СЕРІЯ 24 ІНТИМНА

— Так, моя законна відпустка завершилася, тому  пора збиратися додому, - заявила якось увечері за чаєм Тамара. Ми з Єгором Івановичем засумували.  Я згадала, як боялася її приїзду і тепер так само  було лячно, що поїде, бо звикла до Томи як до рідної сестри.  Один Тамерлан відверто нахабно радів.

 Тамара належала до категорії жінок, у яких усе в руках горіло і вони простір навколо себе робили красивим.

Хата  лісника за цей місяць зазнала  змін.  Почала моя бабуся, продовжила Тома. Тепер  хата виглядала так, ніби її викрали якісь дизайнерські феї й повернули назад у стані «елітний екокурорт для втомлених мільйонерів».

На вікнах — чистенькі фіранки. Біля дверей стояли горщики з якимись декоративними кущиками, які Тамара називала «композиція», а Тамерлан — «кущі». Навіть Багіра й Акела виглядали вичесаними й охайними.

Була п’ятниця. Ми з Тамерланом  вчили тему «Дієприкметниковий зворот», як повернувся додому Єгор Іванович. З кухні  вийшла  Тамара, яка весь день споруджувала тортик, бо у лісника був день народження. У фартушку, Тома виглядала  ефектно. З рушником на плечі. І з виразом імператриці, яка щойно прийняла нову провінцію до складу держави.

— О, іменинник прибув, — спокійно сказала вона. — Заходь, перевзувайся, підлога вимита, обережно на сходах.

Єгор Іванович послухався без суперечок.

В хаті пахло пиріжками, корицею і затишком. Лісник мовчки втягнув носом повітря. Потім ще раз. І в його очах почалася внутрішня боротьба. Бо чоловік може скільки завгодно воювати за свої принципи… але проти пиріжків із м’ясом шансів не має. Тамара це прекрасно знала.

Святкування дня народження лісника в нашій хаті нагадувало суміш кулінарного шоу та літературного вечора в божевільні.

— Так, усі сіли, ніхто нічого не чіпає, поки я не дам команду! — Тамара керувала процесом так, ніби ми готувалися до запуску ракети.

Головною подією став її торт. Це був не просто кондитерський виріб, це була «Ода лісовому господарству». Тамара спорудила триповерховий шедевр, прикрашений шоколадними гілками, мастичними грибами та фігуркою лісника посередині.

— Це «Трюфель під мохом», — гордо оголосила вона, натикаючи сорок свічок. — Мох зроблений зі шпинатного бісквіта. Якщо хтось скаже, що він пахне салатом, я особисто проведу йому курс примусового самопізнання!

Я ж підготувала свій подарунок.  Вирішила бути практичною. Я презентувала йому «Набір виживання в лісі». Там був ліхтарик, термос і... величезна коробка печива «Метеорит».

 Єгор  зворушився. Він спробував одне печиво, і я почула характерний хрускіт, який зазвичай видає щелепа під час штурму фортеці.

— Смачно... — прохрипів він. — Відчуваю, як зміцнюється моя сила волі. Ти пекла?

— Ні, якби я пекла, було б ще твердіше, - пожартувала.

Але фінальним акордом став виступ Тамерлана. Він вийшов на середину кімнати, поправив свою незмінну футболку з Добі, встав на табуретку (для солідності) і витягнув пожмаканий папірець.

— Вірш присвячується татові, ліснику і майже Хагріду нашого селища! — оголосив він і почав декламувати:

У лісі темному і дикім,

Де бродить вовк із грізним риком,

Живе мій тато — грізний страж,

Лісний боєць і персонаж!

Він знає кожну в лісі гілку,

Він може вгледіти і білку,

Але не вгледив він тоді,

Як опинився у біді!

Він ловить браконьєрів спритно,

Йому з кущів усе помітно,

Я буду теж, як тато мій,

Такий же сильний та міцний!

А татові я побажаю терпіння,

Удачі, здоров’я і просто’ везіння.

Щоб лад був у хаті та  у дворі...

З Днем народження, тату! Ми — супер-герої!»

— Ну що ж, — витиснув із себе лісник, витираючи сльози від сміху, — це найкращий аналіз моєї професійної діяльності.

Ми сиділи в теплій хаті, їли  Тамарин «мох», сміялися з віршів Тамерлана. Це був той самий вечір, коли розумієш: неважливо, наскільки криві в тебе клітки чи тверде печиво, головне — що в тебе є люди, які готові все це терпіти і при цьому щиро посміхатися.

Пізніше, коли Тамара й Тамерлан уже влаштували черговий «чемпіонат із картярської психології», а Багіра з Акелою  хропіли біля каміна так, ніби десь заводили трактор, я усамітнилася в бібліотеці, щоб мати можливість почитати.  У двері тихенько постукали.

На порозі стояв Єгор Іванович. Серйозний. У светрі. З чашкою чаю.

І з тим виразом обличчя, який у чоловіків з’являється перед «важливою чоловічою розмовою».

— Можна?

— Заходьте, — насторожилася я.

Він сів навпроти. Поставив чашку. Помовчав. Ще помовчав. Нарешті Єгор Іванович кашлянув.

— Єво… я тут хотів поговорити про  нас.

О Господи. Почалося.

— Так…

— Ми давно під одним дахом. Усім добре.

— То ж чудово.

Він навіть усміхнувся.

— Тамерлан такий щасливий.

— Це правда.

— Він  полюбив тебе.

Я мовчала.

— І  я теж. Давно мріяв збудувати міцну родину.

У залі саме зареготав Тамерлан:

— Тамаро, ти шулер! Так професійно сховала туза. Респект і уважуха. А навчи такому фокусу!

— А ти салага!

Єгор Іванович прислухався.

— Їм… весело. Нарешті порозумілися.

— Думаю, не надовго.

Він зітхнув.

— Виходь за мене, — Єгор Іванович раптом страшенно зашарівся, — Станемо справжньою родиною.

Я ледь чаєм не вдавилася.

— Якщо ти любиш Кирила і все ще… Але тоді б ти поїхала з ним… Напевно…

— Я не люблю Кирила і ніколи не любила. Ми були просто друзями.

Лісник уважно дивився на мене. Спокійно. Ніяк не коментуючи. Але обличчя чомусь просвітліло, немов він цьому був радий. Бо нормальні чоловіки в такі моменти або ображаються, або драматично йдуть рубати дрова. А цей просто слухав.

— Але ж одружуватися збиралися? — тихо спитав він.

Я нервово стиснула чашку.

— А тепер я зрозуміла, що Кирило… це як рідна людина. Друг. Частина життя. Але не…