Крізь час і відстань

Ангеліна Кріхелі
Крізь час і відстань

Вітер пахне сіллю і минулим. Стою на березі, боса, як тоді, коли мені було шістнадцять. Холодна вода ліниво облизує пісок біля моїх ніг, але я не роблю крок назад. 
Десять років. Ціле життя. Дивно, як тягне людину на колишні місця. Немов затягує чарівною лійкою в незачинені двері минулого.
Тут усе змінилося. Колись табір шумів голосами, гітарними переборами, сміхом. Тепер — лише спустошені корпуси, вицвілі від сонця й часу. Дошки старого пірсу прогнили, ніби й він втомився чекати на тих, хто обіцяв повернутися. Я не обіцяла. Але повернулася, сама не знаю, навіщо. Брешу. 
Я теж змінилася. Дівчина з довгою косою, що біжить піском до вечірнього багаття, залишилася у чиємусь спогаді. Тепер волосся коротше, а дзеркало видає в очах більше втоми, ніж мрій. Серце давно привчила не чекати. Десять років тому я залишила всі свої мрії тут. За ними повернулася тепер. Щоб відпустити та йти далі. 
Кожен порив вітру приносить мені голоси минулого. Я ніби чую сміх Андрія, відчуваю його руку на своєму плечі. Відчуваю воду, що немов штовхає нас в обійми один одного. Їй це чудово вдалося. Заплющую очі, щоб не плакати.
Думала, що тут спогади відпустять мене. Побачу, як сильно все змінилося, що тут більше точно немає нас. Є тільки я, що стою біля моря, холодного, чужого, норовливого. Але я помилилася. Смуток огортає з новою силою, змушуючи солоні краплі мчати по щоках, щоб зірватися й доєднатися до морської безодні.
Десять років. Я говорила собі, що просто захотіла знову побачити море. Але тепер, стоячи тут, розуміла — справа не в морі. І навіть не в минулому. А в тому, що в мені все ще живе щось, що ані час, ані відстань не змогли стерти.
Катя каже, що за минуле тримається той, у кого немає сьогодення. У моє серце стукало стільки прекрасних за всіма параметрами чоловіків. А воно вперто відповідало всім, що абонент перебуває поза зоною дії мережі. На моїх очах десятки знайомих будували сім'ї, народжували, купували житло, транспорт, підіймалися кар'єрними сходами. Розлучалися, чого вже там. Такі теж є. А я завмерла в часі та просторі.
Ні, я успішна за соціальними мірками. І кар'єрне зростання є, звісно, за стільки років, і фінансова стабільність. Усе життя розкладене по поличках. Так ідеально, що аж нудить. А щоразу, коли чую схожий голос, сміх, обертаюся. Кручуся в натовпі, як дзиґа, в пошуках знайомого обличчя. Але його ніде немає і бути не може.
Десять років тому ми розлучилися тут, саме на цьому місці, обіцяючи писати одне одному, телефонувати. І неодмінно побачитися після випускних іспитів. Вирішили, що це стане нашим таємним місцем.
До його від'їзду за кордон ми й справді листувалися та зідзвонювалися досить часто. Потім і я вступила до університету. Не можу навіть до пуття відстежити, в який момент і чому перервалося наше спілкування. Схаменулася в метушні першого курсу навчання, написала. Номер недійсний. Ось так, без пояснень, прощань. Просто зник. Щоб продовжувати весь цей час переслідувати всюди.
Ну ось. Знову. Я не сплутаю його сміх і голос ні з чиїм іншим. Хіба що з власними фантазіями.
Гірко усміхнувшись, змахнула сльози й повернулася, щоб прямувати до свого будиночка. Очі застилає пелена. Дивлюся впритул на Андрія. Але це не може бути він, тому що перебуває зараз за океаном. Навряд чи став би, закінчивши там виш, повертатися на батьківщину.
Я з такими труднощами переконала нових власників колишнього табору здати мені той самий будиночок. А тепер Андрій стояв перед ним, розмахував руками, емоційно пояснюючи щось директору майбутньої бази. Сама історія начебто стирає гумкою наше минуле, натякаючи, що і мені пора йти до світлого майбутнього. Перезавантаження, правильно.
—    Ви не можете мені відмовити, бо у нас була з вами попередня домовленість! — емоційно жестикулюючи, вмовляє директора бази.
Будинки мають знести вже за кілька днів. Я потай навіть зраділа цьому. Мені стане нікуди повертатися. Тут буде щось зовсім інше, що більше не матиме до мене стосунку.
— Ви маєте зрозуміти, що домовленість — це не бронь із передоплатою,— стояв на своєму кремезний чоловік з обличчям, що лисніло від поту.
—    Щороку я приїжджаю сюди й оплачую своє перебування за прейскурантом готелю п'ять зірок. Це не вважається надійною бронню? — з легким англійським акцентом заперечив Андрій.
Вирішила, що почулося. Він приїжджає сюди щороку? Навіщо?!
—    Андрію? — питаю ледь не пошепки, неспроможна повірити.
Не зрозуміла навіть, як підійшла до них ближче.
Щастя. Біль. Смуток. Здивування. Коктейль із яскравих емоцій душить і заважає говорити виразно.
Він повільно повертається на звук мого голосу. На обличчі суміш захоплення й здивування. Невже радий мене бачити? Тоді чому пропав?
—    Настя? — уточнює очевидне, і ми обидва розпливаємося в дурнуватих усмішках впізнавання.
Краєм ока бачу, як він рукою буквально посуває нового голову бази. Той здивовано махає рукою в наш бік і качиною ходою шкандибає до адміністративного корпусу — такий собі курінь класу люкс.
—    Ти... Ти як тут опинився? — запитую з недовірою, коли він підходить ближче.
Андрій дивиться широко розплющеними очима. Ніби вбирає кожну деталь мого нового вигляду. Ну так, він же пам'ятає мене іншою. Серце солодко стиснулося з радощів. Я змінилася, але він упізнав.
