—    Як мене звати? — мій голос здався мені чужим.
Ось що не давало спокою. Я ніби є, але мене водночас немає. Тіло без особистості.
Лікарка забарилася.
— Кіра... Ваше прізвище... — вона зробила паузу. — Ви точно не пам'ятаєте?
Замотала головою, і холод усередині став палюче-крижаним. Я не знала, хто я.
І найстрашніше — поняття не мала, чи хочу знати. Що ж, мене звати Кіра. Подумала, провалюючись у рятівний для мене сон. У мого тіла є ім'я. Але хто я така, як і раніше, залишається загадкою.
Коли знову розплющила очі, поруч сидів чоловік. Ноги широко розставлені. Руки зчеплені в замок. Погляд втомлений і зосереджений. Ніби дивиться на мене, але заглядає всередину себе.
Я не знаю його. Чи знаю? Можливо, це слідчий? Невже я все ж таки винна в аварії? Скільки ще людей постраждало?
Серце пропустило удар, а потім злетіло шаленим ритмом, ніби загнаний звір. Я не могла відвести погляд від його обличчя, від темних очей, у яких промайнуло щось... знайоме? Тривожне? Чому він тут? Хто він для мене?
Він помітив зміни на моніторі, погляд метнувся до показників, і його обличчя різко змінилося. Одним рухом зірвався з місця, кинувся до дверей.
— Лікаря! — його напружений голос розрізав повітря. — Вона прийшла до тями! Пульс зашкалює!
Чоловік зник за дверима, але тривога, яку він залишив, нікуди не поділася. Я судомно намагалася зрозуміти: знаю його чи ні? Образ вислизав, як пісок крізь пальці.
Груди здавило, ніби від нестачі повітря. Що, якщо він мені дорогий? Що, якщо навпаки — небезпечний? Чому серце зреагувало так гостро?
За хвилину до палати вбігла лікарка. Її вже знаю. Це дає відчуття примарної захищеності від невідомого. Слідом — той самий чоловік. Тепер я бачила його виразніше. Високий, темноволосий, погляд чіпкий, напружений.
— Кіро, ти мене не впізнаєш? — голос його тремтів ледь помітно.
Дивно. Але він не засмучений. Швидше, здивований, збентежений. Дивиться з неясною надією.
Відкрила рота, але не знала, що сказати. Букви знову застрягли скалками у свідомості, відмовляючись вивалюватися назовні. Мовчання — золото. Я — багачка.
— Я ж попереджала вас, що треба почекати, — вичитала лікарка.
Він слухняно зробив крок назад, відступаючи до дверей.
— Хто це? — довірливо пошепки запитала, коли вона нахилилася, щоб оглянути мене.
Хотілося б і мені поглянути на неподобство, що лежить на лікарняній канапці. Була б тут сусідка, напевно б притягла дзеркало. Більше навіть зі шкідливості. Чисто жіночої.
Вона невдоволено насупилася. Все так погано чи просто відвертаю її недоречними запитаннями? Ну так, лікарі не люблять запитання пацієнтів. Лежи та мовчи. Виписався і мовчи далі. Звідки я це знаю?
— Кіро, це ваш чоловік. Анатолій. Ви не пам'ятаєте його теж?
Зі мною таки щось не так? Занепокоїлася. Я повинна його пам'ятати? Я маю його пам'ятати.
Якщо ми одружені, значить, я його люблю. А що я відчуваю? Нічого. Ні. Щось. Але я не зрозумію це щось. Це тисне. Дратує. Пульсує в мозку до запаморочення й нудоти. Спати.
Коли розплющила очі, перебувала  на самоті. У скронях стукало, немов усередині черепа барабанив дятел. Думки заметушилися, ніби до поїзда п'ять хвилин, а речі ще не зібрані. Хто я? Хто?! 
У голові порожньо, як у покинутому будинку після потопу — відгомони чужого життя, але нічого свого. Судомно намагалася вхопитися за хоч щось: звук, запах, предмет, — але пам'ять залишалася гладкою, як вимита шкільна дошка. Тільки липкий страх, що впився в шкіру. Тільки задушлива порожнеча. 
Я не знаю, хто я. І, Боже, це страшно. Страшно до нудоти. 
Заплющила очі, але легше не стало — ніби провалююся в темряву без дна. Серце билося часто, глухо. Паніка підкочувала до горла, і я змусила себе глибоко вдихнути. 
Куди подівся цей чоловік? Анатолій. Мій чоловік? 
Думки запнулися. Він повернеться. Це добре для мене... чи погано?
Здригаюся, почувши легкий шерех за дверима. Він мнеться у дверях, ніби забув, навіщо прийшов. Знаю, що це він. Відчуваю. Ну ось, згадай чорта... Чи він усе ж таки мій янгол-охоронець? Турботливий і надійний. 
