СЕРІЯ 21 ШЛЯХ ДО СЕРЦЯ ЧОЛОВІКА, АБО ДО ЧОГО ТУТ КРОЛІ

Це треба було бачити! Тамара розгорнула на кухні такий штаб кулінарних операцій, ніби вона готується годувати не одного Кирила, а цілу футбольну збірну разом із запасними.

— Слухай, — якось ранком сказала мені Тамара, засипаючи в каструлю якусь екзотичну крупу, — шлях до серця чоловіка лежить через шлунок, але якщо чоловік у лікарні, то цей шлях має бути вистелений делікатесами!

І почалося. Вона там не просто готувала, вона чаклувала!  Не знаю, який вона психолог, але кулінар від Бога!  Хоча, я десь читала, що Бог створив їжу, а Диявол якраз кулінара. Напекла якихось круасанів із паштетом із печінки косулі (де вона її взяла — загадка!), накрутила рулетиків із цукіні з м’яким сиром і в’яленими томатами. Кожну штучку загорнула в пергамент, перев’язала мотузкою, наклеїла стікери «Для швидкого одужання». Поки я допивала каву, вона вже пакувала в кошик термос із гарбузовим крем-супом із кокосовим молоком та насінням чіа.

— Томо, — кажу я, — він такого ніколи не їв. Не шкідливо для шлунку різкий перехід від звичайної їжі до такої.  Ти його за один прийом їжі зробиш залежним від себе на все життя!

— У цьому і план! — підморгнула вона. — Поки він буде жувати мій суп, він підпише будь-яку капітуляцію.

А я... ну, ви ж знаєте мої стосунки з плитою. Я завжди була ближчою до народу. Згадала, що в дитинстві всім ставало краще від бабусиних методів. Тому я приготувала... синюшні вареники з вишеньками. Чому синюшні? Бо я вирішила, що тісто має бути «з вітамінами», і вбухала туди стільки соку, що вони стали схожі на маленьких потопельників.

А на десерт я спорудила «Запіканку-катастрофу». Вона мала бути сирною, але щось пішло не так, і вона набула консистенції гумового м’яча. Коли я спробувала відрізати шматочок, ніж просто відскочив мені в лоб. Зате вона була прикрашена зверху курагою, яка виглядала як маленькі рятувальні круги на фоні цього білого непорозуміння.

Ще я зварила узвар із копчених груш, який пахне так, ніби в каструлі щойно загасили невелику пожежу в лісі.

Коли ми принесли це все Кирилу, треба було бачити його очі. Тамара з професійною посмішкою виставляла на тумбочку свої королівські страви, розповідаючи про антиоксиданти. А я з гордістю виставила своїх «синіх утоплеників» і «гумову запіканку».

— Це... для зміцнення щелепи, — ляпнула я, коли він спробував прокусити мій десерт.

— Дуже... креативно, — промимрив Кирило, намагаючись проковтнути мій вареник, поки Тамара дбайливо витирала йому кутик рота серветкою.

Здається, мій план «відлякати його своєю кулінарією» працює навіть краще, ніж Тамарин план «приручити його їжею». Бо після мого узвару він дивиться на неї як на ангела-рятівника, а на мене — як на дівчину, яку не можна залишати саму на кухні без нагляду.

І ось одного прекрасного дня, коли я приїхала провідати нещасного болілого (цього разу я притягла йому «омлет-антистрес», який нагадував шматок лінолеуму) від мене й ароматну шарлотку від Тамари, Кирило сказав:

— Єво, мене завтра виписують.

Я завмерла з виделкою в руках. У голові одразу пронеслося: «Слава богу, кухня врятована від моїх експериментів!», але вголос я лише вичавила:

— О, то це... це чудова новина! Значить, мої вареники таки мають цілющу силу? Бачиш, організм так злякався наступної порції, що вирішив одужати екстерном?

Кирило якось дивно посміхнувся — наполовину з полегшенням, наполовину зі страхом, дивлячись на мій омлет.

— Твої вареники, Єво... вони незабутні. Знаєш, лікар сказав, що в мене залізна воля до життя. Мабуть, тренування щелепи твоєю запіканкою таки допомогло.

Він зробив паузу, і я помітила, як він нервово крутить у руках край ковдри.

— Тамара обіцяла заїхати допомогти з речами, — додав він, і тут у мене всередині щось «йокнуло».

Ну звісно! Тамара. Наша Фігаро в спідниці вже напевно забронювала вантажівку, замовила оркестр і підготувала промову про «повернення блудного лицаря». Я прямо бачила, як вона пакує його лікарняні капці так, ніби це кришталеві черевички Попелюшки.

— Єво, ну не залишати ж його на вокзалі з хворою ногою? — Тамара давно все вирішила і забула всіх попитати. — Він же ще слабкий! Один протяг — і ми знову будемо гасати в ту лікарню, як човники в Туреччину за светрами. Ти цього хочеш?

Я мовчала. Я розуміла, куди вона хилить.

— Коротше, — продовжила вона, — я все вирішила.  Кирило тимчасово оселиться... у мого брата! Хата велика, усі помістимося! До того ж скільки буде той будиночок гостьовий пустувати?

Я мало не підстрибнула в кріслі.

— У твого брата?! Томо,  це що, реаліті-шоу «Вижити в одній хаті»? Єгор Іванович в курсі?

— Сам запропонував! — Тамара хитро всміхнулася. — Ти забула, що через Тамерланчика  Кирило опинився в лікарні. Ми зобов’язані надати йому належну допомогу.  Ну і Кирило буде в мене під наглядом.  Треба ж мені якось впливати на це красиве тіло психологічно і фізично.

Отож, Кирила поселили в хаті лісника. Вірніше, у будиночку гостьовому. Бо там був інтернет і умови. А я перебралася до своєї хати нарешті. Тепер не доводилося бігати лісом і боятися, що мої кролі виздихають від самотності. А їм і не було самотньо, як виявилося. Бо кролиця навела кроленят. У них вагітність усього місяць. Ні, ну я здогадувалася, що не як у людей, аж  дев’ять місяців, але всього один місяць…  Ото плодючість!

— Слухай, — Тамара залетіла до мене в хату, ледве не перечепившись через кошик із сіном, — я знала, що в тебе в житті все динамічно, але щоб настільки!  Метод «плодіться і розмножуйтеся» у кроликів працює краще, ніж у Кирила план твого повернення! Вони з Тамерланом сплелися у тандемі. Кирило йому про нові стратегії розповів. То гралися усі вихідні в комп’ютерні ігри. Так не піде. Я для них обох як меблі, наче є, але не зовсім помітна.

— Ну і? Я не повірю, що ти не мала плану і не придумала щось, -  я якраз перераховувала нове поповнення. Кроленята були схожі на маленькі хутряні хмаринки, які абсолютно не підозрювали, в які інтимні інтриги втягнуті їхні господарі.