Раптом замість відповіді робить кілька поривчастих кроків у мій бік і міцно притискає до себе. Немов боїться, що я зникну. Та що ти! Я сама боюся. А раптом це сон?
— Господи, — схвильовано шепоче в моє коротке волосся. — Я знайшов, ми встигли...
—    Що встигли, Андрюшо?— відгукуюся в напівзабутті від знемоги, що накотилася.
Тану в його руках, як плавлений сирок на спеці. Шукаю щокою його долоні, які блукають по мені, гарячково вивчаючи. Голодний, жадібний поцілунок змушує остаточно упевнитися в тому, що те, що відбувається, реальність. Але як це можливо?
Важко дихаючи, утикається чолом у мій лоб, не випускаючи моє обличчя з чаші своїх долонь.
— Щороку! Розумієш ти, Настя, every year... Я приїжджаю в це Богом забуте місце, щоб знайти тебе!
— Не може бути, — приголомшено хитаю головою.
— Я пообіцяв собі, що цей рік буде останнім, — не перестає говорити, обмацуючи мої плечі, руки, шию, щоб переконатися, що я нарешті тут. — Та ще й базу зібралися зносити. «Іншого шансу в тебе не буде, Ендрю, — сказав я собі. — І що ж? Доля зглянулася наді мною, над нами! — вигукує щасливо, хапаючи мене за руку й тягнучи знову до моря. — Якщо ти тут, значить, я мав рацію, я недаремно шукав тебе!
—    Шукав? — відчуваю себе папужкою, але не можу не перепитати.
Почуте занадто фантастичне, щоб бути правдою.
Андрій накидає мені на плечі свій піджак. Зовсім як тоді, бачить без слів, що я замерзла. А мені не холодно. Мене лихоманить від надлишку почуттів. Хочу притиснутися до нього всім тілом. І водночас дивитися не відриваючись. Увібрати в себе ще більше образів, звуків, запахів, дотиків. 
Адже він теж змінився. Погляд, хода, риси обличчя. Стиль. Змужнів, що й казати. Ось тільки жива міміка залишилася Андрюшина, неповторна.
—    Я нічого не розумію, — похитала головою, не розриваючи зорового контакту, боячись випустити його з поля зору й знову втратити.
Після такої зустрічі ще десять років розлуки, мабуть, не винесу.
—    Коли ми вступили, ти пам'ятаєш, про що домовилися?
Насупилася, намагаючись зрозуміти, яку саме нашу домовленість він пам'ятає. Але хіба його зникнення з усіх моїх радарів не означало, що обіцянки скасовано?
— Як же так, Настя, — з легким докором посміхається, теж не зводячи з мене очей. — Ми домовилися щоліта приїжджати сюди, щоб разом відпочити. Згадала?
—Т-так, — кивнула ошелешено, вмить червоніючи й відчуваючи себе винуватою. — Але почекай! — поспішила й з'ясувати, і виправдатися. — Ти пропав же першим! Я писала тобі, а номер...
—    Нісенітниця, — відмахнувся, відсторонюючись. — Я з головою поринув у перший семестр навчання, на новому місці було дуже важко. Дав і тобі час освоїтися. Нехай і в рідній країні, рідною мовою. Але і люди, і обстановка чужі. А потім у мене телефон вкрали...
У німому вигуку здивування прикрила рот долонею. Мені це навіть на думку не спало. Я ж вирішила, що просто охолонув до мене. Подумаєш, романтичне юнацьке захоплення на морі! Що воно може означати для юнака, який поїхав в іншу країну? Перед яким відкрилися зовсім інші можливості. Люди. Дівчата.
—    Я змушувала себе змиритися з тим, що ти забув. Що відмовився від нас, — вимовила приголомшено пошепки.
Тиша огорнула обох роздумами. Боже мій, ми втратили стільки часу! Ці десять років ми могли бути разом. Могли давно одружитися, народити дитину. І розлучитися?
Перед очима чомусь пронеслися саме такі варіанти доль знайомих пар. Що якби ми залишилися тоді разом і тепер не було б цієї чарівної зустрічі, цього трепету в грудях? Але ж натомість у нас були б десять років разом!
—    Чому ти не приїхав до мене? — запитала приглушено.— Я ж дала тобі адресу.
Усе ще не вірилося, що це правда. Такий жорстокий жарт долі. Так, він тут. Стоїть переді мною, як живий доказ вимовлених слів. Але тривоги й сумніви не полишають мене.
—     Твоя адреса була записана в моєму телефоні, — так само глухо відповів Андрій. — А я ніколи не був у тебе в гостях.
Ендрю. Він себе назвав саме так. Акцент, ім'я, стиль і манери. Він стоїть так близько й водночас перебуває так далеко від мене.
Я так безмежно зраділа зустрічі. Але що як він уже зовсім не та людина? Одна річ, коли ти проходиш шлях його трансформації разом із коханим, змінюєшся і сама теж. Зовсім інша — зустріти коханого через десять років зовсім іншою людиною. Кохаємо ми тепер одне одного чи плекаємо спогади одне про одного?
—    Послухай, але яка ж різниця, що сталося тоді! — вигукнув, пожвавлюючись, знову беручи мене за руки.
Мої сумніви розвіялися, відступили під натиском його ніжних дотиків. Бажаних, довгоочікуваних.
—    Головне, що доля зглянулася над нами. Але якщо ти не пам'ятала про цю обіцянку, вважала її скасованою, то як опинилася тут?
Зам'ялася, добираючи слова. Як йому сказати, що приїхала прощатися з власними почуттями, які не дають спокійно жити?
—    Хотіла... розібратися в собі, — промовчала не надто переконливо.— Тому, що всі ці роки теж любила тебе.
Глянула злякано, із сумнівом. Раптом говорити про кохання зараз недоречно. Але ні, Андрій розтягнув губи в щасливій усмішці. Очі його засяяли. Тільки десь у глибині причаїлася печаль. Вона метушилася в клітці сумнівів, замкнена глибоко у свідомості, занадто далеко від мене.
— Я бачу тільки одну проблему, — промуркотів, схиляючись наді мною.— Новий власник відмовляється здати мені цю халупу...
