Глава 23

Ми так і продовжували лежати міцно обіймаючись, весь наш одяг більше був схожий на брудні, скручені ганчірки. Я кинула погляд на прекрасне, ясне небо. Тепер я повною мірою відчула, що таке раптові тропічні зливи! Коли ти просто читаєш про це в книгах або бачиш у фільмах то це одне, як виявилося на практиці, дані знання не можуть підготувати до суворої дійсності.

Я злегка поворухнула стегнами в сильному захопленні рук боса, і зрозуміла, що моє тіло суцільний синяк. Боліло абсолютно все: здерті лікті, збиті коліна, шия, яка затекла і важка голова. Страшно було подумати, що робити в подібних обставинах і як вчинити далі? Я щоправда не могла поки оцінити повноцінно стан своєї голови так, як тільки прокинулася. Віталій, відчувши мої рухи, так самозавозився, примруживши очі, він кілька секунд, як і я дивився в небо, ніби намагався відновити повну картину того, що сталося.

Він поклав долоню до чола, ховаючись від сонячного світла та промовив:

- Віталіно, як ти себе почуваєш? - його голос звучав дуже стримано і серйозно, без зайвого офіціозу.

На мить в душі зашкребли кішки. Я розуміла, що в кращому випадку нас чекає порятунок, і кожен піде своєю дорогою, в гіршому ми продовжимо боротьбу за виживання, підміняючи поняття в своєму спілкуванні і почуттях.

- Могло бути і краще... Ми живі і це прекрасно! - я постаралася говорити впевнено і спокійно, наскільки це було можливим в моєму стані. - Дякую, тобі! - торкнулася його грудей, провівши кінчиками пальців пряму лінію до плеча. Грань ввічливості та умов: начальник – підлегла, більше для нас не існувала.

- Нема за що! Я б собі не пробачив, що не зміг тебе врятувати! - злегка відштовхнувшись від мене, він спробував встати.

Ми більше не дивилися один на одного, як зацьковані звірята, в спробах врятуватися. Страх за наші життя відступив, і ми знову залишилися по різні боки. І тільки ніч, викрала тепло наших губ, сплетіння рук і тіл, спекотні дотики, що так були важливі в той момент для нас обох.

Не бачачи більше сенсу, оплакувати долю злодійку, я постаралася зібратися і теж піднялася. Різкий біль пронизаввсе тіло, починаючи з голови. Я обхопила себе руками, намагалася стерпіти це. Зробивши глибокий вдих, знову видихнула.

- Я пропоную дослідити все навкруги і повернутися на пляж. Якщо нам пощастить, і шлюпку не віднесло в океан, після негоди, - він сперся рукою об пальму, очевидно так само стримуючись від болю.

— Згодна. Чим довше ми тут знаходимося, тим шанси нанаш порятунок зменшуються з кожним днем. Я намагаласявстати сама, але Віталій перехопив ініціативу в свої руки, допоміг мені піднятися.

- Ти йти зможеш?

- Не сказати, що все прекрасно, але я спробую, — горло саднило, кожен крок, здавався ходінням по битому склу.

Наш одяг вирішено було обв'язати пальмовим листом, по типу сумки і нести довелося мені, так як Віталій виступав в ролі моєї опори. Дорога до пляжу зайняла більше півгодини, так повільно йти, мені ще ніколи в житті не доводилося. Пляж був закинутий сміттям, водоростями, частина пальм знерухомленою купою лежала вздовж берега. Шлюпку відкинуло в центр берега, місцями вона була пробита наскрізь, мабуть, наслідки ударів об скелі.

Сподіваючись на краще, ми наблизилися до неї впритул. Двері були на своєму місці, але вже не закриті! Віталій посадив мене на пісок і кинувся до дверей в надії відсунути її в сторону. Але, на наш жаль, тепер від його різких дій -двері перекосило ще більше, і тільки одних чоловічих сил тут було недостатньо. Я дивилася на шлюпку з жалем, адже це була єдина можливість на порятунок.

- Ну, давай же, відчиняйся...Дідькові двері! - Віталій навалився в черговий раз, штовхаючи їх в бік все сильніше.

— Почекай, відпочинь! Ти і так вчора багато сил витратив! - але бос продовжував їх ламати, не слухаючи моїх проханнь.

- Нумо, ну ще трошки... Ну ж бо! - двері заскрипіли і поїхали вгору, але сильний перекіс не дозволив їх цілком відкрити. - Дідько, - вилаявся він. - У цю дірку хіба, що собака пролізе! - Віталій розвернувся до мене, і на мить завмер щось обмірковуючи.

Набравшись сил, я піднялася і підійшла до дверей, оглядаючи створену щілину. Якщо мені дуже втягнути живіт, а головне, якщо пощастить, просунути туди голову, то тоді я б змогла потрапити всередину. Але чи вдасться мені вибратися так само назовні, впевненості не було. Мабуть, Віталій так само прораховував ризики з мого боку, так як не наважувався вимовити цю пропозицію вголос.

- Якщо, у тебе вистачить сил притримати двері, щоб вони мене не придавили... То я можу спробувати забратися всередину. Що перше мені там шукати?

- Ти ж розумієш, якщо з цього боку я можу допомогти пролізти, то назад тобі тільки доведеться на себе розраховувати?! - він потер очі долонями рук, сумніваючись в успіху даного заходу.

- Нам двом зрозуміло, що іншого шансу може і не випасти! Припустимо, залишимо все як є, і що далі?

- Віталіно, ти сама розумієш, що ти мені пропонуєш? Вчора я тебе врятував, заради чого? Щоб вранці запхати тебе в бункер, з якого можливо немає виходу?..

На острові нас не чекає нічого хорошого, скільки б ми не хоробрилися, підсумок буде один. Розгорнувши пальмовий лист з одягом, дістала свою спідницю, і пораділа, що вона на гумці і дуже довга. Підтягнувши її до пахв, я закрила груди цілком щоб не поранити себе поки буду пролазити всередину. Тканина спідниці неприємно пахла вогкістю, обліпивши все моє тіло. Я мимоволі поморщилася від неприємних відчуттів і запахів.

- Віталіно, ти що це задумала? - з нерозумінням і роздратуванням подивився на мене бос.

- Я збираюся використовувати, можливо, єдиний шанс. Тобі б варто було напружитися і згадати, що я повинна знайти в першу чергу! Я чекаю.

- Тобі хто-небудь говорив, що ти божевільна жінка? - він підійшов до дверей та вперся ногами в поріг шлюпки, повільно фіксуючи двері руками.

- Я тут, і ми досі живі! Я хочу забратися з цього «раю»! Я хочу додому! - нервувала я дуже, але намагалася не подавати виду. Інакше Віталій просто не дозволить мені навіть спробувати.