Глава 56

Емоції від поцілунку з Миколою - оглушили. Таке відчуття, що висмикнули штепсель, і я відключена від зовнішнього світу. Я повністю занурена в себе: моє дихання, серцебиття. Лише невеликий дзвін у вухах, нагадує, що це тимчасовий ефект.

- Вибач, не знаю, як таке сталося, — він відсторонився, але прямим поглядом все ще дивиться на мене..

Я намагаюся розглянути і зрозуміти, що зараз сталося, побачити і його реакцію на подію. Його погляд спокійний і впевнений, в ньому немає каяття або підлещування переді мною.

- Прохолодно, ти вся тремтиш, - він сильніше намагається мене закутати в свій піджак і приобіймає за плечі, в спробі зігріти.

Відчуваю дотик чужих рук, і мене починає трясти ще більше. Моє тіло, мене, зраджує, воно не визнає Миколая. Хоча розумом я розумію, що цей чоловік гідний, щоб на нього звернули увагу. Зовні привабливий, приємний аромат його одеколону, який закутує мене як ковдра, спокійна манера спілкування зі мною, все це привертає жіночу увагу, і навіть хочеться повірити, що у нас, можливо, є майбутнє.

- Мені час йти.Що ж, дякую за вечір — повільно стягую піджак з плеча, мимоволі здригаюсь від нічного вітру, і віддаю Миколі.

Він розуміюче киває і ні на чому не наполягає.

- Можна я проводжу тебе до номера? - делікатно запитує він, і нервово проводить рукою по волоссю.

Можливо, перший шок ще не пройшов, І мені не хочеться поки його присутності. Все, що зараз трапилося потрібно переварити і прийняти. Видихаю і тихо проговорила:

- Дякую, але мені хотілося б побути одній.

- Я все розумію. Ну що ж, тоді до завтра! - Микола намагається мені посміхнутися, але виходить не дуже природно. - Не забувай, завтра у нас довга дорога.

- До завтра, - не бачу сенсу більше відтягувати цей момент, швидко розвертаюся та йду. Зрадницьке почуття провини мене не покидало весь шлях, аж до дверей готельного номера.

Якийсь час в дорозі і ми доберемося до Миргорода, а спочатку треба було відпочити. Довго себе вмовляти не довелося, я швидко вмилася, і лягла спати, провалюючись в сон.

Вранці нам знову не вдається обговорити роботу, або наші раптові відносини. У Наташі стався сильний напад болю. Миколі довелося їй дати велику дозу знеболюючого. Вся ця ситуація сильно його засмучувала і відкладала відбиток у вигляді ранньої сивини на скронях. Мені здавалося недоречним, що-небудь обговорювати зараз і тим більше розмовляти про майбутню поїздку на виробництво, коли Наташі було так погано. Я дістала навушники, вставила їх в телефон і запустила свій плей-лист, вдаючи що я сплю.

У Миргород ми в'їхали вже ближче до обіду, з ранку запізнилися зі здачею номерів. Відразу вирушили на пошуки паркувального місця за готелем. Готель розташовувався практично в самому центрі міста, всі головні визначні пам'ятки були в пішій доступності, що не могло мене не радувати.

Зізнатися чесно, навіть не встигла порадіти думкам про місто та його цікавим місцям, де иожна було б прогулятися. Всю дорогу обмірковувала і ніяк не могла зрозуміти, як налагодити спілкування з Наташею. Можливо, з Миколою вона була більш товариською, але мене вона очевидно уникала та цуралася. Варто було нашим поглядам зустрітися, як дівчина тут же відверталася від мене.

- Віталіно, не могла б ти відвезти Наташу в номер, поки я заповню всі документи на заселення на трьох.

- Добре, - я взялася за ручки інвалідного крісла, і повільно штовхаючи його, вирушила у напрямку до сходів.

Перші дві хвилини я топталася на місці і ніяк не могла збагнути, що робити.

- Ти довго тупитимеш? За цей час, що ти дивишся на сходи, могла б сто разів вже кого-небудь покликати, — з заціпеніння мене вивів голос Наташі.

І справді, чого стою, потрібно повернутися до Миколи. Тільки я подумала, як повз нас пройшов чоловік з бейджем з написом адміністратор.

- Вибачте, будь ласка, - чоловік розвернувся і подивився на нас.

- Чим можу бути корисний?

- У вас випадково немає ліфта тут? - в надії уточнила.

- На жаль в нашому готелі це не передбачено. Але я зараз вам допоможу, не переймайтеся, - він швидко обігнув мене і перехопив ручки крісла, розгорнув Наташу до мене обличчям.

А далі почалося, щось неймовірне для мене. Чоловік повільно накренив крісло в свій бік і поступово, став завозити його на кожну сходинку по черзі. Я злякалася, що Наташа може випадково зсунутися вперед і впасти, швидко зібралася і постаралася страхувати її спереду. Ніяких умов для інвалідів не було, і мабуть моє обурення було дуже помітно. Але сама я не стала коментувати цей момент.

Микола нас незабаром наздогнав.

- Вибач, зовсім забув, що тут немає ліфта, - він винувато перевів погляд на сестру.

- Коля, можливо, відразу мене в машині запреш на сонці, щоб я не мучилася більше? - Наташа зі злістю карбувала кожне слово. - Як ти міг мене залишити з нею? - не заспокоювалася дівчина.

Ось тут можна вже було ображатися мені, я ще не встигла нічого зробити поганого, намагалася допомогти, чим могла, а тут така реакція. Хіба моя вина, що у нас в країні нічого до пуття не передбачено для подібних ситуацій? Прикусила собі губу і промовчала. Який сенс було сваритися з нею та робити зауваження, дівчині і без мене кепсько.

- Наташо, ти не справедлива до Віталіни. Вона всього лише виконувала моє прохання, ти бачила сама, я був зайнятий.

- Для мене ти завжди зайнятий! Авжеш, адже саме ти ... - вона злегка смикнулася в бік від болю, і не встигла договорити, як на очах проступили сльози.

Її тихий стогін, просто як мороз пробрав мене до кісток. Те дивне відчуття, коли ти хочеш допомогти людині, але безсилий і нічого зробити не можеш.

- Тихіше, тихіше дівчинко - заспокойся. Зараз я довезу тебе до номера, і там розберемося, - Микола схилив голову на бік, на вилицях проступили жовна, в сильній напрузі зім'яв документи в руках.

У номері ми допомогли розміститися Наташі, і Микола знову дав їй знеболююче.