— Тому, що вже здав її мені, — прошепотіла, проводячи щокою по його щоці, наче кішка, що лащиться до господаря.
—    Тоді чого ми чекаємо? Ходімо швидше! Ти замерзла, вечір якийсь холодний, — мій захисник так сердито глянув на похмуре вечірнє небо, ніби збирався викликати його на дуель, якщо посміє образити мене.
Той самий будиночок зустрів нас тишею запустіння. Дерев'яні мостини натужно скрипнули під ногами, сповіщаючи, що десять років не такий уже й малий термін навіть для них. Грюкнула незачинена кватирка. Ми обоє здригнулися від несподіванки. Здається, навіть моя ще нерозібрана валіза підскочила на місці, захоплена зненацька.
—    Поїхали, — рішуче скомандував коханий, хапаючи мій багаж, потім мою руку й тягнучи геть зі старого будиночка, геть із минулого. Навіщо нам минуле, якщо є сьогодення? Виходить, Катя мала рацію. Молодша сестричка взагалі напрочуд часто буває права.
— Зачекай! Куди ми? — останнє слово бальзамом омило серце, яке так довго страждало.
—    У нормальний готель. Де є нормальний душ, тепло, кондиціонер, і... Настя, в таких умовах жити не можна.
Категоричність його тверджень змусила мене поїжитися. Моя орендована квартира, звісно, краща за цей будиночок під знесення. Але Андрій явно має набагато кращі умови для життя. Чи не здасться моє життя йому убогим?
— Але ж ти жив тут... дев'ять років, — заперечила, відчуваючи незручність.
— Настюшо, — так різко зупинився, що я із задоволенням впечаталася носом йому в груди. — Я жив тут заради зустрічі з тобою. Щоб не пропустити тебе. Раптом ти приїдеш на наше місце, а мене тут немає. Але тепер, коли ми разом, немає сенсу так знущатися з нас.
Ідеальна англійська відчинила Андрію, а з ним і мені, двері в розкішний номер під зав'язку забитого готелю на березі моря. Усі номери зайняті. Але для іноземців пошукаємо вільний. З парою зелених папірців знайдемо набагато швидше. Незатишно поїжившись, слухняно йшла за чоловіком, яким марила (подумати тільки!) десять років.
За вечерею при свічках просто в номері я постійно дивилася в його очі. Вони то вабили, то здавалися найріднішими на світі, то лякали — здавалися незнайомими. Вкотре переконалася, що гроші здатні творити дива. В умілих руках, зрозуміло. А кажуть, що за гроші щастя не купиш... Зручність, задоволення, радість — усе, що потрібно для посмішки дорогої тобі людини. А хіба посмішки коханих— це не щастя?
—    Усе думаю, як так вийшло, що ми промучилися в розлуці цілих десять років, і тільки тепер доля змилостивилася над нами,— з теплотою в голосі промовив мій довгоочікуваний коханий.
Серце плавилося, як віск на романтичних свічках, що стояли переді мною на невеликому овальному столику. Затискач у грудях відпустив. Тепер можу вільно дихати. Емоційна втома багатьох років накотилася раптово, хилячи в сон. Разом із нею прийшло й усвідомлення.
— Я ніяк не могла відпустити наше минуле,— зізналася неголосно.— Думала ж, що ти мене кинув. Але все одно не могла йти далі, без тебе не могла. Тепер я бачу, у чому річ.
— Поділися, — з цікавістю вирівнявся, ніби готувався почути головну таємницю Всесвіту.
—    Коли ми були маленькими, років у три-чотири, батьки не давали нам сірники, не дозволяли самим розводити вогонь. Але нам так хотілося. Адже світ такий прекрасний, ми все можемо самі. Думаємо, що можемо.
Андрій тепло усміхнувся, очевидно, згадуючи своє дитинство.
—    Потім, до восьми чи десяти років, у кого як, ми розводимо вогонь під контролем батьків. Але фиркаємо на них. Вони заважають почуватися суперменами. Безпека навіть на думку не спадає. Адже ми впевнені, що вже дорослі й точно можемо все.
Він насупився. Я виразно бачила за його виразом очей, що в пам'яті проноситься те, про що говорю.
— У дорослі роки нам смішно згадувати себе чотирирічними чи десятирічними. Тепер-то ми точно осягнули таємниці світобудови й готові керувати вогнем, не те, що розводити його. Але варто замріятися біля плити, і ось уже опік.
— Ти до чого це? — невдоволено насупився, беручи мене за руку.
— До того, що тільки в зрілості точно знаємо, як поводитися з вогнем, але й тоді примудряємося потрапити в нехороші ситуації. Через необережність, неуважність, від втоми. Та хіба мало яка причина! І зрілість у кожного в різному віці настає.
— І?
—     І любов — це як вогонь. А Всесвіт, як наші батьки. Тоді він вирішив, що ми ще надто малі, — вимовила проникливо й зачаїлася.
Це відкриття ошелешило мене. Але я дивилася в очі коханого чоловіка і не бачила бажаного глибинного розуміння. Можливо, просто неправильно висловилася?
— Пф, дурниця,— хмикнув він. — Sorry, Настя. Але ти говориш щось дивне.
—    Справді? — трохи ображено перепитала.
Може, він і має рацію. Мене просто на лірику, поетичність потягнуло.
—    Скажи, а ти ще граєш на гітарі? — вирішивши перевести тему, запитала.
Андрій скривився.
— Настюша, ми ж уже давно не діти. Навіть твій Всесвіт, як ти кажеш, нарешті помітив це.
— Не діти, — китайським бовванцем кивнула я.
—    Іди до мене, — потягнув до себе за руку, допомагаючи пересісти до нього на коліна.
Несподівано охопила боязкість. Що це я роблю? Адже нічого не знаю про нього теперішнього, а він про мене. Чомусь тоді, підхльостувані хвилями, ми цілувалися, як божевільні. І ніщо не мало значення. Що тепер змінилося?
—    Так за тобою сумував, — стогнав над моїм вухом.
