СЕРІЯ 26 ХЕППІЕНДНА, або ЩАСЛИВА

Це була сцена гідна кращих турецьких серіалів, тільки замість Босфору в нас був шкільний коридор, а замість ароматів сходу — запах хлорки та пересмаженої цибулі з їдальні.

Велика перерва. Я стою біля вікна, намагаючись згадати, де залишила журнал, щоб ніяка шмакадявка не наставила туди того, чого їй хочеться. Я не вигадую. Одне «щастя»  собі наставило десяток і здуру п'ятнадцять поставило. Цим увагу до  журнальної сторінки з природознавства й привернуло.  Аж раптом бачу — у дверях з'являється Кирило. І не просто так, а з величезним букетом конвалій. З острахом озирнулася на всі боки, бо якби його побачив Тамерлан… Не через мене. Через конвалії. Він у лісі на галявинах табличок понатикав, щоб не рвали. А тут – картина  олією. Наречений власною персоною Грінпіс  дратує.

Кирило виглядав таким урочистим і водночас винним, ніби щойно випадково спалив хату лісника разом з Єгором. Я вже почала подумки готувати негативну відповідь на його пропозицію.

— Єво, — покликав він, і голос у нього здригнувся, як у п’ятикласника на  іспиті. — Вийди на хвилинку. Мені треба... дещо тобі сказати.

Ми відійшли в куток під фікус. Кирило зам’яв конвалії в руках так, що вони ледь не почали плакати. — Пробач мені. Я знаю, це звучить дико, але я закохався. Як пацан, Єво! Розум затьмарило, серце вискакує...

— Кириле, ти мені теж вибач, але я тебе не люблю. Буде божевіллям, якщо ми…

— Я не в тебе закохався. Це інша, - перебив мене і от вірите, камінюка така важезна з плечей як гепнула. Стало вільно і дихати, і навіть існувати. А він далі м’яв конвалії. Я дивилася на ці нещасні квіти й на його розгублене обличчя.

— Я її знаю? — запитала, вже відчуваючи, як у голові починає складатися пазл.

— Ага... — він опустив очі. — Тамара.

Я ледь не похлинулася повітрям.

— Тамара?! — перепитала я, хоча всередині вже реготала. — І де ж ви, цікаво, зустрілися?

— Спочатку отут, у Пузирках. А потім у Києві, - вже більш бадьоро зізнавався Кирило.

— Київ – місто  велике  і ви умудрилися зустрітися? – от захотілося познущатися. Коли ще випаде така нагода?

— Та ні... Київ — місто маленьке, прикинь? — він почав емоційно махати руками. — Стою я в супермаркеті, вибираю шпинат для здоров'я (підозрюю, Тамара йому про той шпинат і нашептала), і тут вона. Випадково! Упустила пакет із мандаринами прямо мені під ноги. Ну, я кинувся допомагати, очі в очі, іскри, спалахи... Короче, я пропав.

Я «прикинула», як ця зустріч відбувалася насправді. Прямо побачила, як Тамара, звірившись із графіком його візитів до столиці, три години сиділа в засідці за стелажем із консервами, тримаючи в руках той клятий пакет із мандаринами. Я навіть відчула, як професійно вона розрахувала траєкторію падіння кожного фрукта, щоб вони покотилися саме під ноги Кирилу, а не під візок якоїсь бабусі.

— Випадково, кажеш? — я ледве стримала посмішку.

— Клянусь! Сама доля нас звела! Вона така... така психологічна, Єво! Вона мене з одного погляду розкусила.

«Звісно, розкусила, — подумала я. — Вона тебе ще в лікарні на запчастини розібрала і наново зібрала за своїм кресленням».

— Ну що ж, Кириле, — я урочисто поклала руку йому на плече. — Раз доля — то доля. Проти мандаринів не попреш. Іди з миром, тільки конвалії віддай, бо вони вже зараз у непритомність упадуть.

Він віддав мені букет, ще раз перепросив і вилетів зі школи, ледь не збивши з ніг Тамерлана, який саме пробігав повз у футболці з Добі.

— Що  робив тут цей побитий? — здивувався Тамерлан. — Чого він приперся? ТИ мені обіцяла, що заміж за тата. В червні, - сердито нагадав.

— Пам’ятаю.  А ти обіцяв, що жодної поганої оцінки. А вірша не вивчив, - ото краща оборона – напад. Стратегія – то все.

— Конвалії  де взяла? – гірше слідчого, чесне слово.

— Ну не в лісі ж рвала. Кирило приніс. І він теж не рвав би. Полінився б, - я  чудово знала того красунчика. - Думаю, на вокзалі купив. Знову бабці напатрали і продавали, - перевела стрілки. Цього мене Тамара навчила. Послала їй полум’яний привіт і месенджер «Дякую, що  Кирила забрала». За хвилину відповідь прилетіла «На здоров’я! Якщо що, звертайся».  Наступний месенджер «Значить, випадково все ж зустрілися)))?».

Психологічний лайфхак від Тамари знову мобільний зв'язок доставив швидко: «Немає нічого більш випадкового в цьому світі, ніж добре спланована зустріч у відділі овочів та фруктів!»

Думаєте все? Нє-а. Далі було веселіше.

Я виходжу зі школи, втомлена після уроків, і бачу картину маслом: на лавці сидить Єгор, а навколо нього стільки конвалій, ніби він пограбував квітковий склад або вирішив відкрити філію ботанічного саду прямо під кабінетом математики.

Виявилося, він побачив Кирила з букетом і, не розібравшись у деталях, вирішив влаштувати «конвалійну блокаду» — конфіскував разом з дільничним усі букети у бабусь на базарчику, налякавши бізнесменок в’язницею  на три роки за винищення лісової флори. Дві божилися, що рвали у себе в саду. Дільничний пішов перевіряти факти. Слідів виростання конвалій у саду не знайшов. Бабці довелося імітувати серцевий напад. Репетувала, що довели правоохоронні органи до інфаркту. Бабу відвезли в райцентр, де зробили КТ і МРТ, але виявили, що цілком здорова. Придуряється.

— Ти поїдеш з ним? — похмуро запитав Єгор, дивлячись на мене з-за оберемка квітів.

Я ледве не впустила сумку від сміху.

— Ні, Єгоре. Він не за мною приїхав. Він приїхав повідомити, що закохався... у Тамару. І запросив нас на весілля. У кінці червня.

Єгор завмер.

 — У Тамару? От бестія? — він на секунду замислився, а потім різко підскочив. — Так, це змінює план. Нам треба одружитися раніше за них! Адже вони поїдуть у весільну подорож, бо Тамара точно відірветься на повну. Я знаю її план щодо одруження. У неї весілля просто не може бути звичайним банкетом у кафе «Мрія». У десять років вона хотіла  проїхатися центральною дорогою на білому лімузині у квітах, у тринадцять на білому коні вздовж морського узбережжя промчати,  розвіваючи довгим шлейфом весільної сукні, у сімнадцять на острові, у двадцять з парашутом стрибнути і в повітрі поцілуватися з женихом, а останнім часом  про якісь печери на Вайтомо (Нова Зеландія) марить.   Там живуть тисячі світлячків, які світяться блакитним світлом. Коли пливеш печерою на човні, здається, що над тобою справжній Чумацький Шлях. Єво,  у тебе паспорт з собою?