Стукає несміливо, обережно заглядає всередину.
— Можна увійти?
Киваю, ковтаючи клубок у горлі. Зараз усе вирішиться.
Він заходить, рухаючись надто плавно, ніби ступає по тонкому льоду. Закриває за собою двері безшумно. Сідає на той самий стілець, але не розслабляється — спина напружена, плечі підняті. Опускає рюкзак до ніг, але не прибирає з нього руки, пальці чіпко стискають лямку. Збирається втекти? Невже я настільки страшна? Р-р. Смішно. Насилу керую кінчиками пальців. Яке там залякування.
— Я приніс фотографії. Наші з тобою.
Киваю, не відводячи погляду, вдивляюся в нього.
Він нервово тре пальцями коліно, потім зчіплює руки, розтискає. Відкашлюється, ніби хоче щось сказати, але передумує. Коситься на мене, а потім швидко ховає погляд убік, у підлогу, у стіну — у будь-яке місце, де його не спіймають. Кінчиками пальців постукує по блискавці рюкзака, немов набирається сміливості відкрити його.
— Я... — починає і замовкає, облизнувши губи.
Здригаюся від цього короткого слова. Що він хотів сказати? Що буде далі?
— Розкажи мені, як це сталося?
Він здригається, ніби я вдарила його словами. Очі розширюються, дикі, як у загнаного звіра.
— Аварія, — пояснюю, хоча й так зрозуміло.
Він видихає з помітним полегшенням. Дивно. Чому? Я насторожуюся.
— Ти їхала в маршрутці, — каже він, потираючи пальцями скроні. — На зустріч із подругою. У вас врізалася іномарка. Маршрутка перекинулася...
Голос його збивається. Він замовкає, губи стискаються в тонку лінію. Руки знову знаходять рюкзак, стискають лямки, немов це єдине, що може втримати його в реальності.
Я чіпляюся за думку: не я була за кермом. Це дарує полегшення. Адже я пам'ятаю, що в мене немає машини. Але... Де тоді подруга? Вона мала мені зателефонувати. Чи мій телефон теж постраждав? Де мої речі? Можливо, в них я зумію знайти відповіді.
— Хто ще постраждав?
Він ковтає.
— Ті, хто сидів що сиділи біля вікон з боку зіткнення... мертві. Відразу. На місці. Кілька людей у реанімації. Пара пасажирів уже вдома з легкими травмами.
Його голос глухий, ніби звучить здалеку. Він дивиться на мене уважно, вичікувально. Ніби чекає якоїсь реакції.
Чого він хоче? Щоб я заплакала? Закричала? Згадала щось? Або... щось зрозуміла?
Але я не розумію. А сил на емоції немає. І мені здається, що я... не надто емоційна, чи що. Не знаю. Бог мій! Я взагалі нічого не знаю! А оточення цідить інформацію малесенькими порціями. Невже справді думають, що так мені буде легше?
Я дивлюся на нього, і всередині все розламується. Якщо ця людина — мій чоловік, значить, колись його любила. Значить, він був частиною мого життя. Значить, його запах, голос, руки — все це має викликати в мені хоч якісь спогади.
Але я дивлюся — і нічого.
Він чужий.
Анатолій сидить навпроти, напружений, ніби боїться поворухнутися. У руках фотоальбом із рюкзака. Чоловік і жінка у весільному вбранні. Вони дивляться одне на одного, і, здається, що навколо не існує нічого, крім них двох. Жінка посміхається... Я посміхаюся.
— Ми були щасливі, Кір. Дуже.
Голос м'який, проникливий, у ньому — благання.
Вдивляюся в зображення. Серце мало б здригнутися, щось усередині мало б відгукнутися. Але ні. Я немов дивлюся на чужу історію, чужу любов.
— Вибач... Я не відчуваю нічого, — мій голос звучить глухо.
Анатолій кліпає очима, наче його щойно вдарили.
— Це просто... шок. Так буває. Ти згадаєш.
Він перегортає сторінку, змінює знімок. Я на кухні, в його обіймах, сміюся, скуйовдивши його волосся. Фото дихає теплом, ніби в ньому закарбовано сонячне світло. Ще одне — ми біля моря. Ще — він цілує мене у скроню.
Я бачу це. Я розумію, що маю щось відчувати.
Але всередині — порожнеча.
Порожнеча, в якій щось гостре, колюче.
— Ти справді... не пам'ятаєш? Нічого?
Я піднімаю погляд і ловлю його очі. Глибокі, надто пильні.
І раптом у грудях — різкий, пекучий біль. Наче хтось вклав у мене лезо й повільно провернув. Хапаюся за груди, інстинктивно втискаюся в подушку.
— Кір, що? Покликати лікаря? Тобі погано?