Мурашки пробіглися по шкірі. Передчуття. Збудження. Його і моє. Змішані в один гримучий коктейль. П'янка настоянка з десятирічною витримкою вдарила в голову миттєво.
Дотики. Легкі й ті, що мнуть плоть. Губи. Всюди й ніде. Невловною хмарою блаженства. Тану. Невблаганно, добровільно, з насолодою.
—    За три дні я маю виїхати, — приголомшив спокійним тоном удава, граючись пальцями з моєю рукою, високо піднятою догори.
Казково м'яке ліжко приховало кожен рух, кожен стогін, кожен подих. О так, зрілі почуття куди яскравіші за юну впевненість про обізнаність. 
—    Чому їдеш? — насупилася.
Рука ніби закостеніла. Хоча за мить до цього ніжно пестилася до його широкої долоні з красивими, доглянутими нігтями.
— Бо там мій дім, — легко повів плечем, від чого моя голова сіпнулася, лежачи на його грудях.
—    А як же?..
Хотіла запитати «як же ми», але запитання застрягло в горлі грудкою. Хіба він не ясно окреслив свої плани на майбутнє щойно? На що я, наївна дурепа, сподівалася?
— Настя, я їду додому робити тобі виклик, як годиться. Ти зможеш спокійно оформити всі документи, закрити тут свої справи, приїхати до мене. Гроші на оформлення я, зрозуміло, залишу.
— Приїхати? — перепитала глухо.
— Ну, звісно.
— Але... що я буду там робити?
— Як що? — він підвівся на лікті, здивовано дивлячись на мене зверху вниз.
— Ким я там буду? — перепитала в страху перед можливим майбутнім.
Теж підвелася, щоб дивитися йому прямо в очі. Чомусь страшенно не хотілося бути внизу. Тільки не в цей момент. Мої бажання теж мають значення.
— Моєю дружиною, зрозуміло, — усміхнувся Андрій.
Мені здавалося, що приїжджаючи десять років на батьківщину в надії зустріти мене в обумовленому місці, пропозицію роблять не так буденно. А як? З пафосом, на одному коліні? Дурниці. Головне — наші почуття, що пройшли крізь час та відстань.
— Я...— розгубилася на мить.
Прямого запитання про весілля не було. Як відповісти?
— У мене там будинок. Зараз покажу тобі, — жваво схопився з ліжка.
Голим прошльопав до кинутого на підлозі одягу. Покопався й вивудив із кишені свій айфон.
— Ось, дивись, — швидко клацнув по екрану, торкнувшись пальцем для розблокування.
А я могла дивитися тільки на нього. Мені байдуже, в якому будинку довелося б із ним жити. Але яка роль уготована мені в чужій країні? Мову знаю на шкільному рівні, звичаї, традиції, закони, правила мені не знайомі й здаються глибоко чужими, далекими моїй душі. Але якщо я відмовлюся, він поїде. Як я буду без нього тепер? Тоді вважала, що він мене кинув. Тепер винуватицею розриву стану я. Подвійний біль зжере мене заразом із совістю, гризучи за можливо зруйноване щастя.
Я не можу просити його залишитися тут. Цілком очевидно, що там він успішний, досяг чогось суттєвого. Мигцем глянула на фото. Будинок гарний. Великий. Зі смаком обставлений. Порожній.
Він щороку витрачав тисячі в іноземній валюті, щоб прилетіти в пошуках мене. Жив у вбогому будиночку, щоб не пропустити мою появу на березі нашого з ним моря. Знайшовши мене, оточив турботою й увагою. Невже я настільки невдячна, щоб не відплатити йому настільки ж яскравою любов'ю?
— Як же робота? — мляво запитала, перебиваючи його жвавий монолог про умови проживання та отримання грін-карти.
— Робота? — здивовано повторив коханий, змахнувши чийсь дзвінок, і прибираючи телефон убік, щоб знову дивитися мені в очі. — Яка робота, darling?
— Будь ласка, говори зі мною нашою мовою,— попросила, поморщившись.
— Але ж ти розумієш. У чому проблема? — здивувався Андрій. — Підеш там на курси, тобі підтягнуть розмовну і зможеш працювати. Якщо так уже сильно хочеться, — з відчуттям власної переваги усміхнувся, притягуючи мене до себе. — Ти турбуєшся про дурниці. Головне ж, що ми знайшли одне одного, що ми тепер разом.
Загублено кивнула, слухаючи його й обіймаючи.
Що мене тримає в рідному місті, в рідній країні? Повітря, зірки, земля, знайомі стіни з дешевим косметичним ремонтом в орендованій квартирі? Хіба там не такі самі зірки й земля? Робота? Так, вона непогана. Але невже я не опаную мову, щоб знайти й там не гіршу? Батьки зможуть приїжджати в гості. Зрештою, я зможу нормально допомагати їм, а не віддирати від серця копійки, бо їм до пенсії бракує стажу, то мусять працювати навіть глибоко у віці. Суцільні плюси, куди не глянь. Чому тоді нудно стало?
— Ти... кличеш мене заміж?
— А на що ще це схоже, Настюшо? — засміявся Андрій, відсторонюючи мене для поцілунку. Грайливого і легкого, як його ставлення до життя. — Давай у душ і спати. Завтра поїдемо дізнаватися в посольстві, які документи будуть потрібні.
Він виголосив план як щось вирішене. Але тут мене стукнуло чергове осяяння.
— Андрюшо, а що б ти робив, якби й цього року ми не зустрілися? Адже ми обидва, по суті, приїхали прощатися з минулим. І раптом знайшли його. Коли вже зневірилися. Яка підступна доля. Що довше б'єшся над бажаним, то менше отримуєш. Але варто налаштуватися відпустити мрію, як вона тут, у твоїх руках.
— О так, — із задоволенням стиснув мене міцними долонями, — вона в моїх руках.
— Я серйозно, — сором'язливо посміхнулася, ухиляючись від грайливих пестощів, що загрожували перерости в другий раунд.
