Глава 33

Я відкрила двері і пройшла по вузькому коридору яхти, дерозташовувалося всього чотири каюти. Я йшла на звуки голосів, які лунали з палуби, там я і знайшла чоловічукомпанію. Філ і Алекс, бурхливо обговорювали наш порятунок, Віталій же в цей час по супутниковому зв'язкуспілкувався зі своєю матір'ю. Я намагалася не сильно прислухатися, але судячи з його променистої посмішки, цебуло дійсно так.

— Я можу зателефонувати? - буквально на пальцях, і жестикулюючи, пояснювалася з босом.

Я рада, що він подумав про свою матір, але і моїх ріднихніхто не відміняв. Він швидко завершив розмову, зі словами, що, передзвонить пізніше. Я затамувавши подих вийшла на зв'язок з мамою.

— Алло... - такий рідний і знайомий голос. На очах проступили сльози щастя.

— Мамо, — не намагаючись себе стримувати, дала волю почуттям і голосно схлипнула. — Нас знайшли, але як швидко я опинюся вдома ще не знаю! Оглушлива тиша і довга пауза, змусили мене неабияк понервувати.

— Віталочко, донечко - це справді ти?! Андрюшо!!! - буквально переходячи на звук сирени, прокричала мати. - Андрійко, вона жива! Мою кровиночку знайшли! - мама голосно розридалася в трубку.

— Рідна моя, ти як?

— Мамо, жива і це головне! Зараз немає можливості довгоговорити. Як тільки буде нагода зателефоную вам ще раз.

— Дочко! — вирвав трубку з рук матері батько, злегкавідкашлявшись. Доцю, я такий радий! Господи, я вже не знав, що й думати, тримався з останніх сил заради твоєїмами.

—Тато, — я продовжила схлипувати. — Я вас так кохаю! Обійми за мене маму! — хотіла було ще, щось сказати, але зв'язок різко обірвався.

Філ і Алекс подивилися в мій бік з інтересом, я намагаласязмахнути сльози, і привести себе в до ладу. Мені ніколи не подобалось показувати стороннім свої емоції, занадтоінтимний процес, не для сторонніх очей.

— ВІ-ТА... —частина мого імені просто розчинилося в акцентіФіла. — Чай, кава?

— Кава! — не роздумуючи, швидко випалила я, а чоловік відмоєї швидкої відповіді розсміявся в голос.

— Мені подобається твоя щирість. Мені до впободи такіжінки! — з очевидним натяком промовив чоловік.

— Наші жінки - це наші жінки! — чітко виділяючи останнюрепліку, сказав Віталій, і накрив своєю долонею мою руку.

Зараз я не розуміла, до чого він демонструє так гостро, інтерес до моєї персони? Як тільки ми покинули острів, все повернулося на круги своя. Віталій не шукав особистоїзустрічі зі мною, а це говорило багато про що для мене.

— Ваша, кава! – Філ люб'язно поставив біля мене, чашку з блюдцем, і підсунув тарілку з тістечками.

Зараз я насолоджувалася кожною крихтою бісквіта, намагаючись на людях не накинутися на смаколики як дика тварина. Мої рецептори просто «пищали» від захвату, що на мить від задоволення я прикрив очі.

Бос схилився до мене і пошепки промовив:

— Віталіно, якщо не перестанеш, так екзотично куштуватицей шедевр кулінарного мистецтва, то я ж можу і не стриматися.

Подавившись, я зайорзала на місці. Подібне мені не доводилося вислуховувати від чоловіків, а вже тим більшевід безпосереднього керівництва. Щоки залилися фарбою, і я злісно подивилася на Віталія.

— А коли ти гніваєшся, то ще гарніша! — підхопив швидкимрухом руки вишеньку з мого бісквіта.

Ні, ну нормально?! Сказати вульгарність, збентежитидівчину, і з'їсти найсмачніше у всьому десерті! Як швидковін увійшов у свою колишню роль, як ніби нікуди і не зникав. У роздратуванні відсунула тістечко з блюдцем в його сторону. Нехай хоч вдавитися!

— Філе, Алексе, вибачте, але я дуже втомилася! — я розвернулася і попрямувала в бік своєї каюти.

Тільки прилягла на ліжко як у двері хтось тихо постукав.

— Хто там? — без особливого інтересу запитала.

— Віто-о, впусти мене! — наполегливо смикаючи двернуручку, промовив Віталій.

Зараз, я розуміла лише одне, що не готова відкрити і зробити вигляд, що нічого не сталося. Ситуація з круїзом і островом, перевернула моє життя з ніг на голову. І просто плисти за течією, не вийде. Чоловіки рідко аналізують своївчинки щодо жінок, а мені життєво необхідно булопереконатися, що повернення додому, нічого не змінить міжнами.

— Залиш мене... Будь ласка — підійшла до дверей і в останній момент встигла закрити замок.

— Віто... Навіщо так ускладнювати?! — від удару кулаком у двері я здригнулася.

Ускладнюю? Я? Можливо... Рожеві окуляри я давно викинула за непотрібністю, стала реалісткою. В головінемов в набат била тільки одна думка: «Не наближатися. Вб'є!». Легко людину пустити в свою душу, а ось потімзаповнювати порожнечу без неї, набагато складніше.

— ВІ, занадто багато всього сталося, і зараз я не готова обговорювати це. Просто, немає сил...

— Я не буду ламати двері, але ти робиш величезну помилку! Добраніч, Віто... — важке зітхання, пролунало гучним ехомза дверима.

— На добраніч, ВІ, — притулилася чолом до дверей, і повільновідпустила дверну ручку сповзаючи на підлогу, злизуючиязиком доріжки зі сліз.