Анатолій тягнеться до мене, але я машинально відсторонююсь.
— Я не знаю, — шепочу. — Це... боляче.
Але це не фізичний біль. Це щось інше. Ніби моє серце не хоче бачити цю людину поруч. Ніби воно чинить опір.
Анатолій стискає губи.
— Гаразд. Не тисни на себе. Дай собі час.
Але я бачу: в його очах страх. І він не за мене.
Він боїться за себе.
Щодня одне й те саме. Анатолій з'являється рівно о п'ятій, приносить щось у паперовому пакеті, усміхається — трохи натягнуто, але щиро. Як людина, яка вірить: завтра все буде краще.
— Я тут твій улюблений торт знайшов, — каже він одного разу, дістаючи з пакета акуратний шматочок із темним шоколадом і тонким шаром карамелі.
Дивлюся на нього, потім на торт.
— Ти сама сказала. Коли ми вперше спробували його разом, у Парижі. Пам'ятаєш?
Я дивлюся, як він посуває до мене тарілку, як стежить за моєю реакцією. Обережно беру виделку, надкушую.
І... так.
Смак розтікається по язику чимось напрочуд знайомим. Густа гіркота шоколаду, трохи нудотна солодкість карамелі, легка солонувата нотка в самому кінці. Я точно це знаю. Але не пам'ятаю.
Анатолій завмирає.
— Щось? — запитує він тихо.
Жую повільно, прислухаючись до себе. Боже мій! Він так старається... Але немає спалахів, немає раптових сцен перед очима. Тільки відчуття: так, я справді їла це раніше.
Я хитаю головою.
— Торт мені подобається.
Обличчя Анатолія на секунду змінюється — майже невловимо, але все ж таки. Він чекав іншої відповіді.
Але він не здається.
Наступного дня приносить книжку. Пошарпаний томик із заломленими куточками.
— Ти зачитувала його до дірок, — каже він з усмішкою, простягаючи мені.
Я беру. Пробігаю пальцями по обкладинці, відкриваю на випадковій сторінці.
«— Я шукав тебе все життя, — сказав він. — Але тепер боюся, що знайшов занадто пізно».
Десь глибоко всередині щось тремтить. Не вибухає, не спалахує — просто коливається, немов натягнута струна.
Я читаю вголос.
Голос звучить дивно — ніби це не я, а хтось інший.
Анатолій слухає.
— Тобі подобається ця сцена, — каже він.
Я киваю.
Тому що так.
І так день за днем.
Смаки, запахи, слова. Вони відгукуються в мені. Але самі спогади — ні.
Починаю помічати, що йому стає важче.
— Може, ми сходимо куди-небудь? У кіно? Або в те кафе, куди ти любила ходити?
Лікар обіцяла скоро виписати. Ще якихось днів десять у комфортному ув'язненні. 
Дивлюся на нього.
Я розумію, що він старається. Що він не кидає мене, не злиться, не вимагає, а просто терпляче чекає.
Але почуття... не повертаються.
Я не знаю, чи любила я його колись. Але зараз — ні.
І саме це завдає мені болю.
Я мала б. Повинна хотіти згадати, повинна відчувати до нього щось. Він мій чоловік. Він піклується.
Але я просто сиджу навпроти й мовчу.
Анатолій опускає очі.
— Ти почуваєшся винною переді мною, так?
Я не відповідаю.
Тому що він має рацію.
Наступної нашої зустрічі тримаю в руках телефон. Він приніс його мені. Тому, що попросила. Бачу, що сумнівався. Але здався. Знову заради мене.
Телефон новий, холодний, незнайомий.
Кручу його в руках, відчуваючи, як шкірою пробігає дивна напруга.
— Я не пам'ятаю навіть, який у мене був, — кажу, намагаючись згадати хоча б колір, марку, хоч щось.
Анатолій мовчить.
— Та в ньому не було нічого особливо важливого, унікального, — відповідає за мить.
Підіймаю на нього погляд.
— Там не було навіть номера моєї подруги? Тієї, до якої я їхала в день аварії.
Запитання застає його зненацька.
Він напружується ледь помітно — на секунду, але я встигаю це вловити.
— Я можу її знайти в соцмережах?
— Її там немає, — занадто швидко відповідає він. 
Я зволікаю, дивлячись на телефон.
Щось не складається.
— Але ж вона могла б прийти в лікарню, — тихо кажу. — Якщо ми були близькі, вона мала б примчати до мене, вірно? Я їхала до неї. Вона знала про це. Не дочекалася мене. І?..
Анатолій відводить погляд.
— Усі візити, крім моїх, заборонені, — каже, і в його голосі ковзає щось, що мені не подобається. Занадто рівний тон, занадто відпрацьована інтонація.
— Чому?