— Не знаю, що тобі сказати, — ставши серйознішим, відповів, спрямовуючи погляд у вікно, поверх моєї голови. — Я розумів, що так може бути. Але намагався не думати, не будувати плани... у яких немає тебе. А ти? — раптом глянув яструбиним поглядом, вимогливо, наполегливо.
Що б для мене змінилося, відпусти я минуле сьогодні? Смішно навіть. Можна подумати, можна змусити серце не відчувати. Думки — так, вони схильні до впливу, переконання. А якщо працювати дуже багато, думати взагалі ніколи. Але серце впертий союзник, який частіше виступає ворогом.
— Я не знаю. Мені було занадто важко й боляче весь цей час...
— Напевно ж хтось все одно був за цей час? — запитав із натиском.
Здивовано підняла голову. Про що це він? Як міг у мене хтось бути, коли мої почуття цілком належали йому. Хтось намагався бути, але далі побачення в кафе ніщо не заходило. Відчувала себе зрадницею. Розуміла, що нерозумно. Адже він добровільно зник із мого життя. Я так думала. До цього дня. І при цьому все ж зберігала йому вірність. Навіщо? Можливо, тільки для того, щоб сьогодні дивитися йому в очі відкрито, не криючись?
— Та годі...— приголомшено протягнув Андрій, зрозумівши з мого виразу обличчя, як йшли справи десять років поспіль.
У грудях боляче дряпнуло. Якщо він так здивований цим фактом, то сам...
Стрімко схилився до мене, відволікаючи від роздумів поцілунком. Захопленим, задоволеним, не менш жадібним, ніж перші цього вечора.
А що буде, якщо там, в іншій країні, він раптом до мене охолоне? Я залишуся зовсім одна? Промайнула злякано думка, і тут же зникла під тиском уваги до округлостей моєї фігури. Що я, доросла жінка, не впораюся, чи що? Але якщо не спробую, буду все життя шкодувати. Кажуть же, краще зробити і шкодувати, ніж не зробити й шкодувати.
Налаштована рішуче, бездумно поринула у вир пристрасті, що накрила обох.
— Оnе voice message, — встряв в інтимний момент піку насолоди механічний голос. Потім пішов цілком живий, жіночий:— Andrew, чому ти не відповідаєш, коли я дзвоню? — і коротке, грайливе:— I'm already here.
Голос прорізався в мою затуманену свідомість. Спершу нечітко. Але словничок, який перегортав мозок, так голосно шелестів сторінками, що мимоволі випала в осад, зрозумівши, що саме почула. Пролетівши тисячі кілометрів з осягнутої висоти блаженства, боляче вдарилася об тверду поверхню реальності. 
— Андрію...— задихаючись одночасно від руху, бурхливих емоцій і неймовірного здивування, запитала.
Він махнув рукою, ніби мова про щось неважливе. Скинув телефон із тумбочки на підлогу, навіть не глянувши на дисплей. Але я встигла побачити вхідний дзвінок у беззвучному режимі. І фото дівчини, яка дзвонила йому.
Немов холодною водою облили. Він ще єдине ціле зі мною, а я вже нічого не відчуваю. Замерзла. В одну секунду.
— Ну давай, Настя, — у пориві пристрасті шепоче коханий.
А я дивлюся на нього приголомшено, неспроможна поворухнутися.
— Хто це?
— От же ж! — вигукує обурено, підхоплюючись із ліжка і сповнений невдоволення вирушає в душ.
— От же ж...— розгублено повторюю, дивлячись йому в спину очима, повними сліз.
Звішуюся з ліжка й тупо дивлюся на екран. Наполеглива дамочка. Усе дзвонить і дзвонить. 
Вона сказала в голосовому повідомленні, що вже тут. Де саме тут? Він приїхав не один? Все вірно. Його запитання, яке здалося мені дивним і цілком логічним для фізично здорового чоловіка. Його слова про те, що приїхав востаннє. Як і я. Прощатися з мрією, з минулими почуттями. Для чого? Ну логічно ж! Для нових стосунків. Дурепа. Ледь не завила від відчаю й усвідомлення власної дурості. Попливла, як шоколад улітку. А він прощатися приїхав. Стоп! Але ж щойно заміж кликав. Ну як кликав? Радше ставив перед фактом. Тим паче. 
— Хто така Саманта? — зустріла його з душу у всеозброєнні — переборовши шок, натягнула халат хоча б і сіла на ліжку.
— Ти лазила в моєму телефоні? — невдоволено запитав, прямуючи до мене.
Нахилився, щоб підняти телефон.
— А треба було?— хмикнула ображено.
— Могла б і просто запитати, — вкотре змахнув дзвінок, як набридливу муху.
— Я й запитую. Хто така Саманта?
— Знайома, — надто довго подумав перед відповіддю.
— Наскільки з тобою знайома? — не втрималася від шпильки.
Він роздратовано скуйовдив мокре волосся. Став мовчки одягатися.
— Що ти хочеш почути, Настя? Що десять років я вів чернечий спосіб життя?
— Боже упаси, — буркнула глузливо. — Для лицаря немає гіршого прокляття, ніж затуплений клинок.
Бог знає звідки взяла цей пишномовний склад. Як траплялося щоразу, коли хвилювалася. 
— Злий жарт.
— Чому ж? Я зараз повною мірою відчула, насолодилася твоєю гарною формою. У цьому сенсі. Навичку непогано прокачав.
Навіщо тисну на хворий мозоль? Того, нашого з ним літа, ми обидва ще були незаймані. Сором'язливі, юні, ті, хто мало що розуміє, але пристрасно бажає перейти заборонену межу. Удвох.
— Вона — моя дівчина, — зле гаркнув у мій бік, спровокований шпилькою.
— Зрозуміло, — відгукнулася пониклим голосом, кидаючи голову на груди, щоб не бачив, як мені боляче.
— Що тобі зрозуміло? — розлютився Андрій, беручись міряти номер кроками. — Я десять років повертався в минуле! Щоб знайти тебе! — ткнув пальцем у мій бік так, що я здригнулася, як від удару. — Цього року, так, я приїхав відпустити тебе! І раптом знайшов!
