Розділ 1. Нормандія

За вікном ішов дощ. У цьому не було нічого дивного — це ж Британія. Тут, здавалося, дощ ішов завжди.  Клята війна яка забрала мільйони життів тривала уже п'ятий рік. До висадки в Нормандію залишалися лічені дні. Перелом у війні відбувся і ось-ось має настати вирішальна битва. Артура забрали на фронт коли його дружина була на четвертому місяці вагітності. Він пройшов африканську кампанію і тоді виживши у запеклих боях вперше за роки нарешті зміг обійняти дружину і поцілувати вперше донечку. Попереду була вирішальна битва, а  опісля він повернеться додому, до своєї коханої дружини і маленької  доньки, яку він любив понад усе на світі. Після війни Артур мріяв не про нагороди. Він хотів взяти дружину й доньку, поїхати до озера далеко від міста, сісти на березі й просто слухати тишу. Тишу, якої він не чув роками.  

 Він лежав на ліжку в казармі, мовчки дивлячись на відчинений медальйон, який тримав у руках. Усередині було  фото рудоволосої жінки, що мило усміхалась тримаючи за руку маленьку копію себе. Він провів пальцем по фотограії і пошепки промовив 

‐ Я повернуся, я пообіцяв. 

Він згадував той момент: Двері будинку відчинилися тихо, ніби навіть вони боялися порушити цей короткий момент спокою.
- Тату! - почувся дитячий голос.

 Артур ледве встиг поставити сумку, як маленькі руки обійняли його за ноги. На мить він забув про війну, про накази, про гармати, які чекали його десь за Ла-Маншем. Він знову був просто чоловіком, чоловіком своєї дружини і батьком своєї дитини.
Дружина стояла у дверях кухні. Вона посміхалася, але очі видавали страх. Вона знала: ця зустріч може бути останньою.
- Ти повернувся… - тихо сказала вона.
Він підійшов і обійняв її.
- Я обіцяв, що повернуся.
Але десь глибоко всередині він знав: на війні ніхто не може давати таких обіцянок.

Він сам не знав, кому більше це говорив ‐ їм чи собі. Слова звучали тихо, майже непомітно серед шуму дощу за вікном.
Чоловік закрив медальйон і на мить заплющив очі. Він згадав маленький будинок у селі, запах свіжої кави зранку і голос дружини, яка завжди казала йому бути обережним і чарівну посмішку доньки яка зігрівала його і в люті морози і холодні проливні дощі.
Найбільше він боявся не смерті. Він боявся, що його донька виросте і не пам'ятатиме його голосу.
На столі лежав лист, який він написав кілька днів тому. Він так і не наважувався відправити його. У ньому було лише кілька рядків:
«Якщо я не повернуся, знай - останні мої думки були про вас». 
 

 Зверху ледь чутно долинало тихе мугикання ‐ один із солдатів намагався наспівувати якусь забуту пісню.

  ‐ Артуре... як думаєш, ми ще повернемося додому? ‐ тихо запитав голос згори.

Артур кілька секунд мовчав, дивлячись у верхнє ліжко: 

‐ Я обіцяв дружині й доньці, що повернуся. У мене немає іншого виходу, — тихо відповів він.

‐  А мене ніхто не чекає... Хіба що дівчата в пабі та холодна пінта пива, ‐  усміхнувся солдат.  ‐ Але знаєш, за це я і воюю. За свободу. За Британію. За короля.

  За кілька тижнів до висадки південь Британії перетворився на один великий військовий табір. Дороги були забиті колонами вантажівок, у полях стояли танки, а на залізничних станціях без кінця розвантажували ящики зі зброєю та спорядження. 

У казармі день починався рано. Підйом, гоління, сніданок ‐ вівсянка, хліб із маслом, чай. Потім тренування: біг із повним спорядженням, стрільба, відпрацювання висадки з човнів. Солдати жартували, грали в карти, писали листи додому. Хтось читав газету, хтось ремонтував черевики, хтось мовчки дивився на фотографію родини. Ніхто не говорив про страх. Але всі знали: коли відкриються двері десантного корабля і вони побачать берег Нормандії, багато хто вже не повернеться. 

Ніч перед операцією  була незвично спокійною. Навіть дощ, який так часто падав над Британією, цього разу ніби стишився. Артур сидів на ящику біля казарми і дивився на фотографію в медальйоні. 

‐ Не спиш? - почувся голос. 

Він підняв очі. Це був Том, його сусід зверху. 

‐ А ти? 

‐ Я намагаюся не думати про завтра, - відповів йому Том.

Артур тихо засміявся. 

‐ У тебе погано виходить?

‐ Дуже, - щиро відповів  йому хлопець.

Вони кілька секунд мовчали. Десь далеко працювали двигуни вантажівок. 

 ‐ Знаєш, Артуре, - сказав Том, - коли я йшов у армію, я думав, що буду битися за щось велике. За історію, за країну.

‐ А тепер?

‐ Тепер я думаю про мамин пиріг і своє старе ліжко.

 Артур посміхнувся.

‐ Ось за це ми й воюємо. Щоб знову мати прості речі.

‐Ти справді думаєш, що після цього все буде як раніше? - запитав Том.

Артур подивився на свої руки. 

‐ Ні, ніколи не буде як раніше. Але можливо буде краще. 

- А якщо не повернешся? 
Артур довго мовчав. Потім відкрив медальйон.
- Тоді вони повинні знати, що остання думка була не про війну. Вона була про них. 

Вони ще деякий час сиділи мовчки і курили, а тоді пішли разом в казарму і поринули у важкий сон. 

Йому наснилося, що він знову вдома. Не було ні сирен, ні вибухів, ні наказів. Лише теплий літній день.
Він сидів біля маленького озера разом із дружиною та донькою. Донька бігала по траві, збирала квіти й сміялася.
- Тату, дивись, яка красива, - сказала вона, простягаючи йому квітку.
Артур взяв її і посміхнувся.
- Збережу її назавжди.
Дружина сіла поруч і поклала голову йому на плече.
- ти більше нікуди не підеш? -  запитала вона.
Артур хотів відповісти «ні», але раптом почув далекий гуркіт.
Озеро почало темніти. Сміх доньки став тихішим. Замість птахів він почув літаки.
Він обернувся -  і знову опинився на полі бою. Навколо були дим, крики й холодний пісок Нормандії.
Він простягнув руку до медальйона, але його не було.

 Артур прокинувся ще до світанку. На чолі був холодний піт.  У казармі всі спали. За вікном ішов дощ.
Чоловік відкрив медальйон і тихо прошепотів:
— Я повернуся.