СЕРІЯ 23 Як, ВИ НЕ ЧИТАЛИ "Гаррі Поттера"?

Це було неминуче. Коли Тамерлан чимось захоплюється, про це дізнаються навіть стільці в актовій залі, не те що учні. За три дні наша школа перетворилася на філіал Гоґвортсу, тільки замість совиної пошти у нас були записки на уроках, а замість чарівних паличок — указки, які Тамерлан «позичав» у вчителів для дуелей у коридорі.

— Єво, ти не розумієш, — повчав він мене, розгулюючи по хаті в моєму старому в’язаному шарфі, який тепер гордо називався «кольорами Грифіндору». — Світ поділився на маґлів і нас. Ти, до речі, маґл, бо не знаєш, як правильно вимовляти «Вінгардіум Левіоза». Твій омлет сьогодні знову не злетів, а мав би!

Але апогеєм став момент, коли прийшла посилка з інтернету. Тамерлан замовив гумовий м’ячик для квідича і  футболку. Я чекала  на футболці портрет Гаррі, ну, в крайньому разі, дракона, але ні. З пакунка на нас глянуло щось вухате, з великими очима і виглядом людини, яка щойно побачила платіжку за комуналку.

— Це Добі! — урочисто оголосив Тамерлан, притискаючи футболку до грудей. — Він — мій кумир. Він вільний ельф, Єво! Він отримав шкарпетку і пішов від господарів. Це ж мрія кожного школяра!

— Що, отримати шкарпетки? – перепитала.

— Стати вільними від  уроків, домашніх завдань. Як ото Гекльбері Фінн. Захотів – босоніж ходить, захотів – на кладовище з дохлим котом…

— Прикольний у тебе ідеал. І хто забороняє босоніж на кладовище?

— Ніхто. Ти не зрозуміла концепції. Жити, як хочеш.

— Жити, як хочеш, це хаос.

Наступного дня в школі почалося божевілля. Тамерлан зайшов у клас, розстебнув куртку і продемонстрував Добі всьому світу. Ефект був такий, ніби він приніс справжній філософський камінь. До кінця великої перерви половина школи вже вважала, що Добі — це їхній спільний дух-охоронець.

Увечері Тамара уважно вивчила принт на грудях Тамерлана і видала:

— Тамерлане, а ти в курсі, що Добі став вільним, бо йому дали брудну шкарпетку?

— Так! — гордо відповів він.

— Ну то дивись, — Тамара підморгнула мені. — Якщо ти завтра не вивчиш математику, я домовлюся з Євою, і вона видасть тобі цілий мішок твоїх брудних шкарпеток. Будеш вільним ельфом у лісі. Будеш «патронусів» викликати.

Ой, даремно було згадано про патронусів. Наступний день в школі скрізь літали шкарпетки і таки пробували щось  викликати. Прийшла, правда, директорка.

Тамерлан на секунду задумався.

— А кролі теж маґли? — спитав він.

— Кролі — це аніги, — вставив  п’ятикласник, що стояв поруч. — Вони перетворюються на пухнасті кульки, щоб збивати з пантелику ворогів!

Весь день діти намагалися «звільнити» один одного, підкидаючи на парти шкарпетки. Вчителька біології скаржилася, що на запитання «Як дихають ссавці?», хтось відповів: «З допомогою магії, але Добі краще знає». А потім надибали на  підсобку, де зберігалися мітли  для прибирання пришкільної території. Усе, якась подоба квідіча, де гравці з мітлами між ногами  й м’ячиком  у руці захопила  завзятих поттероманів. Дзвінка на урок не почули, так загралися. А от дзвін розбитого м’ячиком  вікна призупинив  шибайголів.

Дзвін розбитого скла пролунав так чітко, ніби винним був не просто м'яч, а магічне закляття «Бомбарда», яке зняло закляття невидимості з гри. Квідіч припинився миттєво. Гравці, які щойно гасали на мітлах з азартом ловців снітчів, раптом перетворилися на звичайних семикласників, які дуже захотіли стати невидимими без будь-якої мантії.

На ганку з'явилася директорка. Її обличчя виражало таку суворість, що професорка Макґонеґел порівняно з нею здалася б феєю-хресною.

— Так, — тихо і страшно сказала вона, дивлячись на осколки скла біля кабінету фізики. — І хто у нас сьогодні вирішив штурмувати Азкабан?

Натовп «чарівників» принишк. Мітли, які ще секунду тому були болідами «Вогняна стріла», тепер виглядали як звичайний інвентар, за який завгосп Микола Петрович збирався знімати стружку. Тамерлан, як істинний ватажок, стояв у центрі, міцно притискаючи до грудей м'яч. Його футболка з ельфом ніби сама просила про помилування.

— Це був випадковий магічний викид! — подав голос хтось із натовпу, але під поглядом директорки голос швидко стишився.

— Магічний викид, кажете? — директорка підійшла ближче. — А мені здається, це був викид повної відсутності дисципліни. Тамерлане, ти як капітан цього... «ордену шкарпеток», можеш пояснити, як квідич перемістився з лісу під вікна школи?

Тамерлан зітхнув, шморгнув носом  і чесно сказав: — Ми шукали бладжер. А знайшли закони гравітації. Виявилося, що м’яч летить швидше, ніж ми встигаємо вимовити «Протего».

 — Хто буде вставляти скло? Гаррі Поттер? – спитала директорка. — Коротше, — підсумувала директорка, звертаючись до Тамерлана, — мітли повернути в підсобку. Шкарпетки — на ноги. А завтра щоб тут був скляр. Інакше я сама перетворюся на дементора і висмокчу всю вашу радість разом із канікулами.

Шкільна аксіома:

Якщо діти взяли в руки мітли — чекайте або чистого двору, або розбитого вікна. Третього, як і платформи 9 і 3/4, не існує!