— Я розумію, — спробувала зупинити його, щоб не переходити й далі в болючу для обох площину.
Але, здається, відпустити йому набагато легше, висловившись. А мені?
— Ти? — зле усміхнувся Андрій, у якому я вже майже не впізнавала коханого хлопчиська з юності. — Як ти можеш розуміти, якщо тоді одразу здалася? Ти хоча б намагалася знайти мене? — вимогливо запитав.
— Як? — тут уже розлютилася і я. — Абонент більше не абонент. Ти в іншій країні, і я не знаю навіть, у якому саме штаті, місті, як там у тебе все влаштовано. Мої батьки не багаті, я не працюю, ще й намагаюся виживати на стипендію. Явно не можу купити квиток і вирушити по білому світу розшукувати тебе! Що ти пропонуєш мені робити?
Він помітно зменшив оберти, розгублено дивлячись на мене після сказаного.
— Ти могла запитати спільних знайомих... — промимрив, намагаючись тримати далі лінію оборони.
— Я запитала! Я всіх запитала! — тепер уже я перейшла в наступ.— І знаєш, що вони мені відповіли? — сердито примружившись, запитала. — Вони сказали, що в тебе все чудово, і ти щасливий, — припечатала.
Він важко плюхнувся в крісло навпроти ліжка. Недоїдена вечеря маячила перед очима, як незавершена розмова.
— А новий номер?— зовсім уже тихо запитав.
Хмикнувши з гіркотою, мовчки втупилася на нього.
— Невже ніхто не дав тобі мій новий номер?
— Можливо, назвеш, у кого ще він був, крім твоєї подружки Саманти? — поцікавилася єхидно.
Андрій зацьковано глянув на мене. Очі гарячково забігали. Він згадував. Деталі, яким тоді ніхто з нас не надав значення.
— Я ж дзвонив хлопцям. Кілька разів... О Боже, — застогнав, закриваючи обличчя долонями. — Я дзвонив із тимчасового номера і від хлопців, поки купив свій. Боже мій...
З виглядом найнещаснішого у світі переможця я сіла на край ліжка, навпроти Андрія.
— Виходить, це я? Я все зруйнував?
— Швидше наші батьки, — майже байдуже знизала плечима, похитуючи ногою, закинутою на ногу.
— До чого тут вони?
— Всесвіт, — пояснила я. — Він вирішив, що його дітки не готові до серйозних почуттів і потребують перевірки.
— Знову ти за своє, — відмахнувся.
Встаючи з ліжка, вже розуміла, яке рішення буде правильним. Якщо ця Саманта десь тут, найкраще, що я можу зробити — негайно забратися геть. І вважати, що з минулим попрощалася й відпустила. 
Гіркі сльози образи накотили знову. На нього. На себе. Більше на себе. 
— Куди ти зібралася? — схопився, помітивши мої збори.
— Це ж очевидно, — відповіла не обертаючись. — Звільняти місце твоєму майбутньому.
— Але моє майбутнє — ти!
— І тому ти привіз сюди цю Саманту? — схлипнула, коли повернув до себе силою.
— Я думав, що вже не знайду тебе, — заперечив, намагаючись притиснути до себе.
Але я вперто видиралася з його рук. Тікала від самої себе.
— Послухай, нумо чинити як дорослі розумні люди, — намагаючись вмовляти, міцно тримав мене за лікті.
Здивовано глянула на нього крізь сльози.
— Ми обидва якось жили ці роки...
Спробувала заперечити, але він відкинув непромовлені слова.
— Не кажи, що нікого не було. Нізащо не повірю. Ти занадто гарна, щоб бути сама.
— Але...
— У мене теж були подружки, звісно, — продовжив наполегливо.— Але вони нічого для мене не значать. Я шукав тебе весь цей час!
Оторопіло дивилася на нього, розуміючи, що навіть сльози здивовано відступили. Як це можливо: люблю одну і спати з іншими? Де це вкладається в голові? Як це допускає вірний страж кохання — серце? Чи, можливо, я боягузка, боялася реального життя, ховалася за спогади? Точно! У цьому вся справа. Я ховалася за ним від реальності. А тепер дивлюся на фактично незнайомого чоловіка і не розумію, що роблю тут, навіщо застрягла в минулому?
— Настя? — злякано покликав, насторожено стежачи за моїм поглядом.
— Відкрий негайно! — пролунав вимогливий крик з іншого боку дверей чистою англійською.
Прості фрази шкільного рівня я в змозі зрозуміти без послуг перекладача. Емоції ошуканої жінки — тим більше.
— Іди, — кивнула в бік дверей.
Розуміючи, що від неминучого сховатися вже не встигну, опустилася на розбурхане минулим білосніжне ліжко. Втомлено подивилася Андрію вслід.
Тієї ж секунди в номер фурією увірвалася рівномірно засмагла не особливо приваблива, але вельми доглянута дівчина. Молодша за Андрія. Я усміхнулася.
— Ти казав, що їдеш по роботі! — гнівно, ображено вигукнула Саманта.
Вдруге за вечір у мій бік тикали пальцем. Тільки тепер хотілося сміятися. Водевіль та й годі.
— Ти їхав до неї?
І Андрій, головне, стоїть, мнеться. Але ж щойно так складно говорив мені про кохання.
— Весь цей час ти їздив до неї?
— Хвилиночку! — тут уже я не витримала, подала голос. — Переведи їй. Але врахуй, переклад я зрозумію, хоч сама не можу сказати. 
— Та зрозумів я... — з обличчям мученика відповів Андрій.
— Ендрю, що вона каже? — насторожено примружилася та, що прийшла.
— Я люблю її, — видав Андрій, приголомшивши такою заявою одночасно нас обох.
Ми переглянулися недовірливо, оцінюючи. Знову втупилися на нього.
— Я казав тобі, що кохаю іншу, коли ми познайомилися.
— Але ти покликав мене заміж! — у справедливому гніві скрикнула Саманта.