— Щоб не травмувати тебе. Так вирішили лікарі.
Він робить паузу, потім додає м'якше:
— Але мені дозволили потроху розширювати коло відвідувачів.
Я відчуваю, як щось холоне всередині.
— І?
Він видихає, ковзає поглядом по моєму обличчю.
— Завтра прийде ще одна людина,— він витримує паузу, ніби оцінюючи мою реакцію. — Можливо, його візит допоможе тобі щось згадати.
Йому б цього хотілося.
Я не відповідаю.
Просто дивлюся в екран телефону, у цей порожній простір без номерів, без фотографій, без зачіпок за минуле життя.
Анатолій чекає, але я не ставлю запитань.
Бо щось мені підказує: я не хочу чути відповіді.
Кожен має вірити своїй інтуїції. Слухати її. Не ігнорувати. Чинити, як вона велить. А якщо це неможливо? Якщо я закрита у своїй затишній осточортілій палаті, а інтуїція при цьому велить бігти?
Толя з важким зітханням зізнається:
— Напевно, тепер уже можна розповісти тобі... Можливо, ти відчуваєш сумніви, тривогу через те, що... у день аварії ми з тобою посварилися. Психолог каже, що образа ще не опрацьована тобою, ось і виливається в таку реакцію. 
Це звучить логічно. Але в мене все ще є запитання. Наприклад, про те, чому ж ми посварилися?
Коли він іде, я якийсь час перебуваю в ступорі. Не розумію, що зі мною відбувається і чому. 
Зате я вже підгледіла в медичній картці під час лікарського обходу власне прізвище. І тепер жадібно досліджую мережу в пошуках хоч якоїсь інформації про минуле життя.
Знаходжу свій профіль у соцмережах — акаунт, який колись належав мені. Ніяк не виходить пов'язати себе до аварії зі мною теперішньою. Хоча я шалено намагаюся. Марно.
На цих фотографіях я посміхаюсь, я з друзями. Вони виглядають як друзі. У мене насичене життя. Коуч. Незнайомі місця, люди. І всюди посмішка.
Але всередині — порожнеча.
Люди на знімках — красиві, живі, але чужі. Здається, я знаю їхні імена, бо вони підписані, але їхні обличчя мені нічого не говорять. Вони обіймають мене, сміються поруч, підписують пости з якимось натяком на близькість, на жарти, які я, напевно, колись розуміла.
Відкриваю коментарі. Хтось пише: «Як же ти завжди заряджаєш нас своєю енергією!»
Так, люди люблять тих, хто їх живить. Поки відбувається годування. Але не довше.
Вдивляюсь в екран, ніби він може розкрити мені якусь таємницю. Хто я була? Якою була моя енергія? 
Гортаю далі. У якийсь момент ловлю себе на думці, що шукаю не просто себе — я шукаю щось конкретне.
І знаходжу.
На всіх старих фото я щаслива. Я легка, по-справжньому весела, але зібрана. Я веду за собою. Навчаю. Наставляю. Вчуся сама.
Але весь останній рік мої пости насичені натяками і напівнатяками на створення руїн на місці мого щастя.
Я замкнута. Так, так і є. Інакше написала б усе своїми іменами.
А мені так боляче, що мовчати неспроможна. Але й прямо сказати щось не дозволяє.
Втомлено відкладаю мобільний ближче до першої години ночі, коли постова медсестра починає бурчати через світло в палаті. Недобре заважати їй спати. І руки затекли, в очі ніби піску насипали.
Я все ще слабка. Це добиває.
— Привіт, — тихо каже Толя наступного вечора. 
Голос у нього рівний, але в очах надто багато напруги, щоб я могла цьому повірити.
А поруч із ним стоїть дівчинка.
Я дивлюся на неї. Спочатку просто бачу: кучеряве волосся, величезні очі, тоненькі зап'ястя. Вона красива — неможливо, до тремтіння. І схожа. На нього.
Дивлюся ще.
Не можу не дивитися.
Здивування розповзається всередині, важким клубком осідаючи в животі. Щось, що я не усвідомлюю, але вже відчуваю, розростається в грудях.
Дівчинка дивиться у відповідь. Її ручка стискає пальці Толі, але іншою рукою вона стискає маленьку іграшкову фігурку — когось із мультиків, можливо. Деталі вислизають від мене, бо у скронях уже стукає тільки одне: хто вона?
Я хапаюся за спинку ліжка, щоб утриматися. Масажі, які мені роблять, допомагають, але ноги, як і раніше, не тримають мене досить міцно. І це прекрасно. Бо якби тримали, я б, напевно, впала.
— Це... — я осікаюся, бо горло миттєво пересихає. Дивлюся на Толю, потім знову на неї.
Толя ледве киває.
Що це означає? Так чи ні?
