Розділ 3. Старенька з перчиком

Розділ 3. Старенька з перчиком

Наступний день видався доволі насиченим подіями. Але першою їх здивувала дружина зниклого. Вона знову прийшла до поліцейської дільниці й вирішила забрати власну заяву, написану напередодні.

— Чому ви хочете забрати заяву? — не міг зрозуміти детектив. — Невже ваш чоловік знайшовся?

— Ні, — відповіла вона. — Просто я не хочу, щоб ви його шукали.

— Але чому? — одночасно запитали Холмс і Ватсон.

— А раптом я зараз вийду заміж, а ви потім візьмете та й знайдете його? — пояснила Моніка. — Що мені тоді з ним робити? Він побачить, що я знову вийшла заміж, і вижене мене з квартири. І що, я повинна буду будувати щастя з новим чоловіком на вулиці? Тож, будь ласка, не шукайте його. Він мені не потрібен.

— Звідки нам знати, куди подівся ваш чоловік? А раптом ви його вбили? — припустив доктор.

— А що, так теж можна було? Чому ж я раніше про це не подумала! — з досадою закусивши губу, промовила відвідувачка. — Зате тепер я знаю, що робити, якщо він раптом знайдеться. До речі, детективе, підкажіть, будь ласка, як убити чоловіка, щоб потім не сісти до в’язниці?

Детектив і помічник приголомшено перезирнулися. Такої жахливої поради в них ще ніхто не питав. У кожного з них закралася підозра, що дружина зниклого стоматолога якось причетна до його таємничого зникнення.

— Послухайте, пані, — першим оговтався щур. — Ваше ставлення до рідного чоловіка не витримує жодної критики. Або ви чудовисько в жіночому вигляді, або неймовірно егоїстична натура, яка ні про кого, крім себе, не думає. Лише б вам було добре, навіть якщо доведеться йти по трупах чоловіків.

— Докторе Ватсоне, навіщо говорити стільки зайвих слів? — запитала Моніка. — Або ви кажете мені рецепт, як не потрапити до в’язниці, або я звернуся до інших спеціалістів.

— Клянуся вам, навіть найжорстокіші злочинці поступаються вам у бездушності, — не витримав Кря-Кузя. — Ідіть геть, або я…

— Або ви викличете поліцію? — з насмішкою перебила вона детектива. — Вибачте, джентльмени, я мушу вас залишити й придумати собі алібі. Мало що могло статися з моїм чоловіком… Прощавайте.

Щойно відвідувачка пішла, у кабінеті зависла тиша.

— А знаєте, Ватсоне, — першим порушив мовчанку Холмс, — у мене подвоїлося бажання знайти цього нещасного стоматолога й запитати, як його взагалі угораздило одружитися з нею.

— Заспокойтеся, детективе. Добре, що на його місці не опинився хтось із нас, — справедливо зауважив доктор. — Давайте краще складемо план дій.

А план Холмса був такий: доктор Ватсон опитує сусідів, а сам він має поговорити з колегами по ремеслу — стоматологами. Під виглядом клієнта, звісно, щоб не викликати підозри.

Щур Ватсон узявся до справи завзято. Усіх сусідів було допитано з пристрастю. В одного з них навіть стався серцевий напад, і докторові довелося терміново надавати першу допомогу, вирізавши апендицит. Як не дивно, після цього пацієнт одразу прийшов до тями й розповів дуже багато корисної інформації не лише про всіх сусідів, а й про найближчих родичів.

З’ясувалося, що родина Капелькіних жила не надто дружно. Річ у тім, що Моніка показала себе доволі жорстокою та свавільною особою. Її чоловік постійно страждав від побоїв і рукоприкладства. Утім, не лише він. Увесь район опинився під її впливом. Моніка часто влазила в конфлікти, влаштовувала дебоші із сусідами, нахабно грабувала магазини й крамниці місцевих торговців. Навіть місцеві хулігани обходили її десятою дорогою. Кожен із них уже не раз побував у її лапах, після чого місяцями валявся по лікарнях. Старенькі бабусі поспіхом хрестилися, помітивши Моніку здалеку, й жваво перебігали на інший бік дороги з такою швидкістю, що їм позаздрив би будь-який чемпіон із бігу.

До речі, одна з таких бабусь і жила на верхньому поверсі будинку. Це була остання сусідка, яку опитував доктор. Зігнута в три погибелі жінка з паличкою люб’язно запросила Ватсона до квартири й налила гарячого чаю з варенням.

— Скажіть, Вікторіє Вікторівно, — звернувся до неї помічник детектива, — що ви можете розповісти про вашу сусідку знизу, Моніку Капелькіну?

— О, Моніка чудова господиня, турботлива дружина, дуже добра й чуйна сусідка, — з усмішкою відповіла господиня.

— Що, справді? — щиро здивувався Ватсон.

— Ну звісно! — незворушно підтвердила пенсіонерка. — Вона завжди допомагає бідним, просто обожнює діток і з усіма в дружніх стосунках. Їхня квартира завжди повна гостей. Моніка гостинна й щедра. Усі її так люблять.

— Ви що, жартуєте? — запідозрив недобре доктор. — У мене є зовсім протилежна інформація.

— Це все плітки й наклепи, — запевнила його бабуся. — Багато хто заздрить її сімейному щастю, от і точать злі язики. Не слухайте їх, слухайте мене. Моя донька — розумна й хороша жінка.

— Так Моніка — ваша донька? — ще більше здивувався помічник детектива. — Тоді чому ви не живете разом?

— Я що, самогубця? — випалила бабуся. — Я ще не вижила з глузду, щоб…

Тут Вікторія Вікторівна схаменулася й зрозуміла, що ляпнула зайве. Таке вголос говорити явно не варто було.

— Просто коли ми збираємося з донькою разом, то обов’язково когось приб’ємо, — спробувала невдало пояснити вона. — Тобто обов’язково нагодуємо голодного й напоїмо спраглого. Та й навіщо заважати молодій сім’ї, якщо в мене є окрема квартира.

— А як ви вважаєте, через що зник чоловік вашої доньки? — поцікавився Ватсон.

— Та звідки мені знати, куди він подівся? — нервово відповіла господиня. — Кожен із нас має право зникнути з лиця землі. Але про всяк випадок — у момент його вбивства моя донька весь день була зі мною. Тож у неї є залізне алібі.

— Звідки ж ви знаєте, що його вбили? Та ще й коли саме це сталося? — здивувався щур.

— А що тут знати? Моя донька що, вперше вдова? — вихопилося в старої, про що вона тут же пошкодувала.

Раптом у сусідній кімнаті почулися дивні звуки. Помічник детектива зазирнув туди й побачив дивну картину. Посеред спальні, прив’язаний до стільця й із кляпом у роті, сидів…