— Як? І її теж? — не втрималася від сміху.
Між сльозами й сміхом обрала останнє. Наревтися вдосталь встигну після остаточного розставання.
— Настя, не починай, — буркнув Андрій.
— Ендрю? — бідолаха ледве встигала переводити погляд із нього на мене й назад.
Коцюрбить його ім'я в такому варіанті. 
— Скажи їй, що я не знала про неї. П'ять хвилин тому, — постаралася якомога м'якше попросити.
— Ти не повинна виправдовуватися, — насупився він. — Ти ні в чому не винна перед нею.
— Скажи їй. Інакше дістану телефон і почну перекладати з програмою. Довгу полум'яну промову.
Злякавшись моєї обіцянки, слухняно кивнув. Почав лепетати щось англійською. Я не вслухалася. Треба йти. Тому, що довго мої посмішки не протримаються. А плакати перед ликом минулого я не стану.
Вирази обличчя дівчини змінювалися, як картинки в калейдоскопі, що шалено обертається, — від недовіри до співчуття. Ну ось, ще не вистачало обійнятися й заридати посеред готельного номера. А я можу.
— Як ти мене знайшла? — несподівано запитав Андрій.
З чого стало зрозуміло, що підлості заздалегідь не планував. Адреси їй не давав.
Саманта підняла руку з телефоном і активувала екран. Дві пари очей шоковано втупилися в запущену програму відстеження абонента за номером телефону. Серйозно?! Ось прям зовсім йому не заздрю, коли вони одружаться. Довіра вісімдесятого рівня, нічого сказати.
— Саманта, — загрозливо насуваючись на неї, стиснув кулаки в безсилій злобі.
— Але ж я мала рацію,— злякано звизгнула та.
Я сама не зрозуміла, як опинилася між ними, ставши на захист обдуреної дівчини.
— Ти ж не вдариш її, вірно? — запитала загрозливо пошепки. 
Внутрішньо стиснулася. Що, якщо саме зараз відкриються в ньому грані, яких не помічав мій закоханий погляд раніше?
Озирнулася на Саманту. Та дивилася на мене з неприхованим шоком. Андрій — несподівано захоплено.
Потім безцеремонно згріб мене в оберемок, притискаючи до себе, і разом зі мною роблячи крок убік. Дівчина проводила нас засмученим поглядом усвідомлення свого програшу.
— Я сказав тобі, що питання весілля обговоримо, коли я повернуся, — твердо вимовив Андрій, не залишаючи сумнівів у чесності сказаного. — Сказав, що це станеться, якщо я повернуся один.
Дихати вже нічим. Але нехай тільки не відпускає.
— Мені шкода, що ти відчуваєш біль, — не шкодуючи насправді, продовжував він. — Але я б повернувся і завершив наші стосунки нормально, друзями. Якби ти дала таку можливість, — розчаровано хмикнув, вдаривши цим болючіше, ніж міг би криком. 
Так ось чому хотів поїхати спершу сам!
— Це не моя вина, — повторив, Саманта стиснулася, винувато дивлячись на нього з-під чола. — Я попереджав тебе, що серце зайняте. Не кликав заміж. Ти пропонувала, наполягала одружитися. Не ставив тобі програми стеження за мною. Не замовляв квиток на літак сюди для тебе...
— Але я кохаю тебе! — вигукнула, відчайдушно борючись за серце чоловіка.
— А я кохаю її, — чітко, лаконічно й безповоротно постановив Андрій.
Потім опустив голову, глянувши на мене красномовно.
— Можливо, якби не ця ситуація, я б не зрозумів цього. Сумнівався потім, у майбутньому. Тепер я знаю, що ти поїдеш зі мною. Одразу.
— Я стану там ніким! — палко заперечила, вміщуючи в чотири слова всі свої побоювання.
Думала, зараз відповість, що й тут я хто взагалі? Це було б правдою частково, якщо вже дивитися в розмах цілого міста, країни. Крихітний шурупчик у величезній махині, яка рухається, пожираючи все навколо заради власного існування.
— Ти продовжиш там бути моєю коханою, — понизивши голос до інтимного шепоту, відповів.
Ніби забув про присутність Саманти. Я зачаровано дивилася на нього, не кліпаючи й боячись повірити своєму щастю. От тільки тінню по совісті тупцювала ця дівчина, у якої я щастя забираю. Але чи є в тому моя провина? Я не кликала її в життя Андрія. Але ж він впустив. Усе логічно, правильно. Адже життя тривало. Але чи зможу я це ігнорувати потім, ставши його дружиною? Чи вистачить мені мудрості або дурості для цього?
— Ендрю!— голосно схлипнувши, дівчина закрила обличчя руками.
Але не втекла. Натомість розмазала однією рукою туш по обличчю, іншою почала копирсатися у своїй сумочці. Валіза, напевно, на ресепшені залишилася. Боже, про що я думаю в такий момент?
Серце неприємно застукало в нехорошому передчутті.
Зло глянула на мене, з неприхованим відчаєм.
Я відчула себе під надійним захистом непохитного у своєму рішенні чоловіка.
Наступної миті панянка з переможним виразом обличчя витягла з сумки щось маленьке. Біле. Тонке. Серце здригнулося в переляканому впізнаванні.
— Я приїхала по тебе тому, що... ось.
Із цими словами простягнула йому неабияк смугастий тест на вагітність.
Мабуть, що в мене двоїться в очах від того, як сильно обіймає коханий. Гаразд, згодна, маячню я зморозила про Всесвіт і сірники. Тому, що зараз у мене жодного пояснення тому, що відбувається, немає.
— Ти брешеш, — незворушно вимовив Андрій.
Я здригнулася.
— Але...— спробувала встряти.
Він відчутно стиснув мене й відпустив, даючи зітхнути. Зрозуміла, не втручаюся. Але якщо вона справді вагітна, я нізащо не зможу жити з ним, знаючи, що десь росте без батька малюк.
— Ми вже проходили з тобою це. Минулого разу. Коли ти почала говорити про весілля, — хмикнув недовірливо.