Я відкриваю рот, щоб запитати, але не можу. Я навіть дихаю насилу.
Вона... наша дочка?
Повинно бути так? Адже інакше навіщо він привів її?
Але це неможливо. Я не могла забути власну дитину! Не могла. Не могла. Не могла.
— Привіт, — дівчинка раптом говорить сама. Тоненько так, трохи перелякано, але з цікавістю.
Світ усередині мене гуркоче, руйнується, стрясається.
Я бачу її.
Але не відчуваю.
Я не зозуля. Я точно знаю.
— Матусю... — тихенько, ледь чутно.
Я завмираю.
У дівчинки крихітні долоньки, пальчики, що тягнуться до мене з обережністю, ніби вона боїться, що я розчинюся, зникну.
Але зникаю не я. Зникає весь світ.
Залишаються тільки ці очі, величезні, з якоюсь дитячою, занадто дорослою тугою.
Вона чекає.
Чекає від мене чогось.
Я дивлюся на неї, намагаючись відчути хоч щось.
Повинно ж щось бути! Повинно!
Але всередині порожнеча.
Гучна, болюча, що розтягується від ключиць до самого живота.
— Матусю... — ще тихіше.
Наче можна стати ще тихіше.
Чую себе збоку:
— Я...
І не знаю, що сказати далі. Що взагалі можна сказати в такій ситуації? Хто-небудь опинявся в подібній? Тоді підкажіть мені!
Дитина дереться до мене на руки. Тепер я бачу — це Міккі-Маус у неї в руці. 
Підхоплюю її, щоб допомогти втриматися. Вона простягає руки до мого обличчя, щоб витерти сльози. Я плачу?
— Ми за тобою сумуємо, матусю, — шепоче, заглядаючи не просто в очі, а в саме серце.
Ніби перед нею сидить лялька. А десь глибоко всередині ляльки захована її мама. Ось до неї-то й волає. Вию. Від безпорадності, безсилля, ненависті до самої себе. Я не пам'ятаю власної доньки! Крихітного ангела у плоті. Я — чудовисько.
Вони приходять щодня тепер удвох. Місцевий мозкоправ продовжує моє ув'язнення в чотирьох стінах. Каже, я не готова зіткнутися із зовнішнім світом. Моя внутрішня опора ще недостатньо міцна. 
Він, мабуть, жартує. У мене немає опори!
Я без кінця занурена у власні муки, марні спроби скласти розрізнені шматки мозаїки. Як бути? Не готова повірити, що моє життя до цієї палати (а я таки поділяю його на до і після) було сповнене любові. Відчуваю себе зрадником доньки й чоловіка. Але, Господи, я відчуваю їх як абсолютно чужих людей! Вони піклуються. Люблять. Здається, щиро. А мені боляче. Я розгублена. Ці муки треба припинити. Мені треба вибратися із ув'язнення і спробувати згадати що-небудь у звичній для мене обстановці.
Лікар скептично хмуриться на мою вимогу про «амністію». Обіцяє подумати, але просить потерпіти хоча б днів п'ять. Їм потрібно бачити позитивну динаміку. І я поводжуся як пай-дівчинка. Кожна клітина організму в змові зі мною, намагається з усіх сил справити правильне враження. Нехай бачать цю свою динаміку.
Тим часом продовжую мучитися, побачивши моїх рідних. Якщо я була настільки поганою дружиною й матір'ю, що не можу пригадати їх чи бодай відродити почуття, то за що ж мене люблять?
— Не засмучуйся, — заспокоює донька, поки Толік пішов по книжку. Я попросила купити легкий детективчик для запуску мозку, йому теж потрібні їжа і фітнес. — Я теж не завжди й не все пам'ятаю. Наприклад, зовсім не пам'ятаю свою першу маму...
Посміхаюся, погладжуючи її по волоссю і машинально киваю. Стоп! У якому сенсі? Про що це вона говорить?
Дивлюся на Анатолія, який повернувся, досить грізно, щоб він почав м'ятися біля порога з винуватим виглядом. Суне мені в руки тільки-но куплену книжку. Бурмоче щось про гурток малювання. І зникає разом із дитиною.
Схаменувшись, дзвоню йому.
— Я хочу знати правду, — вимагаю замість привітання.
Вони щойно пішли. Які тут кніксени!
Толя обіцяє повернутися на годину, доки дитина буде на заняттях. І  дотримується своєї обіцянки.
— Ми її удочерили? Тому я не пам'ятаю свою доньку? — запитую зі страхом, обертаючись, коли він входить до палати.
Міцно обхоплюю руками власні плечі, тупо витріщаючись у вікно. Там однаково не видно нічого, крім лікарняного двору. І пацієнти ходять ледь не по колу, наче ув'язнені. Стіни тиснуть на мене. 
