Розділ 16. Минуло багато років

Минуло багато років.

У місцевому театрі відбувалася постановка Отелло. Вистава мала неймовірний успіх. Море овацій і квітів від вдячних глядачів стали нагородою акторам за їхню майстерну гру. До Отелло підійшли двоє й по черзі подарували йому по букету розкішних голландських троянд.

— Детективе Холмсе? Докторе Ватсоне? — упізнав їх актор.
— Так, це ми, Степане Хлєбошльопове, — усміхнувся Кря-Кузя. — Добре, що ви змінили своє хобі. Як актор ви досягли значно більших успіхів, ніж у ролі злочинця.
— Ви чудовий Отелло! — захоплено вигукнув Ватсон. — Коли ви душили Дездемону, я справді подумав, що ви вирішили її вбити. Просто блискуче! Дякую за гру. Ви дуже майстерно душите.
— Це вам дякую, Холмсе, — відповів Степан. — Саме ваша ідея з театром привернула мою увагу. Приходьте ще на мої вистави. Буду дуже радий вас бачити, джентльмени.

Залишивши актора на розтерзання шанувальникам, друзі пішли.

— Як він грав! Як грав! Геній! — вигукував захоплений доктор Ватсон. — Цікаво, йому вже вирізали апендицит?

Того ж вечора.
В одній із квартир міста.

Не вмикаючи світло, щоб не розбудити родину, коридором кралася тінь слона. Під ним поскрипували дерев’яні планки паркету. Раптом пролунав пронизливий крик. Увімкнулося світло. Слон стояв посеред коридору на одній нозі, міцно заплющивши очі. До нього підбігла Марина.

— Що сталося, любий? — стривожено запитала вона.
— Мені здається, у нашому домі є миша, — пошепки сказав Саша, широко розплющивши очі від страху.
— Звісно, любий. Я, твоя дружина, і є миша, — сказала вона, ніжно погладжуючи його по хоботу.
— Ні, інша миша, — занепокоєно пробурмотів він.
— Так, у нас є ще одна миша — наша донька, — відповіла Марина.
— Ах, так! Я й забув, — почав заспокоюватися слон.

— Любий, ти вічно сприймаєш нас із Танюшею як слонів, — розвела руками Марина.

Із дитячої кімнати вибігла маленька мишка.

— Мамо, мамо, я пішла попити води, а тато мене злякався, — дзвінким голоском защебетала дівчинка. — Смішно, правда? Такий великий, а мене, таку маленьку, злякався.

— Тату, я тебе дуже люблю і нікому не дам тебе скривдити, — прошепотіла вона й міцно притулилася до найкращого слона у світі — свого тата.

Тато-качка сидів на кухні в чудовому настрої. Навколо бігали 17 каченят, у чашці парувала ароматна кава. Ніхто б ніколи не здогадався, що цей поважний і здоровий громадянин не так давно тяжко перехворів на свинку.

Завдяки синові, який знайшов хорошу роботу з гідною зарплатою, татові-качці вдалося вибратися з важкого стану. На ці гроші купували ліки й їжу. І тепер батько родини знову працював хірургом. Колеги спочатку злякалися, переплутавши тата-качку з Кря-Кузею, але все обійшлося.

Тато-качка зайшов додому пообідати й зараз весело жартував і грався з дітьми, водночас допомагаючи дружині по господарству. Раптом у коридорі рипнули двері — з роботи повернувся Кря-Кузя. Каченята забули про свої ігри й кинулися назустріч братові з радісним кряканням.

— Новий злочин? Новий злочин? У тебе нова справа?! — вигукувала навперебій малеча.
— Так, надійшла нова справа, — здивовано крякнув Кузя Холмс, розв’язуючи шарф. — А як ви здогадалися?
— Це елементарно, Кузю! — почав один зі старших братів, Вітько. — Коли в тебе нова справа, ти завжди читаєш свою улюблену книгу про Шерлока Холмса. Сьогодні ти пішов на роботу з книгою, а повернувся без неї. Висновок очевидний!
— Це дедукція! — додала наймолодша з каченят, Варвара.

— Непогано, мої юні учні, — іронічно усміхнувся Кузя Холмс.

— Усі до столу! — покликала мама-качка обідати.

За столом сиділа щаслива качина родина і смакувала найсмачнішим борщем.