Вона зніяковіло переступила з ноги на ногу. Як тільки не втомилася стояти на таких підборах?
— Тоді тест просто помилився, — пролепетала винувато. — Так буває. Але зараз я зробила їх багато! Щоб напевно!
Квапливо витягла цілу жменю смугастих папірців. Та годі! Ось це наполегливість.
— Навіть якщо так, — похитнувшись на секунду, продовжив, — я не відмовлюся від дитини. Але маю право на власне щастя.
— Про що ти говориш узагалі? — приголомшено прошепотіла я, уявивши на місці Саманти себе. 
Якщо зміг з однією так вчинити, зможе й з іншою. 
— Пропонуєш мені одружитися з нелюбою жінкою заради малюка, а потім розлучитися? Тому, що не кохаю. Думаєш, так для дитини буде краще? — скептично поцікавився.
Я й гадки не маю, як у цій ситуації буде краще і кому конкретно. Але так точно не має бути. Це неправильно. Усе взагалі неправильно. І тільки тому, що двоє мрійливих ідіотів ніяк не могли відпустити своє минуле. Чи ні? Чи тому, що інші влазили між нами?
Сумніваючись, мовчки чекала розв'язання конфлікту, що виник. Моє минуле і тепер уже теперішнє — Андрій. Але Саманта — його минуле. Дивно тільки, як у ньому вміщалися все ж таки не одна, а одразу дві жінки. Дивно і боляче.
— Чудово! — раптом сказав енергійно, струшуючи головою.
Подивився на мене так ображено. Ніби я мала вірити йому, а не жмені смугастих тестів перед моїм носом.
— Я йду до аптеки.
— До аптеки? — одноголосно запитали ми.
— До аптеки. Думаю, якась ще працює в цей час, — глянув на наручний годинник. — І тести там напевно є.
— А...
Я що, повинна буду залишитися з нею наодинці? У тій країні так чинять?
Судячи з незворушного обличчя Саманти, все окей. Але не мені.
Проте Андрій квапливо взяв зі столу свій гаманець і вийшов.
— Ти не отримаєш його, — зле прошипіла суперниця, звертаючи всю свою увагу на мене.
— Ай донт андестенд ю. Донт спік інгліш, — розвела руками, судомно розмірковуючи, як поводитися в такій ситуації.
Що там вона ще говорила, я не слухала, гарячково поглядаючи на годинник і рахуючи в розумі секунди. Обираючи вірити одній людині, не можна пускати у свідомість сумніви, посіяні іншою. Ось дочекаюся його, нехай і вирішує, як бути.
Андрій повернувся напрочуд швидко. Не минуло й десяти хвилин. Посміхнувся, що на ресепшені є все. Напевно, тут такі сцени — не рідкість. З огляду на обставини, жарт не вдався.
Ошелешену Саманту відправив у туалет, заздалегідь відібравши сумочку й вивернувши кишені.
Варто було нам залишитися наодинці, як приклав вказівний палець до губ, старанно слухаючи, що відбувається за дверима до вбиральні.
— Ти що, підслуховуєш? Це? — приголомшено прошепотіла.
— Минулого разу для бесіди про весілля, вона змусила пісяти на тест породіллю в консультації.
Остовпівши від подиву, перевела погляд з Андрія на двері в туалет. Питання залишилося тільки одне: навіщо тривали потім ці божевільні стосунки? І знову стало боляче. Стосунки. От треба було і мені з кимось зустрічатися. Не так би прикро було тепер. Ні, не змогла б...
Судячи зі звуків у «кабінеті замисленості», план просувався не так гладко, як задумала «наречена». Андрій усміхнувся, розслаблено зітхнув і сів на ліжко.
Смикнув мене за руку. Сіла поруч. Сидимо, чекаємо.
Коли двері з гуркотом відчинилися, я здригнулася. Андрій зустрів її спокійною, трохи іронічною посмішкою.
— Що таке, люба? — поцікавився, немов уточнював, яка сьогодні погода.
— Ти... ти ще пошкодуєш, — злісно зиркаючи очима, схопила свою сумочку й була така.
Я розгублено дивилася на вхідні двері. Цей номер, напевно, ніколи ще не бачив стільки пристрастей за один вечір.
— Це що зараз було? — розгублено уточнила.
— Чергова вистава, — знизав плечима Андрій. — Зате, — променисто посміхаючись, обернувся до мене обличчям, витягуючи ніби з повітря красиву оксамитову коробочку. Усередині виявилася скромна каблучка. — У курортному містечку в готелі можна знайти все. Від тестів на вагітність до обручок, — ніяково усміхнувся коханий. — Ти вийдеш за мене заміж.
Витягнув із коробочки каблучку й надів на палець покірливій мені, яка сиділа з відкритим ротом.
— Я... подумаю.
— Я не питав, — твердо заявив Андрій, сповзаючи з ліжка, щоб опинитися на колінах переді мною. — Ми й так втратили занадто багато часу. Уявляєш, скільки всього доведеться надолужити? — ласкаво зазирнувши в мої очі, запитав.
— Саманта була одна? — нерозумно, напевно, питати про це.
Андрій прокашлявся.
— Яке це тепер має значення?
Заглянула в його очі. У них хвилями накочувала ніжність, шелестячи шумом хвиль. Чи це в мене у вухах хвилі шумлять від пережитого потрясіння?
А й справді! Яке це має значення? Він зробив свій вибір. Я робила його щодня, всі ці роки. Що може завадити нам, якщо налаштовані рішуче?
— Хочу знати, скільки купити тестів на випадок несподіваних відвідувачок, — хмикнула я.
— Щобільше, то краще. Тільки для нас із тобою. Я хочу велику сім'ю, — грайливо повідомив мені, обіймаючи за талію. — Дуже велику сім'ю.
І судячи з його шахрайської посмішки, до створення дуже великої сім'ї збирається приступити просто зараз. А я що? Мені каблучка не тисне. Ні на пальчику, ні кільце з його рук. А минуле я відпустила, нехай хвилі забирають. Теперішнє ж нікому не віддам.