— Скажи мені, будь ласка, правду. Я не могла народити сама? Тому не впізнаю її, нічого не відчуваю? Адже вона, напевно, страждає від цього.
— З чого ти взяла? — уточнює насторожено замість прямої відповіді.
Ще більше розпалююся. Мозок уже кипить, нерви напружені до межі.
— У якому сенсі, ви мене не пустите? — здригаюся, почувши гнівний вигук за дверима моєї палати.
Толя теж підкидає голову. Напружено дивиться на мене кілька секунд. Кидає мені:
— Я зараз.
І ховається за дверима.
Голос жінки стає трохи тихішим, але вона все ще обурюється. Толя сперечається з нею. Я знаю її. Знаю цей голос. 
— Вероніка?
Чому я можу миттєво згадати подругу, але зовсім не пам'ятаю чоловіка і доньку? Нова хвиля самобичування накриває.
Прямую до дверей, щоб відчинити їх і впустити подругу. Ніхто не має права, навіть на благо, позбавляти мене спілкування!
Але вона входить раніше. Безглуздо посміхаюся, побачивши її. Толя мнеться за її спиною.
— Ми домовилися? — неголосно запитує її.
— Про що це ви домовилися? — тут же перестаю посміхатися.
— Вероніка обіцяла не хвилювати тебе, — бурмоче тут же. — Я піду тоді.
Хочу зупинити його. Але відпускаю. Мені потрібно трохи свободи.
Радісно обіймаю гостю, ніби не бачилися тисячу років. Для мене так і є.
Вона поплескує мене по спині. Вмощується на стілець для відвідувачів. Я ніби зітхаю вільніше. Майже на повні груди. Кілька каменів запитань без відповідей усе ще тиснуть на мене.
Вероніка сварить мене за те, що вирушила до неї того дня. Що потрапила в аварію. Що пробачила Толю. Що відмовлялася від зустрічі з нею. Що змусила її хвилюватися.
Я вичіплюю тільки головне на зараз.
— Вибачила? — запитую похмуро.
— Ну так, — розгублено відгукується. — Тільки не кажи, що правда не пам'ятаєш. Та годі! Я думала, ти...
— Прикидаюся? — сумно усміхаюся.
Я вже з'їла себе. А вона сподівається, що це був тільки спектакль.
— Мстилася.
По шкірі пробігає табун мурашок. Несподівано віє прохолодою. У ніс різко вдаряє лікарняний запах дезінфекції. Мою пам'ять нібито теж піддали цій процедурі. Позбавили спогадів настільки стерильно, що тепер я можу... Почати з чистого аркуша? А з брудними що робити, куди подіти їх?
— Але він усе ще тут.
— Я б на його місці теж не втікала, — фиркає отруйно.
— Значить, кохає? — з надією і страхом.
Вивчально дивиться на мене. Боїться озвучити свою думку. Чужа доля — тендітна іграшка. Особливо у невмілих руках.
— Що ти пам'ятаєш?
— Я — чистий аркуш, — чесно зізнаюся.
— От же ж!
Плескає себе по колінах і починає ходити моєю палатою, як полководець на плацу. Періодично кидає на мене погляди, від яких  виструнчуюсь. Роздумує, сумнівається, наважується. Боїться.
А потім виливає на мене одне відро охолоджувальних новин за іншим. Мати цієї крихітки померла, коли дівчинці було два роки. Логічно, що вона майже не пам'ятає свою «першу маму». Зате чудово знає свого постійного тата, який два роки до трагічної події був з її мамою. Коханка.
Навіщось торкаюся голови. Роги там шукаю? Чи шишки неоціненного досвіду. Тепер зрозуміло, чому моя пам'ять відмовлялася підсовувати мені такі спогади.
Після смерті коханки Толя притягнув дитину до нас додому. Поставив перед фактом. Тепер вона — частина нашої сім'ї. Якщо вже в мене все одно не виходить завагітніти поки що. Був скандал. Спроби розлучення. Потім мені стало шкода дівчинку. І заради неї старалася. А Толік ніби як намагався бути чоловіком і батьком хорошим. Але Вероніка в його старання не вірила, звісно. Тепер сумнівається.
Е ні, подруго. Тепер маю сумніви я. Тільки вже не в собі та своїй адекватності. Тому, що Толік збрехав. Цинічно обдурив, намагаючись використати ситуацію. Замість того, щоб бути чесним. Знову.
Але ж якби не Вероніка, я б зробила над собою зусилля і спробувала генерувати теплі почуття до своєї сім'ї. Щоб і далі, як виявилося, жити не своїм, нав'язаним мені життям.
— Чуєш мене? — вривається в потік моїх думок.
— А? — розсіяно дивлюся на неї. Крізь неї.
