Глава 63

Через півроку 

За вікном розгулялася хуртовина. За прогнозом погоди передавали сильні пориви вітру зі зниженням температури до мінус двадцяти п'яти градусів. І не можна, як у школі оголосити позапланові канікули і залишитися вдома – роботу ніхто не відміняв. 

Я піднялася з-за столу і пройшла до міні-бару в своєму кабінеті. Налила собі гарячого чаю в сервіз і розкрила упаковку з ароматним рахат лукумом. Гарний чайник з чашками з Узбекистану перейшов мені у спадок від Миколи. Коли він офіційно призначив мене своїм заступником в головному офісі «Здравниці», а сам перебрався в Миргород керуючи фірмою звідти дистанційно. Для мене його рішення було дуже несподіваним, і викликало велику хвилю негативу в колективі. Багато хто ставив питання як так, без року тиждень, а вже місце директора зайняла?! Пліткам не піддавалася, та й в основному обурювалися ті, хто сам розраховував зайняти цю посаду. 

З посадою директора успішно справлялася на мій погляд. Вдалося підвищити показники всіх продажів за ці півроку. Повільно, але, вірно, виходили зі своїм продуктом на ринок країн СНД. 

Тихий стукіт у двері мого кабінету, повернув мене в реальність. На порозі з'явилася моя помічниця Ольга. З нею виявилося набагато складніше перейти на рівень начальник-підлегла, так як ми дуже потоваришували, коли я була ще звичайним менеджером. 

- Віталіно Андріївно, кур'єр тільки що приніс важливі документи, - я говорила їй, що зайве до мене звертатися по батькові. Але дівчина була впертою і стояла на своєму. На її думку, така дистанція дозволяла нам не плутати особисті відносини з робітниками. 

- Дякую, - поставила чашку на стіл і взяла з її рук документи. 

Синій конверт формату А4 однієї з відомих транспортних компаній, все опечатано липкою стрічкою посольства США. Розірвала конверт. Не могла навіть припустити, щоб це значило. Адже ніяких документів я не оформляла. Всередині виявився мій паспорт зі свіжою візою США терміном на рік, квитки на літак до Майямі в ці вихідні. Нічого не розумію! І тільки одна людина могла дати мені відповідь, для чого все це. Відклала все в бік і підняла свій телефон зі столу. У швидких викликах набрала Віталія. 

- Так, Віто слухаю. Якщо щось термінове, то говори швидше, у мене важлива зустріч. 

- Ти б не міг мені розповісти історію походження американської візи? - я навіть не могла сісти, чекаючи від нього відповіді. 

- Ну нічого не вміють робити без косяків! Але ж я залишив свою адресу для цих документів, - важко зітхнув він. – Вибач дитинко, сюрприз не вдався. 

- Так, а в чому сюрприз? Я ж не можу кинути роботу в кінці року і ось так зірватися?! 

- Віто, не змушуй мене думати, що з нас двох ти більший трудоголік, ніж я. 

- Так, мені є до чого прагнути. Моє прізвище ще не увійшло до списку найбагатших людей у світі, - я знову розкрила роздруківку електронних квитків. - Що ти замислив Утьосов? 

- Нічого особливого, хотів запросити тебе провести тиждень з коханою людиною і дати тобі можливість відпочити від цієї негоди за вікном. 

Зима мені не подобалась у всіх її проявах, і навіть коли яскраво світило сонце мені було завжди прохолодно і не комфортно. Одним словом, не моє і все. 

- Мене Микола не відпустить, - все ще шукала поважний привід для відмови від цієї витівки. 

- Віто, я все вже вирішив. Тиждень твоя фірма абсолютно спокійно обійдеться без тебе. Микола, схвалив твою міні-відпустку. 

Ось питається, навіщо так весь час робити? Тупнула ногою і почервоніла від злості. Хіба я маленька і не можу вирішити подібні питання сама? 

- Віталію Максимовичу, а з чого ви вирішили, що я з вами куди-небудь поїду. Особливо, коли все вирішується за моєю спиною? 

Якщо я називала близьку людину по повним ініціалам, нічого хорошого можна було не чекати. 

- Віто, перестань! Послухати тебе, так ти не задоволена, що у нас, нарешті, з'явився час вирватися з суворої дійсності, і поніжиться тиждень в сонячних променях. Тільки ти і я. 

Ще раз подивилася у вікно і вирішила, що не варто перегинати палицю. 

- Добре, твоя взяла, але тільки, цур, речі я збираю сама! 

Вранці в суботу ми стояли удвох біля стійки реєстрації пасажирів бізнес-класу. Віталій постійно кудись відходив і з кимось розмовляв по телефону. Серцем відчувала, що цей некерований бос, тепер уже колишній «бос» знову щось замислив. 

Подолавши довгий переліт, приземлилися в аеропорту сонячного міста Майямі без пригод. Але ось при виході із зони прильоту, на мої очі опустилася чорна щільна пов'язка. 

- А тепер тебе чекає сюрприз номер два! - з якимось хлоп'ячим збентеженням прошепотів мені над вухом Віталій. 

- Я ж так і знала! Швидко признавайся, що ти ще вигадав? - у пов'язці нічого не було видно. Хапалася за лікоть свого чоловіка постійно, щоб не втратити рівновагу і не впасти. 

За відчуттями з аеропорту ми добиралися на машині, а ось потім все різко змінилося. Високий підйом, і ось мене знову Віталій кудись веде. 

- Де ми знаходимося, ти можеш мені пояснити? - відчувати себе «сліпим» мені повністю набридло, раптово почула шум мотора і відчула легке трясіння. - Тільки не скажи, що ми на човні. 

- Віто, ми не на човні, - Він видихнув і почувся його сміх. - Це всього лише яхта! – з тріумфом промовив цей аматор-витівник. - А тепер моя дорогоцінна, прошу за мною. 

Грюкнули двері і кілька хвилин ми просувалися по довгому коридору, навряд чи це було якесь інше приміщення. Відчула теплий вітер, що пестить мої плечі у відкритому топі на тонких бретелях. Пов'язка плавно зісковзнула з моїх очей. Я намагалася звикнути до сонячному світла, але в очах все розпливалося і маленькі чорні плями пустилися в танок. Кілька разів проморгавшись я постаралася все-таки зрозуміти, де ж опинилася. 

- Вітаю, міс Ві-то! - почула англійську мову і очам своїм не повірила. Переді мною стояв і посміхався своєю білосніжною фірмовою посмішкою Філ.