Глава 45

ВІТАЛІЙ 

У робочому ритмі я не встигаю відчути, як хвилини складаються в години, а години переходять в дні. Сьогодні зібрався з духом відвідати «Акву». Абсолютно не уявляв, що я буду там робити?! Так як, всі поточні проблеми успішно вдалося вирішити дистанційно. Самому собі складно брехати. Я прагнув в офіс тільки заради однієї причини, побачити Віталіну. Подивитися в її бездонні очі. 

Машина повернула на перехресті, а я встиг по телефону провести ще кілька важливих переговорів. 

Наш офіс розташовувався в респектабельному бізнес-центрі «Громада». Вдалося на момент забудови придбати великі площі під численні офіси нашої компанії. Грошей вкладено, як кажуть, велика купа, але я зараз не відчував зовсім нічого. Ніякого щемливого почуття в грудях, або гордості за свої особисті досягнення і можливості. 

Долоні зволожилися, і неприємний холод розлився по всьому тілу. У ліфтовому холі зустрічаю Мілу, помічницю Михайла Борисовича. Дівчина ефектно виглядає, як, втім, і завжди. В інший час, можливо, оцінив би це як треба. Сьогодні ж дивлюся на неї порожнім поглядом, як на дуже добре упакований товар на «пріоритетних полицях» супермаркету. 

Пропускаю даму вперед, проходжу слідом за дівчиною. 

- Віталію Максимовичу, добрий день! - вона розвернулася в півоберта і плечем сперлася об стінку ліфта. 

- Добрий день, Міло. Ви мені якраз і потрібні! Я планував зібрати співробітників на нараду. Все як завжди керівники і начальники відділів. 

- Співробітників «молодшої» ланки запрошувати? - в її інтонації відчувався підступ. 

- Не думаю, що це потрібно, для цього у них є своє керівництво. А чим викликане питання? - вирішив перевірити свою інтуїцію. 

Вона широко посміхнулася і поправила руками акуратний виріз блузки, відверто демонструючи його. 

- Просто минулого разу Михайло Борисович запрошував для презентації Віталіну Ольхову. І я подумала, кого ж цього разу запрошувати, якщо це буде потрібно? Адже Ольхова більше не співробітниця нашої компанії. 

- Гадаю у Віталіни Андріївни, зараз роботи предостатньо враховуючи... - і тут до мене дійшов сенс її слів. - Вибачте, що ви зараз сказали? 

Невинно кліпаючи віями, на її обличчі читався тріумф. 

- Віталіна Ольхова, більше не співробітниця «Акви». 

Сказати, що мене ця новина приголомшила, нічого не сказати! Почуття гніву і обурення повністю захлеснуло мою свідомість і рвалося назовні. Зараз я міг побити рекорд по самому тупому виразу обличчя. 

- Хто прийняв таке рішення? - зімкнув вільну руку щільно в кулак, намагаючись повернути собі самовладання. 

- Вона за власним бажанням написала заяву — артистично зробила паузу Міла і продовжила. — Щоправда… 

- Що, щоправда? Продовжуйте! - вона не дивилася більше мені в очі. - Міло, та кажіть вже! - ледве стримався, щоб не схопить її за плечі і не струсити. Гра затягнулася, і ця актриса однієї ролі вже починала дратувати. 

- Її повністю позбавили клієнтів, залишивши лише право відповідати на вхідні дзвінки. Я б на її місці, на таких умовах теж не стала б працювати. 

Ліфт зупинився на поверсі, де розташовувався відділ продажів. Грубо відсунув дівчину в бік, не чекаючи її дій, і вийшов з нього. 

Не розбираючи дороги, практично перейшов на біг. Перед очима миготіли таблички кабінетів. Нарешті досяг довгоочікуваних дверей і смикнув за ручку. Дверні петлі жалібно скрипнули і гучний тріскіт привернув увагу співробітників. Мовчки проходжу повз всіх, помічаю лише тінь переляку на їхніх обличчях. Впевнено рухаюся у напрямку до кабінету начальника відділу продажів. 

Не церемонячись. Рвонув двері на себе, як настирливу перешкоду. Спиною відчув цікаві погляди підлеглих. 

Михайло був трохи старший за мою матір, вірний співробітник компанії і друг нашої сім'ї. Це значно полегшувало ситуацію, щоб у всьому розібратися. Застав його в момент телефонної розмови. Напруга наростала з кожною секундою, і стримуватися було все важче. 

- Я передзвоню пізніше, - поклав трубку, побачивши мене в дверному отворі чоловік. - Закрий двері, будь ласка, - дуже спокійно промовив він. 

- Хто дав тобі право звільняти Ольхову? - відразу перейшов до справи. 

- І тобі добрий день, Віталію. Я так розумію, розмова не ділового характеру?! - почав перебирати пальцями, стукаючи по столу. Мабуть, він все ж нервував. 

- Ти не відповів на моє запитання! Я чекаю пояснень! 

— Віталію, вгамуйся! Я не хлопчик, щоб перед тобою тремтіти, - вже більш голосно промовив він. - Ольхова сама написала заяву за власним бажанням. У мене не було причин її затримувати. Особливо враховуючи те, що дівчині довелося пережити. 

- Яка шляхетність і турбота! - я уїдливо просипів. - Ти повністю позбавив її клієнтів, хто буде працювати на таких жалюгідних умовах?! 

- Клієнтів я розподілив вже давно, це сталося не сьогодні! Я єдиний, хто займався справою і не давав фірмі засипатися на корені. І це твоя подяка?! - він дістав хустку і витер піт з чола. - Вриваєшся в мій кабінет на очах у всіх. Тобі мало пліток? 

- Я зворушений, що ти кермував кораблем без капітана. Але до чого тут Віталіна? Або мені переглянути твою мотивацію, або ж вказати взагалі на двері? Я вважаю, ти «зарвався»! 

Його зіниці звузилися, очі перетворилися в маленькі щілинки. А обличчя налилося фарбою. 

- Послухай, ти сопляк! - він ударив кулаком по столу і подався вперед. - Не тобі вирішувати такі питання. Поки ти ріс, ми з Ельвірою піднімали компанію з самих азів. І твою матір я підтримаю в будь-якому її рішенні. Віталіна не погана дівчина, але ти готовий піти заради неї проти своєї матері? Проти жінки, яка все життя присвятила тобі на шкоду собі?! 

- Я не просив про це, це її рішення! Моє особисте життя - це тільки моє життя. Ніхто не буде за мене вирішувати! Та й ти не краще за мене, як можна кохати жінку і мовчати стільки років!!! Що не вистачило сміливості зізнатися в своїх почуттях?