— Ти не повинна так просто терпіти це.
— Терпіти якось складніше? — сумно усміхаюся.
Вероніка сердита. Насупилася, сопе, як їжак у лісі. Кам'яні джунглі. У них виживають сильні. І слабкі, що збилися у зграї. Інша зграя слабких сильніша за сильного одинака. А моя зграя з вадою.
Втомилася. Мені треба лягти. Напевно, мозгоправ мав рацію.
— Покликати лікаря? — стурбовано поправляє мені подушки.
Від цього вони стають ще більш незручними. Але не засмучувати ж подругу. Вона старалася.
— Я просто втомилася трохи. Мені треба подумати.
Не хочу ображати. Але очі заплющуються самі собою.
Коли відкриваю їх знову, Вероніки вже немає. За вікном сутінки. На стільці мій незмінний страж. Толік. Голова опущена, ноги широко розставлені, руки зчепив у замок. 
Хочу відкрити рот, щоб прогнати його. Але в грудях болісно щемить. Він не виглядає щасливим ошукачем, брехуном-тріумфатором. Швидше, побитим собакою. Та й що йому за користь і радість носитися з по суті двома дітьми. Цілком може знайти собі іншу, здорову жінку, яка із задоволенням буде возитися з його донькою. Для тієї, іншої, це ж не дочка коханки. А дочка колишньої.
Раптом усвідомлюю — у мене тепер зовсім інше життя. Що як у новому житті подивитися на це так само? Ніби це дочка колишньої. Вона була до мене сьогоднішньої. 
Самообман, звісно. Повинна сердитися на нього. Можливо, навіть ненавидіти. Але ж чомусь я не йшла від нього цілий рік до аварії, коли дізналася про зраду.
— Забери мене додому, — видаю замість усіх заготовлених слів.
Мій здивований погляд зустрічається з його збентеженим, коли він підкидає голову.
— Ти... впевнена? — з таємною надією уточнює.
Я бачу, як уже запустився механізм планування. Подумки він уже везе мене додому. Закриває всі медичні питання. Він це вміє.
Тепер я пізнаю його набагато краще. Немов шлюзи відкрилися, впускаючи одразу весь потік. Але це збиває мене з ніг, дезорієнтує.
Не знаю, чи зрозумів він, що тепер усе знаю. Але що я знаю? Це точно все, чи тільки те, що я готова була довірити подрузі? Мені здається важливим пригадати або хоча б заново дізнатися більше перед тим, як ухвалювати доленосні рішення. Я маю зрозуміти, що утримує чоловіка поруч. Це не може бути тільки відповідальність. Я не хочу в це вірити. Не хочу так думати.
І я починаю збиратися. Навмисно неквапливо. Мені раптом потрібно так багато часу, щоб зібрати два пакети моїх скромних пожитків. І стає так важко покинути ці гостинні стіни затишної темниці.
— Ми можемо їхати, — каже Толік, перебираючи пальцями лямки рюкзака.
П'ять днів пролетіли як одна мить. Ця мить пригнічувала, але щойно я зроблю крок із палати, зворотного шляху вже не буде. Я не зможу сховатися від реальності й уявити, що минуле можна скасувати або переписати. На таке безумство здатна тільки пам'ять.
Дитини немає вдома. Чоловік каже, що вона у його батьків. А де ж мої? Вони нічого не знають про лікарню? Їм байдуже? Хто з нас настільки поганий?
— Я не піду гуляти з нею! — чую власний голос, ледь торкнувшись вішалки.
Відсмикую руку, немов ужалена. Шалено витріщаюся на ні в чому не винний настінний гачок для верхнього одягу.
— Що я маю сказати сусідам? Звідки взяла дитину?
Димка розсіюється. Але фізично відчутний біль у грудях залишається. Зацькованим вовченям дивлюся на Толіка.
— Що таке, Кіро? — стривожено сідає переді мною, щоб допомогти зняти взуття. — Ти щось згадала?
— Голова паморочиться, — бурмочу, слухняно дозволяючи переодягнути мене в домашнє.
Я ще не готова до такого діалогу.
— Я постійно на роботі, — пояснює, трохи метушливо, піклуючись і готуючи легкий обід. — А ти ще не прийшла до тями. Лікар сказав, що малечі краще побути поки що під наглядом інших дорослих.
Цікаво, що відчувають її бабуся й дідусь з боку матері? Справжньої матері. Він заборонив їм бачитися з онукою чи приводить до них потайки від мене? Скільки пекельних душевних страждань навколо. Задихаюся від цього.
Мені треба прилягти. М'яке ліжко топить у вихорі спогадів, варто тільки торкнутися головою подушки. Калейдоскопом проносяться спершу палкі обійми, потім скандали, примирення, знову сварки, сон нарізно...
Мені потрібні сили. Для нового раунду боротьби із самою собою.
Щоб поїсти, потрібно сісти. Беруся за стіл. Відчуваю себе так, ніби мучить похмілля. Голова, як і раніше, часто гуде, зображення розпливається. Але я нізащо не зізнаюся в цьому лікарям. Мені потрібна правда. За будь-яку ціну. Інакше я зійду там з розуму.
— Матусю! А тато обіцяв, що ми підемо в парк... — весело щебече дитячий голосок у моїй голові.
Кухнею вихором проноситься володарка шикарного банта в тон платтячка. Чоловік із винуватою та запобігливою посмішкою дивиться на мене. Точнісінько так, як зараз.
— Ти згадала, — констатує, дивлячись у мої повні потрясіння очі.
Толік відкладає ополоник вбік. Бере стілець і сідає навпроти мене.
— Що саме ти згадала? — терпляче уточнює, подаючись корпусом уперед, ніби хоче зазирнути мені в саму душу.
— Усе. І нічого.
Він киває, немов зрозумів. Немов узагалі можна зрозуміти мій нинішній стан тому, хто ніколи не переживав подібного.
Треба було відразу попроситися додому. Одразу зателефонувати Вероніці. Тоді б я давно дізналася правду. І що? Була б готова до неї?
— У день аварії ми з тобою посварилися...
— Ти казав це.
— Ти поїхала до Вероніки. Сказала, що, найімовірніше, більше не повернешся.
— Я так вчинила? — здивовано відхиляюся.
Чомусь вчинок здається безглуздим зараз. Він м'яко, з розумінням, що добиває, посміхається.
— А дитина? З ким залишилася... Софія? — уперше вимовляю її ім'я.
Ще не надто впевнено, але воно більше не ріже слух.
— Зі мною, — усміхається беззлобно. — Ми залишилися вдома і вирішили терпляче чекати маму тут.
Ковтаю клубок, що підступив до горла. Ніжність, з якою він вимовляє прості слова, не передбачає сторонніх між нами. Але ж вони були! Це нікуди не подіти. Це не можна скасувати або виправити.
— Я могла не повернутися? — не надто в це вірю.
Толік задумливо хмуриться.
— Тоді б нам довелося одягатися та їхати слідом, — відповідає так просто, ніби іншого рішення й бути не могло.
Ми мовчимо. Тільки пильно дивимося одне на одного. Чіпляємося поглядами за знайомі риси облич. Як добре я знаю його! Він мені дорогий. Я ненавиджу його і не мислю життя без нього. Я сердита. До божевілля сердита. І тому хочу негайно обійняти його.
— Я винен, — просто і легко зривається з його губ. — І тоді. І тепер. Мені здавалося, що твоя втрата пам'яті — це дар долі. Другий шанс. Можливість почати спочатку...
— Коли-небудь я б згадала.
— Але це б уже не мало значення! — гаряче заперечує пошепки. — Ми знову стали б єдиним цілим, однією сім'єю.
— Хіба я — частина цієї родини? — з болючим сумнівом уточнюю, боячись почути відповідь.
— Ти центр її, наше серце.
Знову задихаюся. Від раптового звільнення. Не можу зробити глибокий вдих, бо не дихала надто довго. Цілий рік.
Я згадала. Я дізналася. Я зрозуміла. Але це більше не мої почуття. Вони залишилися до. 
— Пам'ять — дивовижна штука, — кажу приголомшено. — Якщо нав'язувати спогади ззовні, вони приживаються погано, але сама вона цілком може переконати людину повірити в щось інше. 
— Ти...
Киваю. Тому, що не знаю, як сформулювати це. Даю йому дозвіл на спробу? Даю такий дозвіл собі? До чогось готова? От і ні! Я ні до чого не готова, з того, що на мене, напевно, чекає. Але хочу спробувати. Хочу випробувати це знову. Бути необхідною їм обом. Відчувати їхні обійми. Сильних теплих долонь на моїй талії і крихітних рученят. Відчувати ніжність. Тепер не болючу. Тому, що я вижила в тій аварії, а біль помер.
— Я не зможу сама, — бурмочу крізь сльози полегшення.
Толік рвучко обіймає мене. Похитує, як маленьку. Цілує в маківку.
— Я поруч, кохана. Ми поруч.
Киваю йому. Мені страшно. Тому, що біль і образа можуть повернутися, якщо пам'ять вирішить вибухнути знову. Тому, що в мене може не вийти бути тією, кого вони чекають. Мені сумно. Від того, скільки брехні й болю навколо та всередині моєї сім'ї. Від того, що доведеться вивчати себе і близьких спочатку. Я щаслива. І цьому не потрібні пояснення. Просто тому, що я щаслива. Навіть якщо в мене нічого не вийде. Я спробую.